Корумповані міста і життєвий простір для українців
Чому українці успішніші поза містом.
Українці відомі як підкорювачі нових земель і вільного, нового простору. Прерії в Канаді сто років тому перетворилися з дикого поля на три повноцінні провінції: Альберту, Саскачеван і Манітобу переважно через емоційний поштовх українців там оселитися. Засвоєння російського Сибіру і Далекого Сходу, віддалених просторів південної Бразилії, Австралії. Там, де інші бачили лише холод, джунглі лісу або випалений степ — українці бачили можливості.
Поки просвітленні письменники лякали читачів Диким Заходом, злочинністю, відсутністю зручного сервісу, українці їхали в ті джунглі і прерії як не кіньми то на волах, будували свої церкви і ростили на тих землях великі, дружні родини. Принаймні так було колись, століття тому.
Сталінський терор, міграції часів двох великих війн, втеча від тоталітаризму, а потім і телевізор продали українцям новий спосіб життя — в великому місті. І українці цей спосіб життя купили, пізніше заселяючи мегаполіси без примусу і страху. Втім, особливою вдачею в містах українці так і не відрізняються. За поодинокими виключеннями, які лише доводять справедливість зворотнього — українці більш успішні поза містом, в своїй творчості і планах зосереджені на засвоєнні вільного простору.
Так, є народжений у Пенсильванії русин Енді Вархола (Andy Warhol), який закутав баналізовані, заїзджені ньюйорські картинки в карпатські кольори і тим зробив собі імя. Енді наче вишив урбанізовану буденність міста карпатською вовною, побачив свіжим оком якийсь суто лемківський шик в тому, що Нью-Йорк вже звик бачити як банальність і рутину. Побачив і продав це світу.
Втім, народжений в Америці Енді мало асоціював себе з українством. Інший приклад, його сусідки по місту, елітному середовищу і часу — Квітка Цісик. У чомусь схожа, але на своєму фіналі дуже відмінна історія успіху. Зіркова Квітка зібрала найкращих віртуозів міста-мегаполіса, щоб заспівати свій неперевершений концерт про гори і широкі полонини. Як і Енді Ворхол, вона найперше підкорила це місто як ксено, як суто американка у другому коліні. Записуючі свій україномовний альбом Квітка навіть не мріяла стати успішною в Нью-Йорку як українка.
Економіка України має проблеми росту. Мало хто може пояснити чому. Можливо підказка за межами краю. Українські урбанізовані громади поза Україною, в Європі, Америці і по світу також не відрізняються високою креативністю і бізнес активністю у містах свого найбільшого скупчення, як Едмонтон або Торонто. Можливо справа не в Україні, а в українцях. Можливо, нам просто потрібен для успіху більший простір? Більше свіжого повітря?
З 1980-х, після успіху компактної Японії, ми чуємо про перевагу інтенсивного розвитку над екстенсивним. А що як це помилка? Західна думка часто робить помилки. В той час як прогресивні мислителі, як приворожені, розмірковують про оптимізацію життя перенаселених міст мегаполісів, у Канаді чи Україні величезні території залишаються небезпечно порожніми. Концентрація населення Канади на кордоні з США, в Україні і Мексиці в містах-мільйонниках гальмує розвиток всього регіону, всієї цивілізації не менше ніж маргінальність сільських громад 200 і 500 років тому. За 100 кілометрів на північ від притиснутого горами до Штатів Ванкувера, закінчуються всі дороги і для того, щоб поладнати телеекран в центрі цієї прогресивної провінції техніки часом їдуть два дні з найближчого великого міста.
Корумповані і перенаселені міста — це наша реальність. Українці в місті не найбільш успішні, український характер займає якісь сервісні ніши, але не створює в місті нові привабливі моделі успіху. Можливо за 100−200 років україська культура і український характер адаптується до людського мурашника. Але поки що ми в цьому мурашнику скоріше прибиральники, ніж винахідники та інвестори. Українці і собі, на вже власних моделях успіху (з елітою сконцентруваною в містах), побудували корумповану країну — здавалося б великого розуму не треба. Але поза Україною сторіччами співіснуючи і конкуруючи з іншими етнішими громадами українці відверто не найпроворіші корупціонери. І слава богу. Добре, що українські громади не знайшли свій колективний успіх у корупційному схематозі хоч поза Україною. Взагалі, в споконвічному і глобальному українському наріканні і незадоволеності власним життям ховається потенціал для культурної реформації українських громад.
Цілком можливо, українцям просто потрібен простір для того, щоб реалізувати себе. Що, як для успіху, для зосередження, для побудови чистої рутини, для народження креативних ідей нам, принаймні на цьому історичному етапі, просто потрібен вільний простір, відстань, дистанція?
Як успіх українців в боксі. Володимир Кличко, експерти боксу кажуть, може однаково легко вигравати в ближньому бою, але вигравав все джебом. Йому якось «ментально» зручніше було вигравати двійками на відстані. Ніхто не міг пояснити чому. Останній свій двобій Усик також виграв розмашистими ударами з відстані, хоча навіть його тренер казав, що тактично йому було б правильніше боксувати на короткій дистанції. Усик внутрішньо вирішив вигравати на дистанції і переміг.
Інший приклад — література, креативне письмо. Сучасна українська література — це в масі своїх текстів мрійливі спостереження в просторі. Такі тексти, без історій і лихвацько закрученої дії, непросто продати, література як галузь страждає. Але можливо і українська література це також підсвідома українська мрія про простір?
Цілком можливо, українцям просто потрібен простір для того, щоб реалізувати себе
Не заглиблюючись в воронку модної зараз в Україні «соціальної генетики», в анти-науковий танок довкола «ДНК українців», всеж неважко науково пояснити існування культурних особливостей народу. Гормональні, фізіологічні особливості, наприклад фізіологія роботи ендокринних залоз у окремого етносу очевидні. Український характер, реакція на стреси, на виклики як і інші формуються довкола віками укладеної фізіології. Українці успадковують свою мрію про вільний простір, везуть свій характер, свою енергетику і пріоритети за кордон, де ці особливості характеру дуже контрастні.
Інтернет змінив багато. Зараз не обов’язково копати землю, щоб прогодуватися живучи поза містом. Особливо останні кілька років. Якщо 20 років тому за місто виїїзджали хіппуваті escapers і downshifters, ті, хто міг собі дозволити жити і працювати за містом, то останні кілька років сам вигляд корпоративного офісу змінився настільки, що повернутися в старий добрі офісні коробки вже практично нeможливо. Ми якраз всередині цілого офісно-міграційного виру: революційного перегляду того, як має виглядати робочий простір. І цей вир сформує нову рутину бізнес поведінки на наступні десятиріччя. Добре, аби українці побачили в цій зміні робочого простору нову унікальну можливість реалізації власних сильних рис і природніх переваг.
