Про справедливість. Squeeze-out, або Примусовий викуп акцій міноритарних акціонерів в Україні
Суперечка про легітимність закону про процедуру squeeze-out зводиться до одного — чи справедлива зараз та винагорода, яку отримує міноритарний акціонер при примусовому викупі його акцій
Тема примусового викупу акцій міноритарних акціонерів, так званий squeeze-out, знову стала актуальною в зв’язку з нещодавнім зверненням 47 народних обранців до Конституційного Суду України з питанням, а чи конституційним є існування такого викупу проти волі власника. Так би мовити, ніколи такого не було і ось знову.
Чому ж через два роки після прийняття закону № 1983 березні 2017 року, яким запроваджено процедуру squeeze-out, питання знову почали «розгойдувати»? Історія цього питання дає розуміння того, в чому криється корінь зла.
Історія проблеми
У пострадянський період колективно-державні підприємства перетворювали на приватні шляхом безоплатної передачі символу участі в них — приватизаційних сертифікатів — співробітникам підприємства. На ці сертифікати можна було придбати незначну кількість акцій. В результаті практично кожен працівник міг гордо іменуватися приватним власником і акціонером. При цьому через невеликий відсоток акцій (в середньому — десь 10% на кілька тисяч осіб) група таких міноритарних власників не мала можливості ні надто впливати на роботу підприємства, ні визначати долю розподілу прибутку. Невеликі дивіденди могли надходити їм тільки тоді, коли на те була воля мажоритарного власника. Звісно, що в такій парадигмі залишилося лише гучне слово акціонер, а реальний інтерес до власності з часом втрачався. Як, втім, і власне акції або сертифікати. Вже немолоді міноритарії або забували про них, або їхні спадкоємці не квапилися ставати щасливими володарями такого цінного активу (якщо тільки не спеціалізувалися на рейдерських схемах, які використовували ці акції для зловмисного процесуального цькування мажоритарія в судах і шантажу). Згодом значна частина таких акціонерів перестала з’являтися на збори акціонерів. А деякі взагалі перейшли в статус так званих «мертвих душ» — загубилися акціонери після запуску примусової дематеріалізації акцій, коли кожен акціонер повинен був ідентифікувати себе і регулярно самотужки оплачувати послуги зберігача за ведення рахунків в цінних паперах.
Таким чином в країні утворилася велика кількість АТ з тисячами або сотнями міноритарних акціонерів. Багато з цих підприємств згодом стали збитковими, але частина з них перетворилися на цілком успішні бізнеси завдяки зусиллям мажоритарного власника, найчастіше іноземного інвестора. І практично всі підприємства за своєю суттю були приватними компаніями, навіть якщо формально їх акції були в обігу будь-якої української біржі. Товариства, власне, і раді б стати приватними, а ще краще — ТОВ, але наявність сотень або тисяч міноритаріїв робило таке перетворення нездійсненною місією. Дехто намагався викуповувати таких міноритаріїв в добровільному порядку, але не завжди виходило: знайти «сплячих» міноритаріїв і мотивувати їх відкрити рахунок в цінних паперах просто не уявлялося за можливе.
Завищені очікування
Але є в цій історії і темний бік. Невиправдані очікування тих міноритаріїв, які залишалися на зв’язку. За 1 або 2 акції вони хотіли занадто багато, як вважав ефективнийо менеджер, який і так має контроль над підприємством. А для такого міноритарія, навпаки, можливість продати кілька своїх акцій була моментом настання розвиненого соціалізму: «Нарешті я можу отримати справедливу компенсацію за всі роки праці». Але ми знаємо, в яку пастку часу потрапили наші з вами батьки. Розвинений соціалізм не настав. Однак, як показує історія звернення 47 депутатів, бажання великого прибутку від великого заводу нікуди не поділося навіть через 28 років.
Тому вся суперечка про легітимність закону про процедуру squeeze-out зводиться до одного простого питання — а чи справедливою зараз є та винагорода, яку отримує міноритарний акціонер в разі примусового викупу його акцій. І тут немає середньої температури по лікарні. Кожен випадок унікальний.
Статистика НКЦПФР засвідчує, що з 287 проведених процедур squeeze-out лише щодо 34-х були подані скарги. Очевидно, окремі факти порушення не можуть бути підставою для скасування такого інструменту цілком. Інакше, керуючись такою логікою, можна було б скасувати будь-який закон.
Досвід інших країн
Питання неконституційності процедури squeeze-out не є унікальним. Воно порушувалося і в інших країнах: Федеральним Конституційним судом в Німеччині в 2007-му, Конституційним Судом в Польщі в 2005-му, Конституційним судом Чехії в 2008-му. Питання також вивчалося судами в Хорватії, Грузії, Португалії та Росії.
Загальний висновок — примусовий викуп акцій не виключає втручання в конституційно гарантоване право власності акціонера, але ця можливість сама по собі не робить закон неконституційним. Це може статися тільки тоді, коли держава не передбачає належних способів захисту міноритарного акціонера — можливість оскаржити в суді ціну за акції або пов’язані зловживання мажоритарного акціонера. Основний аргумент на захист цієї процедури — наявність належної компенсації за акції. Конституційний суд в Польщі, наприклад, вважає, що належна компенсація означає справедливу компенсацію, яка дає можливість власнику відтворити річ, яку він втратив, або відновити майновий стан, що був до позбавлення власності. Для мене цей висновок найкраще резюмує те, як потрібно підходити до питання про справедливу ціну за акції. Якщо сплячий власник ніяких дивідендів від суспільства за 20 років не отримав, то викуп за певну суму ліпший за нуль. А якщо він при цьому ще і жодних зусиль не докладав, інвестиції не вкладав, щоб ці акції купити, або щоб компанія працювала ефективніше і прибутковіше, то і поготів. Іншими словами, не можна зловживати своїм правом пасивного міноритарія. Примітно, що суд в Хорватії також зробив висновок, що в таких питаннях не можна порівнювати груші з яблуками — правова позиція мажоритарного акціонера відрізняється від позиції міноритарного. У них різні економічні мотиви поведінки щодо питань власності конкретної компанії.
Власність зобов’язує
А що в Україні? Ну ось за два роки застосування закону і для нас настала ця жахлива реальність. Що порожні підприємства не варті нічого. Що за 26 років підприємства могли перестати бути прибутковими. Що кожне підприємство успішно по-своєму. Що позиції мажоритарія і міноритарія як власника різні в питаннях управління компанією. Як і можливості впливати на таке управління за законом. І що справедливість в питаннях ціни за акції — вона, як оцінка своїх зусиль, для кожного своя.
Стаття 13 Конституції України передбачає те, що власність зобов’язує. Вона зобов’язує власника використовувати свою власність не тільки в своїх інтересах, а й в інтересах інших людей. Для мене це означає, що ефективний бізнес повинен працювати ефективно. Якщо сплячий акціонер 10 років не згадував про свої акції і не цікавився долею компанії, то, напевно, не надто дбав про її інтереси. А якщо тисячі таких випадкових власників заважають суспільству бути ефективнішим, то чим погана можливість примусового викупу? Звичайно ж — зі справедливою компенсацією. Тим більше, що закон передбачає і дзеркальну вимогу. Якщо міноритарії так турбуються про свою винагороду, вони можуть вимагати у основного власника викупити свої акції, не чекаючи вимоги мажоритарія про примусовий викуп.
Українське рішення
Фахівці висловлюватимуться, що в Україні не зовсім так, як в Європі. В Європі squeeze-out — це елемент процедури придбання контролю над публічною компанією. Простіше кажучи, купив великий пакет акцій, можна і ще докупити, скориставшись правом витіснити міноритаріїв. І там все зрозуміло: є ціна публічного викупу за ціною акцій на біржі; ось і міноритаріям, будь ласка, відкладіть стільки ж. А в Україні цей механізм дозволили застосовувати до старої законсервованої проблеми: до тисячі неефективних власників товариств, вартість акцій яких неможливо визначити на біржі, оскільки акції там просто перебувають не в обігу. Це дійсно так, але за 15 років спроб вирішити цю проблему ніхто не запропонував рішення кращого. А проблему потрібно вирішувати. Безсумнівно, хороше завжди можна зробити ще краще. Але головне тут — не повернутися до питання неконституційності процедури загалом, а працювати з питанням справедливості. А це дуже непросто.
Зрозумілим є одне: в Україні боротьба між ефективним власником і примарою такого собі соціалізму не завершено. І приклад з історією закону № 1983 це добряче ілюструє. Поки ж привид переміг тільки в Грузії, де Конституційний суд визнав таку процедуру неконституційною. Побачимо, до чого дійде Україна.
Постскриптум
І остання ремарка. Мене, як платника податків, дивує непостійність деяких народних депутатів, адже 17 із 47 депутатів, які порушили питання неконституційності, у 2017 році проголосували за закон № 1983. Законопроект обговорювався тривалий час, в ході вивчення був внесений альтернативний проект, який за допомогою Комісії з цінних паперів доопрацьовано і зрештою проголосовано. Я розумію, що люди мають право змінювати думку, особливо коли це пов’язано з розумнішанням. Але за даної ситуації у мене, як у власника бізнесу, який завжди обмірковує управлінську ефективність і результативну економію ресурсу, постає справедливе запитання, а навіщо я плачу зарплату таким депутатам… Точно не за популізм.
