Кінець епохи олігархів?
Чому в це наївно вірити і що з цим можна зробити
Ви незадоволені своїми доходами? Чи відчуваєте, що заслужили на літній відпочинок в Таїланді, але не можете цього дозволити? Ви придивляєтеся до квартири в Немішаєві, хоча хотіли б жити в районі, скажімо, Київського політехнічного інституту? Тоді, ймовірно, ви вже зрозуміли – винна в цьому олігархізація української економіки.
Олігархи – велика і, за стандартами української політики, нерозв'язна проблема. Нехай окремі романтики вірять, що в один прекрасний день виникне справедливий український суд, який уважно розгляне приватизацію епохи Віктора Януковича, а то і згадає приватизацію активів Укррудпрому. Я в це не вірю. Чесно.
Але навіть, якщо закрити очі на підозрілу приватизацію і спробувати подивитися в завтрашній день, то там теж вимальовується не дуже райдужна картина. Виявляється, не тільки з походженням активів проблеми в українських олігархів, а й з манерою ведення бізнесу, креативом та інноваційністю.
Ви чули, щоб Ринат Ахметов хотів купити мажоритарну частку в месенджері Viber, в якому відбуваються популярні в Україні зібрання шкільних комітетів і жителів ОСББ? Причому, думаю, власники Viber не попросив би занадто багато грошей за цю мажоритарну частку. Все ж таки, не WhatsApp. Або, може, ви чули, щоб Костянтин Жеваго заснував брокерську контору для торгівлі ф'ючерсами на поставку електроенергії в США? Я от теж не чув.
Одного разу піднімався ескалатором станції метро Майдан Незалежності з Володимиром Федориним, колишнім редактором української версії журналу Forbes. І ось я питаю Федорина: «Знаєш, чим відрізняється американський мільярдер від українського? Тим, що якщо американського мільярдера посадити за рішення операційних питань свого бізнесу – він з успіхом з цим впорається, а український мільярдер втратить все, що має».
В тому то і проблема, що українські мільярдери – це бенефіціари бізнесу в юридичному значенні слова. На їхніх рахунках опиняються дивіденди від роботи їхніх компаній. Але вони не генерують інноваційних рішень для розвитку своїх навіть не компаній, а цілих конгломератів.
У них все як завжди – купити частку в черговому обленерго, відвоювати у держави тариф вище і заробляти на своєму монополізмі. Але це небезпечна дорога. У глобальному сенсі. Якщо ти зав'язуєш себе на сировинний бізнес – у глобальному світі ти рано чи пізно зіткнешся з конкуренцією з тим же Exxon Mobil, а той тебе переможе. І, як у відомій картковій грі, погони повісить.
Немає нічого поганого в тому, щоб заробляти на сталеварному бізнесі. Але є одне "але". Я півтори години розмовляв про металургію з Мохаммедом Захуром за обідом з гарбузового супу і риби дорадо в ресторані готелю Hilton. Захур успішно продав свій Донецький металургійний завод до початку кризи 2008-2009 років. Він пояснив мені: якщо ви не готові конкурувати з Китаєм, який будує надсучасні металургійні заводи, то глобальний ринок рано чи пізно поставить вас на місце.
Так, на жаль, великі гроші в Україні опинилися не в тих руках. До того ж, статки найбагатших українців зростають значно швидше української економіки. Це говорить про те, що політичні зв'язки мають куди більшу вагу в нарощуванні доходу, ніж інноваційні рішення. Але нам доводиться жити в економіці, яка вже сформувалася. Зрештою, ми всі залежимо від заходу до країни іноземної валюти, яку забезпечують олігархи. Це і експорт Метінвесту, і поставки МХП курятини в Євросоюз.
Однак якщо українські олігархи не усвідомлюють, що диверсифікація портфеля – це не тільки побудувати сонячні електростанції, поки в Україні діє найвищий в Європі зелений тариф, а ще й інвестиції в інновації – нічого хорошого на нас не чекає.
Так, багатьом складно примиритися з тим, що олігархічний капітал буде і надалі визначати майбутнє України. Так хочеться вірити, що нарешті з'являться прозорі, чесні, креативні бізнесмени, які будуть заправляти мільярдами ефективними ринковими методами. Але давайте дивитися правді в очі. Краще спрямувати олігархічний капітал в інноваційні сектори, ніж продовжувати терпіти, як на українцях заробляють за допомогою приватизації, енерготарифів і аграрних субсидій. Мені здається, країна дозріла для відвертої розмови з олігархами і її пора, нарешті, почати.
Можливостей в Україні дуже багато. Це і сектор розробок і досліджень, який страждає від постійних спроб співробітників виїхати на роботу за кордон. Це і айтішники, у яких ідей – купа, а капіталу для реалізації цих ідей немає. Це і численні стартапи в широкому спектрі бізнесів від міських кав'ярень до виробництва світшотів з актуальними принтами.
Відверто кажучи, мені куди приємніше прокинутися вранці, відкрити Instagram і побачити, як мої знайомі насолоджуються сніданком в Неаполі, книгарнею в Бостоні або риболовлею в Норвегії, ніж читати нудні пости в Facebook про невдалий сервіс у Сільпо, пробки на міських дорогах і проблеми при подачі звітів до ДФС. А тому необхідні інвестиції в інновації, розширення бізнесу і зростання доходів, які позбавлять нас від багатьох проблем і, можливо, хоча б трохи трансформують традиції олігархічного бізнесу.
