Яких реформ чекає електроенергетика
У тому числі, звичайно, і в сегменті функціонування операторів розподільчих електромереж. Простому обивателю, який бачить лише цифри у платіжках і не особливо вникає у «внутрішню кухню», подібні розмови можуть здатися як мінімум дивними. Але ситуація в галузі дійсно складається критична.
Насамперед, варто нагадати про те, що електроенергетики працюють не тільки на зарегульованому, але ще і на падаючому ринку. Наочною ілюстрацією цієї тези можуть стати розміщені у відкритому доступі дані профільного міністерства. У 2011 році країна спожила 187,65 млрд. кВт*год електроенергії. У 2016 році цей показник склав всього 149,35 млрд. кВт*год. Іншими словами, за останні 5 років обсяги знизилися на 38,3 млрд. кВт*год (або на 20%). При цьому найсерйозніше зниження відбулося по найбільшому клієнтові – промисловості: з 73 млрд. кВт*год до 49 млрд. кВт*год (або на 32%). Скорочення споживання електроенергії населенням, яке почало активно економити останніми роками, значно скромніше – близько 8%.
І мало того, що саме по собі падіння негативно позначається на галузі, так ще й такий диспаритет у показниках оголює ще одну проблему, нам зрозумілу, але не настільки очевидну для далеких від енергетики людей. Поясню. Можна припустити, що зниження споживання електроенергії промисловістю є наслідком загального спаду в економіці. Але не все так просто. Візьмемо найбільш загальні показники. Тільки за останні три роки показник ВВП в країні скоротився в 2,3 рази (з $180 млрд. у 2013 до $80 млрд. в 2016). А споживання електроенергії за п'ять років впало на 20% (по промисловості – на 32%). Цифри абсолютно несумірні. На тлі такого падіння ВВП споживання – особливо по промисловості – повинно було просто звалитися. Куди ж українські підприємства дівають кіловати, які, за логікою, не можуть собі дозволити?
Тут ми і підходимо до ключового питання. А саме – неефективного використання енергоресурсів. У цього процесу безліч проявів, але для операторів розподільних мереж найважливішим є показник залучення приєднаних потужностей. Тепер він складає близько 20%. Іншими словами, 4/5 усього обсягу приєднаної потужності банально не використовується, решта 80% потужностей просто лежать «мертвим вантажем» на розподільних компаніях. Для них це недоотримання прибутку (ефект втраченої вигоди) і додаткові фінансові ресурси на підтримання в робочому стані цих потужностей, які не використовуються. Адже ці гроші можна було б направити на таку необхідну галузі реконструкцію і модернізацію наявної інфраструктури. Не кажучи вже про те, що вся країна має проблеми з підключенням нових абонентів – процес стає більш дорогим і розтягнутим у часі (необхідно отримати дозвільні документи, будувати нові мережі, розширювати підстанції тощо).
Мої колеги по Асоціації часто люблять наводити як приклад чернігівський завод «Чезара», до якого приєднано 28 МВт, але використовується тільки 4-4,5 МВт. Інші приєднані потужності «гуляють», хоча розподільна компанія їх повністю обслуговує (та й охочих направити цей непотрібний обсяг до себе в регіоні вистачає). Я для наочності наведу інший приклад. Уявіть, що ви збудували п'ятиповерховий ТРЦ, в якому ви торгуєте, тобто заробляєте, тільки на території одного поверху. Але при цьому опалюєте, освітлюєте і прибираєте весь об'єкт. Не розумно? А додайте до цього ще й «голодних» потенційних орендарів, які прогулюються навколо і яким ніде торгувати, але ви не можете віддати їм порожні чотири поверхи.
Рішення на поверхні. Немає ніякої необхідності винаходити велосипед, коли в багатьох західних економіках давно працює двоставковий тариф: клієнт окремо оплачує приєднану потужність, окремо – безпосередньо спожиту електроенергію. Це зниження фінансового навантаження на розподільчі компанії, про яку йшлося вище, а також боротьба з неефективним розподілом і, як наслідок, оптимізація використання приєднаних потужностей. До того ж, не виключено, що підприємства з надлишковою приєднаною потужністю стануть відмовлятися від непотрібних обсягів, що вивільнить ресурс для нових підключень.
Однак, такий крок (так само як і впровадження іншої реформи у вигляді RAB-регулювання) вимагає політичної волі. У держави немає необхідності направляти в галузь зайві ресурси, досить на рівні регулятора створити механізми, при яких розподільні компанії самі отримають можливість ефективно працювати і забезпечувати надійну діяльність всієї системи. У цих складних економічних умовах і при всіх галузевих проблемах наш сегмент тільки так зможе гідно впоратися з наявними викликами. Альтернатива реформам, на жаль, досить сумна. Зважаючи на стан низьковольтних розподільних мереж і туманні перспективи для інвестицій у поточних обставинах, країна просто зможе забути про стабільне постачання електроенергії споживачам. Причому як промисловим, так і населенню.
