Коли й чим закінчиться гуманітарна криза в Україні?
Що буде після війни? Не в політичному чи дипломатичному сенсі. А з людьми, які живуть зараз поруч із лінією фронту. Що буде з ними, коли сирена більше не звучатиме? Що залишиться — в їхніх гаманцях, у холодильнику, в серці?
Гуманітарна криза не закінчується з останнім ударом по енергетичній інфраструктурі. Вона довша і глибша. Вона — про брак надії та вибору.
Я згадую одну жінку з Донеччини. Отримавши нашу грошову допомогу, вона купила хліб, ліки і ножиці. «Для чого ножиці?» — питаю. «Щоб підстригти чоловіка. Щоб хоч трохи було, як до війни».
І ось це «як до війни» я чую постійно. Це не про комфорт. Це про повернення контролю. Про те, щоб бути не лише отримувачем допомоги, а знову людиною, яка вирішує, що купити, чим нагодувати дитину, коли ввімкнути світло. Гроші дають свободу. А свобода — це гідність.
Ми звикли говорити про грошову допомогу мовою звітів: кількість бенефіціарів, середня вартість споживчого кошика, відсотки. Але за цими цифрами — тиша кухні, де дитина їсть суп, зварений на буржуйці. Погляд чоловіка, який накупив корму для собаки, бо «вона єдина, хто з нами не виїхала». Зморена жінка, яка каже: «Тепер я можу сама — не просити, не позичати».
Цього року, за даними Cash working group, запит на багатоцільову грошову допомогу (МРСА) в Україні становить понад 6 мільйонів осіб. У 2025 році охопити вдасться менше ніж 1,5 мільйона. Для порівняння: у 2022-му грошову допомогу отримували понад 11 мільйонів людей. Менше ніж за три роки її масштаб скоротився в 10 разів. Але потреба — ні! Потреба залишилася. А у деяких регіонах навіть поглиблюється через те, що ресурси вичерпались, а альтернативи так і не з’явилися.
Але МРСА — це не «додаткова опція», і не «тимчасове рішення». А відповідь тоді, коли немає нічого іншого. Це допомога там, де магазини працюють, але пенсії не вистачає навіть на хліб. Там, де відновлення ще не почалось, а виживати потрібно вже зараз.
Скорочення грошової допомоги лише буквально означає «просто менше грошей». А насправді - менше вибору, менше контролю, менше гідності. Це знову черги, знову залежність, знову хтось «знає краще», що тобі потрібно.
Ми повинні чесно визнати: гуманітарна криза в Україні ще не на спаді. Її форма змінюється, але суть та сама. Адже залишається вразливість. Сотні тисяч сімей на прифронтових територіях щодня вирішують: їсти чи лікуватись, спати в домі чи евакуюватись без гарантії повернення. І поки ці вибори не вільні, криза не завершена.
Війна закінчиться. Але не з першими тостами на Банковій і не з останньою ракетою. Вона закінчиться тоді, коли кожна людина зможе сама подбати про себе. Коли не будуть потрібні «благодійні» гроші або ваучер чи реєстрація в мобільному додатку на отримання грошового гранту. Коли допомога стане не «реакцією», а «інвестицією».
Що для цього потрібно? Більше довіри великих впливових гуманітарних організацій до локальних, які працюють «в полях» і болюче ясно бачать людську біду та потреби. Більше прогнозованого фінансування. Більше чесної присутності там, де складно, небезпечно, але життєво необхідно. І — більше тиші. Бо в тиші народжується відчуття життя. Наступного разу, коли хтось запитає мене: «А ви все ще даєте гроші людям?», я відповім: «Так, даємо. Можливо, ти не повіриш, але гроші іноді це єдине, що допомагає людині залишитися собою».
