Директор Центру моніторингу праці: в Україні, за великим рахунком, немає кому працювати
Ринок праці перебуває у досить хиткому стані. Хедхантери відзначають, що ситуація стала потроху полiпшуватись і вакансій в деяких сферах зараз більше, ніж пошукачiв. Втім, відсоток безробітних ще залишається досить великим – близько 9%.
Це в два рази вище, ніж у багатьох європейських країнах. Але там ситуація була навіть гіршою. Правда, чиновники змогли запровадити низку інноваційних програм з перекваліфікації спеціалістів, інші вважали за краще виїхати в сусідні, більш сильні з економічної точки зору країни, які були відриті для напливу пошукачів.
В Україні поки що немає чіткої стратегії боротьби з безробіттям, як втім немає і в цілому програми розвитку економіки. Ситуація не проста, але виліковна.
В інтерв'ю НВ Бізнес Олексій Зволінський розповів про особливості ринку праці, причини нинішніх проблем пошукачів, а також марність державної допомоги у цьому питанні.
– Як ви оцінюєте стан ринку праці в Україні сьогодні? Він на дні чи буде подальше його занурення?
– Він знаходиться в стані бурхливих і активних змін. Схожий на бурю в склянці. Є ринки, які бурхливо й активно нарощують кількість людського капіталу і при цьому платять їм адекватні гроші. А самі компанії за своїм родом і характером розвитку схожі на передові іноземні організації з найпрогресивнішим менеджментом. У той же час на ринку багато компаній, які знаходяться в неандертальському стані. Невідомо, що платять людям, засновують свої системи менеджменту на застарілих уявленнях про управління організаціями. Відповідно, є крадіжки та інші речі, які дозволяють виживати людям на маленькій заробітнiй платі.
– Які компанії відносяться до першої категорії, а які – до другої?
– Все досить просто. Кілька секторів, які бурхливо розвиваються: сільське господарство, ІТ, енергетика, машинобудування і видобування. У компаніях з цих сфер є найбільш високорозвинені системи менеджменту, які могли б бути на цій території. У той же час у нас держава, як і раніше, виконує роль досить великого роботодавця. Якщо у 2014 році кількість працівників у секторі державному і недержавному приблизно дорівнювала – по 7,5 млн, то зараз загальна кількість економічно активного населення скоротилася. Думаю, мільйона на півтора. При цьому кількість людей, зайнятих в держсекторі, як і раніше висока – близько 30%. Відповідно, серед таких людей найближчим часом якраз і будуть відбуватися досить масові вивільнення. Згідно з офіційною статистикою Центру зайнятості – це близько 250 тис. За найскромнішими підрахунками в нашому Центрі моніторингу ринку праці ця цифра в два рази вища, тобто 500 тис., а, якщо підійти до питання педантично, то запросто 1 млн набіжить.
– Це той об'єм людей, який вже звільнений, чи тільки очікується?
– Очікується. Тут не складно порахувати. Міліціонерів у нас близько 150 тис. зайнятих, на залізниці працює 300 тис., на пошті – 100 тис. В цих секторах сильно роздуті штати і можливе вивільнення до 30% без втрати будь-якої ефективності праці. У тому ж Мінекономіки близько тисячі підприємств зі значною чисельністю персоналу. В медицині – близько 800 тис., стільки ж в інфраструктурі. Якщо 30% від усіх вiдщипнути, то й вийде мільйон.
– А куди цим людям далі йти? Є взагалі якісь варіанти, щоб зайняти їх і зробити з них антрепренерів або якось соціалізувати?
– Йти, де можна застосувати свої знання. З іншого боку, є профіль діяльності, який так просто не поміняти. З тими ж лікарями є проблема. Бо до тих пір, поки не буде індивідуальної ліцензії, у нас не буде рости сектор підприємницької діяльності, пов'язаної з лікарським ремеслом. Лікарі на ринок не підуть. Програм зі створення нових робочих місць в країні на сьогодні не існує. Цей рік ми займалися створенням секторальної програми реструктуризації людського капіталу вугільної галузі. Програму минулого тижня було схвалено з боку науково-технічної ради Міністерства енергетики. Фактично програма передбачає реіндустріалізацію виробничих комплексів наземних шахт. Відповідно, на сьогодні за гірничим законом їх треба всi розібрати, землю рекультивувати і повернути все в початковий стан, до того, як там копали вугілля.
В деяких секторах сильно роздуті штати і можливе вивільнення до 30% без втрати будь-якої ефективності праціМи розробляли програму таким чином, щоб врахувати потреби у видобутку, генерації, враховуючи сучасні тренди і тенденції у розвитку енергетики. Тому що у нас розвивається зелена енергетика. У тій же Німеччині в цьому секторі сьогодні зайнятість становить 320 тис. осіб. В основному на виробництві комплектуючих – всього того, що необхідно для забезпечення генерації. Навіть експлуатація викликає потребу в персоналі. Відповідно, шахтарі всередині сектора енергетики. За нашими дослідженнями, близько 25% хочуть залишитися в секторі. При цьому під сектором вони розуміють саме енергетику, а не видобуток вугілля. Шахта – це велетенський об'єкт промислового призначення, який стоїть, як правило, на території якоїсь громади. В громаді 1,5-3 тис. осіб, селяни, якi оточують цей об'єкт. Громада не вміє такими об'єктами управляти. А центральні органи влади не мають практики передачі таких об'єктів. Також, як і немає практики реіндустріалізації. Відповідно, місцеві програми з розвитку економіки, залучення інвестицій – треба переписати. А громади такого робити не вміють. Тому в проекті довелося вставити таку додаткову ланку – вона у нас називається науково-випробувальний комплекс – куди ми хочемо ці громади запрошувати і читати їм набори тренінгів. Технічних для перекваліфікації персоналу.
– Яким чином це все буде фінансуватися?
– Ми зараз фактично будуємо програму фандрайзингу, яка дозволить нам використовувати гроші структурно-технічної допомоги, для того щоб прописати всі ці технічні умови і техніко-економічні обґрунтування і залучити під цю справу інвестора і Фонд регіонального розвитку, у якого гроші є пiд такі проекти. Інших програм я не чув, не бачив, не зустрічав. На державному рівні цим хтось повинен займатися, але фактично не займається ніхто. Відповідно до назви, нібито Центр зайнятості цим має займатися. Але у нього немає ні знань, ні ресурсів, практично нічого крім величезного бюджету розміром у 10 млрд грн. На територіях вони займаються безробітними, а не новими робочими місцями. І коли ми обговорювали це питання в Єврокомісії з єврокомісарами з енергетичних питань та з соціальних питань, вони якраз сказали, що для них найважливіше – це нові робочі місця. Тому що на старих робочих місцях, які у нас вже є в країні, рівень доходів, заробітної плати та ПДФО – не дуже високий. І підняти його там не видається можливим. Тому що компанії, які платять прозору зарплату, вони не порушують закону. У розмірах виплати зарплати вони знаходяться в законодавчому полі. Тому змусити їх якось підняти заробітну плату неможливо.
– Це зазвичай відбувається тільки за рахунок конкуренції.
– Це відбувається за рахунок конкуренції саме на ринку праці, коли працівник сам бажає отримувати легальну зарплату. Але це дуже слабкий важіль. Він недостатній для того, щоб працедавець вважав для себе необхідним і можливим виплачувати зарплату всьому топ-менеджменту, наприклад, «по білому». Тому що це великі суми. А от з новими робочими місцями, особливо створеними за допомогою міжнародних проектів технічної допомоги або донорів, міжнародних організацій, це, безумовно, завжди будуть робочі місця, за яким зарплата платиться на повну. Тому що там іншого виходу немає, воно контролюється з усіх боків. Очевидно, що у нас на ринку недостатньо робочих місць і недостатньо персоналу відповідної кваліфікації. В кожному секторі відбуваються драматичні зміни. Тракторист, який управлявся з Нивою, управлятися з John Deere не може ніяк. У нього інша кваліфікація. Доходить до смішного. Я в Донецькій області зустрічався з фермерами середньої руки – 25-50 тис. га. Вони категорично відмовляються з місцевих технікумів брати людей. На запитання чому, він мені розповів історію про тракториста, який відкрив John Deere, зірвав пломбу з довічною гарантією і став на фуфайці швидко розбирати. Поки ремонтна бригада добралася, ми вже гарантію втратили. Відповідно, виходить, що і в секторі сільського господарства такі драматичні зміни за вимогами кваліфікації та відповідними зарплатами.
Міністерство енергетики минулого тижня схвалила секторальну програму реструктуризації людського капіталу у вугільній галузі, яка передбачає реіндустріалізацію шахт
В ІТ-секторі також інші кваліфікації. Не ті, які тут були звичними. Вимоги до кваліфікації змінюються, зараз фахівці вже не потрібні з таким набором навичок. А системних програм перекваліфікації не існує. Центр зайнятості, як і раніше, вчить перукарів. Ось така замкнута система. У плановій економіці все було просто і зрозуміло. Ми будуємо стільки-то виробництв, створюємо стільки-то робочих місць, ось рознарядка на навчання, ось цим вузам і давайте вчити. У ринковій економіці такого системного механізму немає, він відсутній. Тут треба по-іншому. Потрібно прогнозувати ринок і приводити систему освіти у відповідність доз ринкових потреб. Не може жити такий собі квітник, не прив'язаний до економіки. Потрібно будувати довготривалі дослідження, потрібно ввести функцію прогнозування. Вона відсутня, і ніхто нею не займається. В Мінекономіки є якась складна велика формула прогнозування ринку праці. У Центрі зайнятості існує якесь місце, від якого відштовхуються – від статистики потреби роботодавців у минулому році. Але це зовсім не показник. Відповідно, вся перекваліфікація так і відбувається – на замовлення роботодавця. Ми відпрацьовуємо не вперед перекваліфікацію під потреби ринку на майбутнє, а під те, що вiн прямо зараз хоче. І статистика не дуже приємна. Близько 40-50% прорахунків з цими перекваліфікаціями. Ніхто людей на роботу не бере після проведеної перекваліфікації. Це державні гроші, бюджетні, великі, викинуті в трубу.
– Зараз бізнесмени частенько скаржаться, що не можуть знайти потрібні кадри, коли відкривають якісь підприємства. А наскільки взагалі Україні вистачає підготовлених кадрів, готових для сучасного бізнесу?
– Це така невідповідність. Кадри потрібні, вони ніби є. Деякі з них так і називаються, як потрібні, а вміст всередині інший. Навіть агроном – це інша людина сьогодні. Вони раніше думали гектарами, а тепер десятками гектарів. І це різні уявлення про світ, про бізнес і про бізнес-процеси, які вони обслуговують. Звичайно, їх випускають якимись сотнями, а потреба їх на ринку обчислюється одиницями, десятками. Але кваліфікація їх інша. Їх на ринку ніхто не готує. Тому великі холдинги починають створювати собі школи, де готують собі і менеджмент, і простих працівників теж. Наприклад, корпоративна школа ДТЕК готує усіх від верху і до самого низу, використовуючи при цьому базу інших навчальних закладів. Але це приватні якісь явища і гра в свої ворота. Якщо я корпорація, то я не зацікавлений у загальному і цілому витрачати на ринок. Є бразильські приклади, коли училища передавали великим корпораціям, але зобов'язували якусь кількість людей віддавати на ринок – 15-20%. Система навчання – це виробництво. Тобто ми випускаємо людей із певними навичками. Найскладніше – це розібратися. Тому що назви їх кваліфікації іноді бувають саме такими, які запитують. Люди не дуже уявляють собі зміст роботи. Особливу профорієнтаційну діяльність ніхто не веде. Бо знань за сучасними спеціальностями не дуже й багато. Корпорації навколо себе влаштовують якийсь рух, але діють у своїх інтересах, а не в інтересах ринку загалом. І якоїсь середньострокової стратегії, і чіткої зрозумілої преференції за сегментами ринку від Мінекономіки немає. Тому в загальному і цілому розбрід і хитання.
– Який вихід в такому випадку? Ви говорите про те, що освіта не здатна давати кадри потрібної якості. Що далі? Просто відтік кадрів в Європу і все?
– Відтік – це теж непогано. Це може запобігти соціальній напруженості. Той же польський персонал точно у Франції рекламується по телебаченню, я бачив. Зрозуміло, що це підвішено на міжурядові угоди. Люди самі так просто це не можуть робити. Україна має міжурядову угоду з Ізраїлем про відкриття ринку праці для будівельників. Ми можемо туди ввозити за квотою якусь кількість людей, які будуть там займатися будівництвом. Теоретично таке квотування є у кожної країни на ту чи іншу спеціальність. І така трудова міграція – це нормальні процеси. Наш ринок праці тяжіє в бік Європи. Тому що у нього такий природний рух. Причому українцю переїхати західний кордон і стати підприємцем, виявляється, дешевше, зручніше, ніж бути підприємцем тут. Там, де створюють умови, туди люди й перетікають. Це відповідь на ваше запитання, про вихід.
– А як щодо локального ринку?
– Якщо ми говоримо, що ми розвиваємо альтернативну енергетику, то тоді ми повинні не тільки дати зелений тариф для того, щоб розвивався ринок праці, а ми повинні ще створити умови для виробничих компаній, які для ринку генерації виробляють обладнання та комплектуючі. Тому що саме там руки зайняті. У нас в секторі видобутку зайнято 50 тис. осіб. А в Німеччині, яка за розмірами набагато менша, ніж Україна, і має набагато менший потенціал генерації зеленої енергії з відновлюваних джерел, ємність ринку праці у шість разів вища. Це означає, що ми знаходимося поруч з ринками і їх не відкриваємо. А ми можемо це робити. Нічого в цьому особливого немає. Ніякої ракетної науки, все дуже просто. Це політика. Ось цим інвесторам ось тут відкрито доступ до ринків. Ось вам робоча сила, беріть і переквалiфiковувайте. Ринок сам все відрегулює.
– Твердження про те, що Україна може стати європейським Китаєм, що у нас дешева робоча сила і тому ми будемо мати конкурентну перевагу, воно взагалі відповідає дійсності?
