Нещодавно подруга розповіла про співбесіду, після якої вона готова була змінити роботу. Не через зарплату чи проєкти, а тому, що була в захваті від керівника. Вона сказала, що давно не спілкувалася з такою розумною людиною і хотіла стати правою рукою шефа.

Нам нарешті час зрозуміти, що тепер дорослі в кімнаті - це ми

Я доволі емоційно відреагувала та попросила її не поспішати з рішенням. Це активна, розумна, діяльна, самодостатня жінка. Але вона не помітила, що в багатьох аспектах уже сильніша за свого потенційного роботодавця.

Ця ситуація змусила мене подумати: чому навіть найуспішніші жінки часто недооцінюють себе? Чому ми готові погоджуватись на другорядні ролі? Чому нам складно уявити, щоб в цій розмові героєм був би чоловік?

З початком повномасштабного вторгнення багато жінок змінили своє життя. Хтось став волонтеркою, підприємицею, керівницею. Іноді не тому, що хотіли. А тому, що так було потрібно. Але чи відчувають вони себе лідерками? Чи досі вважають, що просто роблять свою роботу?

Я знаю, як це — сумніватись в собі. «Синдром самозванки» переслідував мене завжди. Півтора року тому я очолила компанію, яку створив мій чоловік Ярослав. Його серце раптово перестало битись, і я змушена була швидко приймати складні рішення. Сумно, що усвідомити свою силу мені вдалось, тільки пройшовши через біль і втрату.

Чи було мені страшно, коли я вирішила взяти на себе керівництво компанією на другий день після смерті чоловіка? Ні, бо я не бачила для себе іншого варіанту. А також коли один з моїх найбільших жахів вже став реальністю, я взагалі припинила боятись будь-чого.

Мій девіз: між страхом і любов’ю завжди обирати любов. Саме ці дві сили керують нашими рішеннями. Страх паралізує, замикає, змушує зупинятись на безпечному. Любов рухає вперед, дозволяє бачити ширше, відчувати глибше, ризикувати.

Коли ми обираємо страх, то боремось за виживання. Коли діємо з любові - творимо майбутнє і трансформуємо середовище та самих себе. Момент вибору — тихий та ледь помітний. Щоб його відчути, потрібно видихнути та прислухатись до себе. У кризовий момент ти або завмираєш, або біжиш.

Я вирішила бігти та бути з командою та клієнтами. Я не знала, як бути CEO, але знала, що хочу зберегти й примножити те, що створював Ярослав. Любов дала мені ясність: залишитися, вчитись, шукати нові шляхи та не зраджувати цінностям. Чим більше я про це думаю, тим більше розумію, що саме в цьому проявляється сила жіночого лідерства в Україні.

Останнім часом натрапляю на історію двох філософів, які по-різному описували людське існування, але говорили фактично про одне: Ганну Арендт та Мартіна Гайдеґґера.

Гайдеґґер вбачав у смерті центральну подію буття. Для нього справжнє життя починається лише тоді, коли ми усвідомлюємо свою смертність. А от Ганна Арендт, навпаки, робила акцент на народженні. Для неї точкою відліку є здатність людини починати щось нове, творити дії, які запускають ланцюг змін у світі.

Бути лідеркою в сучасній Україні означає готовність починати знову. Робити крок, навіть якщо не знаєш, що буде далі. Бути присутньою у житті - своєму, компанії, країни. Плекати простори, де можуть зростати нові спільноти. Не боятись діяти. Віддавати перевагу турботі, піклуванню про команду, довірі та діалогу.

В перші дні, коли я взяла на себе відповідальність за компанію, сказала своїй 16-річній доньці: «я — не Ярослав, і ніхто — не Ярослав». На що вона мені відповіла: «Але ніхто і не Олена».

Як це просто і влучно. Нам нарешті час зрозуміти, що тепер дорослі в кімнаті - це ми. Мрію, щоб жінки в Україні припинили боятись та завжди обирали любов — в першу чергу, до себе.