Чи застанемо інклюзивну Україну

8 листопада, 16:00
2108
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Можете вважати мою думку неполіткоректною, але в сучасній Україні, великою мірою, немає ні капіталізму, ні демократії.

Про яку "владу народу" можна говорити в країні з одним з найнижчих рівнів добробуту населення на континенті?

Про який капіталізм може йти мова, якщо фондовий ринок країни з населенням 40 мільйонів складається в основному з державних облігацій з прибутковістю під 20% річних?

Політики, великою мірою, теж немає. Те, що зовні виглядає як політика, є переважно GR (government relations) крупного бізнесу.

Великий бізнес без капіталізму

Великий бізнес – це не ознака капіталізму. Він з'явився ще за часів феодальних економік. У тогочасної знаті були гроші і на елітну нерухомість, і на міжнародну експансію. Однак уже тоді в країнах Західної Європи почали розуміти, що свобода підприємництва і захист приватної власності роблять держави конкурентоспроможнішими і, відповідно, економічно сильнішими. У XVII-XVIII століттях біржі в цих країнах були набагато більш значущим елементом економіки, ніж зараз в Україні. Спочатку товарні біржі, потім біржі цінних паперів і інші інститути ринкової економіки стали основою розвитку капіталізму.

Великий бізнес був в СРСР і багатьох інших країнах соцтабору. Ним керували чиновники і його було засновано на експропріації приватної власності, порівняно дешевій праці та репресії інакомислення. Біржі, приватний капітал, підприємництво і середній клас не вписувалися в систему цінностей будівників комунізму і називалися "пережитком минулого". Якщо не брати до уваги короткий проміжок НЕП, то решта 70 років власників "несистемного" бізнесу, "розкуркулювали", садили в тюрми і розстрілювали. А фондовий ринок, до речі, тоді теж складався виключно з держоблігацій.

На початку 90-х у Східній Європі та країнах колишнього СРСР заборону на приватну власність засобів виробництва було знято, деякі колишні соцкраїни почали будувати капіталізм, а деякі (включно з Україною) досі наполегливо зберігають екстрактивну економіку, націлену не на підвищення добробуту населення і зміцнення загальної потужності країни, а на збагачення "еліт". Захист приватної власності, свобода капіталу і сильний "середній клас" створили б серйозні загрози для цих "еліт", тому розвиток відповідних інститутів відбувається мляво, в основному "для галочки" і як "пил в очі" міжнародним спонсорам.

Ринок без капіталу

Тоді як у капіталістичних країнах бізнес щороку залучає десятки мільярдів доларів через публічне розміщення акцій з подальшим обігом їх на біржі, на внутрішньому українському ринку протягом 27 років не було жодного IPO (Initial Public Offering). Деякі українські промислові групи розміщували свої акції на іноземних ринках, тобто попит на капітал у країні є, але його пропозиції на внутрішньому ринку немає.

Капіталізація (ринкова вартість) публічних компаній, акції яких торгуються на фондових біржах світу, становить десятки трильйонів доларів і в ретроспективі вона зростає набагато швидше, ніж інфляція, незважаючи на періодичні кризи. В Україні ж компанії, які торгуються на біржах, останнім часом перетворюються на приватні акціонерні товариства і примусово викуповують акції у міноритарних акціонерів, тобто йде процес, протилежний залученню капіталу через ринкові механізми.

Причина в тому, що в Україні немає ринку капіталу. Фондовий ринок де-юре є, а капіталу за фактом немає. Гроші "під матрацами" не є капіталом, а їх суттєвий обсяг свідчить лише про те, що люди не бачать інститутів, які можуть захищати їхні інвестиції. На жаль, особливо останнім часом, вони бачать лише підтвердження сумнівів у здатності і бажанні держави захищати права власності (заборона обігу акцій Мотор Січ – яскравий, але далеко не єдиний приклад на цю тему).

Не можна також забувати, що ще не завершено період перерозподілу активів, які дісталися від УРСР. Внутрішнім претендентам на участь у приватизації не вигідна конкуренція, тому і немає зацікавленості у сприятливому інвестиційному кліматі, адже він призведе до зростання цін, на те, що в теперішньому агресивному бізнес-середовищі можна купити порівняно дешево.

Кому це вигідно

Нинішні українські "еліти" стримують і будуть далі стримувати формування капіталізму і розвиток економіки. У цьому твердженні немає ніякої конспірології.

Колективне несвідоме екстрактивної економіки органічно не зацікавлене в розвитку підприємництва і т.зв. "середнього класу". Розширення свобод людей і їх захист протиприродні українській бюрократії та олігархам.

Дешевий електорат – це основна запорука збереження ситуації, що склалася в 90-ті роки, а дешева робоча сила – одна з основних умов збереження доходів без модернізації виробництва.

Конкурентоспроможний "середній бізнес" і розширення прошарку "середнього класу" стали б реальною загрозою олігархату, оскільки привели б до зростання витрат на передвиборчі кампанії і сильно зменшили б шанси збереження нинішньої "кептивної демократії".

Чи надовго все це

Не пропонуючи рецепта, як розгорнути вектор розвитку країни, все-таки ризикну припустити деякі сценарії подальших перспектив.

Зміни "зверху", на мій погляд, в найближчі багато років не можливі. Нинішня система, включно із властивою їй корупцією, застарілими законами і неефективністю їх застосування, влаштовує за фактом усіх, хто має можливість ініціювати і проводити реформи. І може влаштовувати ще дуже довго.

Протести "знизу" навряд чи здатні привести до системних зрушень. "Еліти" можуть гасити невдоволення мас, нескінченно імітуючи реформи і популярно пояснюючи їх неуспішність зовнішньополітичними обставинами. Якщо ж станеться черговий Майдан, то скоріше за все він приведе до рокіровки персоналій, а не до системних змін і розвитку інклюзивних інститутів.

Українці звикли обирати з тих, хто не планує будівництва капіталізму. Спробуйте згадати хоч одного кандидата у президенти, який мав реальні шанси і який би ставив за мету, наприклад, вільну конвертованість гривні. Жодному з них це не було потрібно.

Українці не чекають від кандидатів програм поліпшення умов для підприємництва. Вони чекають "підвищення оплати праці" і "гідних пенсій", а не формування ефективних інститутів захисту приватної власності – обов'язкову умову конкурентоспроможної економіки.

Щоб змінити країну, українцям потрібно змінитися самим і припинити шукати причину своїх проблем у зовнішніх обставинах. Основну причину своєї бідності вони самі регулярно вибирають вже третій десяток років. "Кожен народ заслуговує на той уряд, який його має" (с).

Можливо, щоб перестати голосувати за бенефіціарів екстрактивної економіки, потрібно перестати дивитися спонсорований ними "зомбоящик". Інакше навряд чи українці почнуть обирати тих, хто робитиме ставку на розвиток капіталізму. Практика показує, що нинішнім власникам "заводів, газет, пароплавів" капіталізм не потрібен. Після вигнання Януковича в них усе добре. Якби Віктор Федорович не втратив самоконтроль, то й він їх би цілком влаштовував, тому що ніякий капіталізм будувати теж не збирався. Вони будуть і далі підживлювати "ліві" настрої електорату доти, доки у них це виходить.

А це буде виходити доти, доки активна частина виборців не почне розуміти, що додану вартість і підвищення рівня життя створюють не чиновники, а зростання добробуту можливе тільки за активного розвитку приватного бізнесу, для чого потрібні конкурентоспроможна юрисдикція і працюючі інститути, які захищають, зокрема, права власності.

Песимістичний прогноз – цього не станеться за нашого з вами життя, тому що для формування такого розуміння в умовах активного витоку мізків може знадобитися зміна кількох поколінь.

Оптимістичний сценарій – це може трапитися вже 2019 року, якщо з'явиться і буде обраний кандидат, який зможе зібрати команду технократів, здатних створити умови для економічного зростання всупереч інтересам тих, хто за фактом понад чверть століття формував кислотне середовище для бізнесу і депресивний інвестиційний клімат.

Більш реалістичний варіант – наступного року українці ще раз наступлять на улюблені граблі, але до 2024 року все-таки зможуть зробити висновки і почнуть формувати соціальний запит на будівництво інклюзивної держави з капіталізмом і демократією, націленої на ефективну ринкову економіку та підвищення рівня життя. Без такого запиту вибір в українського народу буде, як і раніше, лише між олігархами або їхніми ставлениками, що не приведе до розвитку капіталізму і має мало спільного з демократією.

P.S. Автор бачить позитивні зрушення і радіє тому, що вони є. Проблема в тому, що загальна результуюча швидкість усіх цих "перемог" нижча, ніж швидкість розвитку решти світу. Екстраполяція поточної динаміки економічних змін не дає можливості сподіватися, що ті, хто живуть нині, зможуть побачити, як Україна за ВВП на душу населення наздожене хоча б Болгарію. І поки не зрозуміло, як зробити, щоб середньостатистичний українець повірив, що це можливо, і захотів голосувати за тих, хто може це зробити, а не обирав укотре між тими, хто не хоче нічого кардинально міняти, і тими, хто, незважаючи на передвиборчі обіцянки, не можуть нічого змінити, оскільки самі давно є частиною екстрактивної системи.