Ми стали прокидатись від повітряної тривоги не рідше, ніж від будильника. Війна ввійшла в наше життя так, що стало важко згадати, як це — планувати щось на кілька років уперед. Але знаєте, що мене дивує? Попри невизначеність, українці вступають до університетів. Батьки шукають, де буде безпечно і якісно. А студенти мріють не про втечу, а про те, як тут, вдома, змінювати країну.

Вступна кампанія 2025 — для мене не про бали й квоти. Це про вибір жити й будувати. Про те, хто стоятиме за штурвалом, креслитиме безпілотники, проєктуватиме енергетичні системи за п’ять, десять, п’ятнадцять років.

Цьогорічна вступна кампанія стане викликом не тільки для університетів, а й для всієї країни. Щоб розібратися, що відбувається з вищою освітою в Україні зараз — варто говорити прямо про три речі.

Освітня карта країни змінилася

Якщо до 2022 року основна конкуренція за абітурієнта відбувалась між Києвом, Харковом, Дніпром та Одесою, то нині в пріоритеті — західні регіони. Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Ужгород прийняли значну частину освітньої інфраструктури з деокупованих міст та міст, що знаходяться під постійними обстрілами.

За неофіційними даними від приймальних комісій, до 40%−50% заяв подаються саме в ці регіони. Це зрозуміло: тут відносно безпечніше, є можливості для очного навчання, бо батьки намагаються тримати дітей подалі від постійних обстрілів.

Університети змушені адаптуватись: відкривати партнерські програми, релокувати лабораторії, домовлятись про навчальні майданчики. Для системи вищої освіти це — найбільша внутрішня міграція за часи незалежності.

Формат навчання: реальність і фікція на папері

У мене є одне важливе питання: «У якому форматі мають навчатись ваші діти?». Це питання, яке суспільство поки намагається не обговорювати, хоча воно напряму впливає на якість кадрів, особливо в технічних та інженерних спеціальностях. І тут треба говорити чесно.

Сьогодні більшість університетів працює дистанційно. Студенти вчаться з дому, але в дипломах буде написано — «денна форма навчання». А так не повинно бути. Формат має відповідати реальності. Бо неможливо отримати якісну інженерну чи авіаційну освіту тільки через екран.

В Київському авіаційному принципово тримаємо очне навчання там, де це дозволяє безпекова ситуація. Бо університет — це не лише лекції. Це лабораторії, тренажери, аеродроми, справжні командні проєкти. Це спільнота, яка формує фахівця, а не просто слухача. Зрозуміло, що при поважних обставинах навчання переходить онлайн. Але практика, авіаційні тренінги, дослідницькі роботи мають проводитися тільки вживу. Бо освіта, яка формується виключно дистанційно, — це слабке майбутнє для країни.

Питання дійсного формату навчання потребує чесного озвучення на рівні державної освітньої політики: або ми визнаємо змішаний формат і фіксуємо його в документах, або повертаємо студентів в аудиторії там, де це можливо. Приховування реального стану справ — загроза для ринку праці та безпеки країни в майбутньому.

Хто потрібен країні vs куди йдуть вчитись

Ще одна особливість цьогорічної Вступної кампанії - кардинальні зміни на ринку праці. Війна чітко показала, хто справді тримає країну. І сьогодні на першому місці - інженерні, природничі, авіаційні, енергетичні спеціальності.

IT відходить на другий план, ринок праці перенасичений айтівцями. Є запит на роботу руками, потрібні люди, що робитимуть реальні речі, а не лише презентації. Навіть після війни такі спеціалісти будуть затребувані - як носії експертизи. З нового дослідження «Індекс майбутнього» Фонду Олени Зеленської бачимо, що запити ринку поки що молоддю не усвідомлюються. За звичкою, більшість планує поступати на IT та комп’ютерні науки — 13,5%, тоді як реальний запит на таких спеціалістів на ринку праці - 1,5%

Інфографіка: Фундація Олени Зеленської

Окремо хочу сказати про наших студентів-військових. Їх щороку більше. Це надзвичайно важливо. Бо навіть ті, хто сьогодні на фронті, думають про завтрашній день. Навчаються на авіаційних інженерів, енергетиків, біотехнологів. Вони знову повернуться в цивільне життя — і працюватимуть на відбудову.

Освіта — це опір. Це спосіб тримати країну живою. Бо диплом — це не просто папір. Це квиток у завтрашній день. Це доказ того, що ми не здались. Я дякую кожному, хто цьогоріч вступає до українського вишу. Дякую батькам, які не бояться заохочувати дітей залишатись тут. І окремий уклін тим, хто обирає освіту під гуркіт тривог. Бо це не про сьогодні. Це про те, чи буде в України завтра.