Що стоїть за фермерськими протестами
Останнім часом аграрії проводять цілий ряд досить масштабних акцій протесту. Зараз вони вимагають скасування змін до Податкового кодексу і повернення відшкодування ПДВ на олійні культури.
До цього протестували проти тіньової розробки механізму розподілу держдотацій. Ось тільки виходить у них, судячи з минулих років, не зовсім ефективно. Але чому в країні, де було дві революції, така група, як працівники с/г сфери, не можуть успішно відстоювати власні інтереси?
Нещодавно фермери і аграрії значно активізувалися в своїй протестній діяльності. Вони виливають молоко перед Кабміном, перекривають дороги, возять з собою корів, свиней та іншу худобу. В обмін на припинення акцій вимагають повернути ПДВ при експорті і припинити практику тіньового розподілу дотацій. Ось тільки ці, як і всі попередні протести представників с/г сфери, майже напевно приречені на поразку.
По-перше, сьогодні фермери не мають серйозного представництва у Верховній Раді. Так, є велике аграрне лоббі, але вони захищають інтереси зовсім інших гравців аграрного ринку.
Інша причина – це відношення фермерів до процесу. Давайте візьмемо приклади успішних страйків з країни, яка їх так любить – Франції. Якщо там страйкують представники авіа-сектора, то ви точно не полетить ні на якому рейсі. Тому що в акції беруть участь всі – від пілотів до співробітників аеропорту. Більш того, до страйку можуть приєднуватися залізничники і водії таксі. В результаті велика частина умов страйкуючих досить часто виконуються - якщо зробити інакше, можна надовго паралізувати всю країну. Звісно, там є профспілки, які консолідують протестні рухи. Натомість українські фермери не мають такої самої системності – їх союзам не вистачає bargaining power – потужності при переговорах.
Третє - це сезонність акцій протесту. В основному аграрії можуть влаштовувати мітинги на початку весни і пізньої осені. Весь інший час вони зайняті на полях і в своїх господарствах. Тобто, зазвичай час грає на руку страйкарям - чим довше простоює галузь, тим більші збитки несе країна, і тим більше ймовірно, що їх умови виконають. Однак з аграріями все навпаки. Як тільки настане період посівної, вони будуть змушені роз'їхатися по своїм господарствам аж до кінця збору врожаю. І тільки тоді, коли урожай буде лежати на складах, в елеваторах і коморах, фермери знову зможуть продовжити відстоювати свої інтереси.
Трьох факторів, перерахованих вище, вистачає для того, щоб зробити протести фермерів неефективними. Однак така неефективність у відстоюванні власних інтересів навіть серед найбільш просунутих представників селянства є свідчення того, наскільки раптову та неочікувану кризу ми отримаємо вже завтра.
За різними статистичними даними, сьогодні в Україні є від 40 до 50 тисяч фермерських господарств. Всього в селах живе близько 13 мільйонів осіб, які працюють у тих же фермерів, в магазинах, клубах, на пошті і так далі. Багато хто з них також мають особисті підсобні господарства, які діють за принципом натуральної економіки - люди вирощують продукцію не на продаж, а для споживання.
Фермери – це більш-менш стійкий клас, який точно переживе будь-які потрясіння. Однак він занадто малий для того, щоб в Україні з'явилася хоча б одна повноцінна фермерська партія. Риторика такої політичної сили буде вузьконаправленою і непопулістською – значить, майже напевно вона виявиться провальною.
В світі є стала тенденція: зникають села і збільшуються міста, а сільське господарство автоматизується. І чим далі, тим менше людей буде задіяне в цих процесах. Це своєрідна еволюція. Тому й 10 мільйонів осіб, задіяних в сільському господарстві, стануть не потрібні. Скоро Україні буде достатньо максимум 2 млн осіб для роботи в аграрному секторі. Натомість іншим потрібно буде перекваліфіковуватися – це глобальний тренд.
Чому про нього мало говорять в Україні?
Поки ми залишаємося однією з тих держав, де с/г сектор, по суті, не дотується, а сам тягне економіку. Ось чому у нас все ще майже 30% населення живе в сільських районах, має там роботу і забезпечує собі адекватні умови. Однак так не буде завжди. Із зниженням маржинальності аграрного виробництва почне відбуватися укрупнення господарств. Далі процес вдарить по мешканцям сіл. З приходом великих компаній або появою величезних ферм, потреба в робочій силі впаде на 75-80%.
Значить, майже 8 мільйонів українців можуть втратити можливість добувати гроші на прожиття, крім як займатися веденням натурального господарства. Всі вони – це потенційний електорат для будь-якої «селянської партії», що вирішить просувати свої ідеї і заробляти політичний капітал. Але поки така партія не з'явилася, артикулювати інтереси майже чверті населення України просто нікому.
На той час, коли протести аграріїв і жителів села стануть по-справжньому масовими, система зміниться настільки, що уже буде занадто пізно щось робити. Причому мова йде не про негативні зміни з точки зору економіки - цілком ймовірно, що сільське господарство України значно підвищить свою ефективність. Криза настане саме в соціальному плані. І вирішити її буде майже неможливо.
Це – достатня актуалізація проблеми, щоб підняти її на рівень загальнонаціональної. Натомість фермери проявляють активність лише точково – вимагають адекватного механізму дотацій чи повернення окремих пільг. Нажаль, таку риторику не буде сприймати більша частина українців. Просто тому, що вона далека від проблем аграріїв. Більше того, цю риторику не зрозуміють навіть на селі, адже вона стосується здебільшого 40-50 тисяч фермерів та пари тисяч осіб, які задіяні в імпорті. Ось чому неефективність протестів фермерів – це такий собі лакмусовий папірець соціальної кризи, яка поступово наступає.
Вирішення питання полягає, насамперед, в консолідації працівників аграрної сфери та мешканців села навколо певної платформи. Тоді на акції протестів будуть виходити не по 50-100 фермерів, і навіть не тисяча чоловік. Натомість, вони збиратимуть масштабні мітинги, привертаючи уваги до всіх системних недоліків. У свою чергу, державний апарат буде вимушений відповідати. Мова йде не лише про дотації чи окремі послаблення – ми говоримо про великі програми стосовно навчання жителів сіл новим спеціальностям, розвиток туризму та малого і середнього бізнесу. Адже давно пора збагнути, що захист спільних інтересів сьогодні – це інвестиція у наше власне майбутнє.
