Українські чоловіки не можуть отримувати консульські послуги за кордоном. Це законно?
З 23 квітня всі чоловіки призовного віку, які емігрували з України, опинилися на межі втрати свого легального статусу в країнах перебування. Розбираємось у ситуації.
Історія питання
З вівторка 23 квітня українські чоловіки призовного віку, 18−60 років, не можуть отримати консульські послуги за кордоном через те, що МЗС наказало дипломатичним відомствам України тимчасово їх призупинити. Заборона викладена у формі листа-розпорядження за підписом першого заступника міністра закордонних справ, адресована керівникам дипломатичних установ і діятиме до отримання роз’яснень положень закону щодо посилення мобілізації.
До цього часу надання консульської допомоги можливе лише у разі надзвичайних ситуацій з громадянами України за кордоном та оформлення документів для повернення до України. Запроваджені обмеження також не застосовуватимуться, якщо фактичним отримувачем послуги є не сам заявник, а його неповнолітня дитина чи підопічна особа.
Чи законне рішення МЗС
Основний Закон України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, статус, завдання та функції закордонних дипломатичних установ України визначаються Законом України «Про дипломатичну службу» та Положенням про закордонні дипломатичні установи України, яке затверджене указом президента 99/2021 від 15 березня 2021 року .
Пунктом 4 зазначеного Положення встановлено, що закордонні дипломатичні установи України у своїй діяльності керуються Конституцією України, міжнародними договорами України, Законом України «Про дипломатичну службу», іншими законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства закордонних справ України, іншими актами законодавства України та цим Положенням.
Як бачимо, серед переліку законодавчих актів є посилання виключно на накази Міністерства закордонних справ України, а не на листи або розпорядження його посадових осіб. Адже листи — це виключно службова кореспонденція. Вони можуть носити лише роз`яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер. А розпорядження — це організаційно-розпорядчі документи. Обидві форми документів не можуть містити правових норм, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян. Такі правові норми мають бути викладені виключно у нормативно-правовому акті органу державної влади за наявності у нього повноважень та відповідних правових підстав.
