«Той-Кого-Не-Можна-Називати» проти України

5 листопада 2019, 12:45

Суперечка найвпливовішого в країні олігарха і України, в особі державного Приватбанку, — це феєрія юридичного абсурду. Настільки дикого, що про нього навіть складно розповідати

Коли, продершись крізь заплутану мову судових постанов, вдається збагнути, про що мовилося, перше, що спало на думку, — ущипніть мене. Я, напевно, щось зрозумів неправильно. Так не може бути.

Відео дня

Може.

Зараз я вам розповім про одну таку справу. Повірте, вам це потрібно. Не тільки тому, що від результату цієї справи залежить доля фінансової системи України, курс національної валюти, і, ймовірно, ваш особистий добробут, а й тому, що ви мусите розуміти, як в Україні часом робляться справи.

Тож розпочнімо.

Преамбула. Дехто дуже важливий і дуже впливовий (назвемо його, для простоти, Ігорем Валерійовичем) судиться з підприємством (назвемо його, для простоти, Приватбанком) і тим, що стоїть за ним, тобто Національним банком країни. Нещодавно підприємство було його власним, але з його ж згоди було передано державі на межі банкрутства і на вигідних для нього умовах. І тепер державне підприємство, отямившись, бажає компенсації за зловживання, що довели його до дистрофії. І судиться. І успішно виграє, тому що вибирає успішну тактику: перетягнути судові розгляди туди, куди не дотягнуться навіть довжелезні руки впливового візаві. Скажімо, в Лондон.

На Лондон у поважного пана важелів впливу дійсно немає — радше навпаки. Але є на державу, в якій існує це підприємство. І на окремі його суди. І навіть, судячи з усього, на окремі його правоохоронні органи.

В результаті починається судовий спам: в суди відправляється відразу безліч різних справ. У них Ігор Валерійович то від свого імені, то від імені своїх фірм-прокладок чіпляється до кожного етапу передачі Приватбанку. Справа навіть не в тому, що він хоче його повернути: він хоче його заткнути, вийшовши з-під удару британського правосуддя також американських спецслужб, котрі також цікавляться його фінансовою діяльністю).

У цих судах багато яскравих справ, феєричних звинувачень і фантастичного нахабства крутійства. Так, в одній з них фірма-прокладка, що повністю належить Ігорю Валерійовичу і його партнеру, використовує свій статус колишнього міноритарного акціонера Приватбанку і просить визнати націоналізацію недійсною, тому що Ігор Валерійович просив про неї, не проконсультувавшись з цією фірмою.

Банк судиться з олігархом. В Україні і за кордоном. І тут двоє суддів забороняють банку, його юристам і пов’язаним з ними компаніям… взагалі згадувати цю людину. Як в Гаррі Поттера — Лорд Чиє-Ім'я-Не-Можна-Називати

Але те, що відбувається зараз, набагато яскравіше.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

15 грудня 2017 року Солом’янський райсуд Києва в рамках провадження у справі з описаного вище «судового спаму»… забороняє Нацбанку і Приватбанку використовувати персональні дані Ігоря Валерійовича.

Ще раз. Банк судиться з олігархом. В Україні і за кордоном. І тут двоє суддів забороняють банку, його юристам і пов’язаним з ними компаніям… взагалі згадувати цю людину. Як у Гаррі Поттера — Лорд Чиє-Ім'я-Не-Можна-Називати.

Дещо незручно судитися з людиною, якщо суд заборонив тобі називати його по імені.

Очевидно, що ці рішення суду не тільки повна маячня з точки зору здорового глузду, але і явно неправосудна дія з точки зору закону. Сама ж суддя вже за кілька тижнів — 3 січня 2018 року — скасовує своє ж рішення.

Ось тільки запізно. За це і ще кілька подібних справ Вища рада правосуддя її звільняє.

Але буквально наступного дня (так, 4 січня) ситуація повторюється в другому суді. Місце дії — вже Київський райсуд Одеси, предмет позову — захист честі і гідності Ігоря Валерійовича, якому не сподобався один із сюжетів на регіональному телебаченні. І знову суд забороняє Приватбанку і його адвокатам згадувати особисті дані позивача.

А 12 січня задню дає вже суддя цього суду. Скасовує власне рішення, вибачається — і встигає не потрапити під роздачу.

Здавалося б, навіщо ці безглузді рухи тіла? Судді тільки даремно підставились. І скасовувати рішення довелося, і ще й вибачатися за фактом.

Та ні, як виявилося, у всьому був сенс.

На арену виходить важкоатлет — Печерський райсуд Києва і начебто незалежний слідчий орган в особі Державного бюро розслідувань. 25 вересня 2019 року суд приймає рішення, що ДБР може отримати доступ до всіх документів НБУ і його юристів, що стосуються всіх взаємодій з Ігорем Валерійовичем.

На якій підставі?

Якийсь екс-депутат в якості дембельського акорду, за тиждень до втрати депутатських повноважень в серпні 2019 року, встиг поскаржитися в ДБР, що, мовляв, НБУ не виконує вимоги Київського райсуду Одеси. І продовжує згадувати Ігоря Валерійовича.

Так, постривай, маячня якась — скажете ви. Якщо це рішення було прийнято 4 січня минулого року, а 15 січня, через 11 днів, скасовано самим суддею, з якого доброго дива, власне, НБУ його виконувати?

За логікою Печерського суду, достатньо того, що це рішення діяло з 4 по 15 січня 2018 року.

Так. Вибачте. На початку матеріалу я обіцяв вам нестерпний для логічного аналізу марення української судової казуїстики. Ось він. Саме так все і йде.

Давайте ще раз, цього разу описуючи всю схему.

На одному з регіональних телеканалів виходить сюжет, де Ігор Валерійович вбачає образливі для себе речі і подає позов про захист честі і гідності. На підставі цього позову суд забороняє — ні, не тільки телеканалу, а й НБУ, і Приватбанку, і всім-всім-всім — згадувати ім'я Ігоря Валерійовича. Через 11 днів суддя скасовує це рішення. Ще через півтора року якийсь депутат звинувачує НБУ в тому, що він це рішення не виконує, і на підставі цього Печерський райсуд відкриває ДБР доступ до всіх документів НБУ, Приватбанку та їх юристів, пов’язаних з Ігорем Валерійовичем.

Так, включаючи справи, які вони ведуть проти нього в міжнародних судах.

Я збився з лічби, намагаючись порахувати ступінь свавілля в цьому ланцюжку. Але саме так вона і виглядає

Я збився з лічби, намагаючись порахувати ступінь свавілля в цьому ланцюжку. Але саме так вона і виглядає.

Що тут важливо розуміти?

По-перше, що за певних фінансових можливостей завжди можна знайти слухняний суд. Так, є ймовірність, що Вища рада правосуддя завадить йому обслуговувати твої інтереси. Ось тільки Вища рада правосуддя буквально днями вирішила реформуватися і вдвічі скорочувати штат — навіть цікаво, чи немає тут зв’язку.

По-друге, навіть якщо Вища рада правосуддя поки що вставляє палиці в колеса, впливу на бодай один з численних органів, що мають право вести слідчу роботу в Україні, може виявитися вирішальним. В даному випадку підмогою олігархові виступило Державне бюро розслідувань.

Це погано?

А хто його засудить? Можливо, президент? Можливо, парламент?

Здається, ні. Його засудити може тільки громадянське суспільство. Але для початку йому варто розібратися в тому, що відбувається і змусити себе повірити, що таке взагалі можливо.

Я спробував, у міру сил, допомогти в цьому.

P.S. Як ви могли помітити, в цьому тексті не згадано жодного прізвища. Тільки дуже поширена в Україні комбінація імені та по батькові. Автор цих рядків дуже дбайливо підходить до роботи з чужими персональними даними.

Показати ще новини
Радіо НВ
X