Неефективне розслідування економічних злочинів — архітектурна помилка системи
Злочини економічної сфери можуть містити ознаки одразу декількох різних типів порушень Кримінального кодексу. А отже, і підслідність таких злочинів нерідко відноситься до різних уповноважених органів.
Для ілюстративного прикладу уявімо таку схему: приватна фірма-підрядник державного підприємства вступає у змову із керівниками цього підприємства і надає йому послуги (чи продає товари) за завищеними цінами.
Якщо це і є весь склад злочину — справа відноситься до підслідності НАБУ. Якщо при цьому фірма-підрядник оптимізує ПДВ і виводить гроші в готівку через незаконні схеми у змові із конвертаційним центром, діло вважатиметься підслідним у БЕБ. Якщо маржа від цієї операції піде на фінансування сумнівних громадських організацій, пов’язаних із антиукраїнською діяльністю, справа може стати підслідною і в СБУ. Якщо діяльність підрядника пов’язана із постачанням державі, наприклад, краденого лісу, її підслідність буде відноситися до МВС. А у разі виявлення спроби підкупити МВС, до списку органів підслідності справи додасться ДБР.
Отже, кожен слідчий орган може оголосити про своє право займатися однією й тією ж самою справою, беручи за її основу окремий елемент із всієї сукупності злочинів. Щобільше, якщо прокуратура визнає слідство по конкретній справі неефективним, вона має право передати її до іншого слідчого органу. Власне, саме прокуратура і повинна виконувати роль арбітра і визначати, якій з уповноважених інстанцій належить провадити слідство. Проте різні частини прокуратури здійснюють нагляд за різними слідчими органами, тож в самій прокуратурі не завжди існує достатня синхронізація процесів, аби такий арбітраж виконувався ефективно.
Як результат — маємо постійні скарги від бізнесу щодо ситуації, коли силові органи займаються речами, якими не мають займатися. МВС бере на себе справи, що стосуються економічних злочинів, хоча це мало б робити БЕБ. СБУ може угледіти у справі ознаки, наприклад, шпіонажу — і оголосити, що тепер справа підпорядковується їхньому слідству. Навіть при жорстких прописаних рамках щодо того, який злочин до якого ЦОВВ відноситься за підслідністю, завжди можливий елемент «натягування сови на глобус» тим, хто з певних причин зацікавлений у тиску на цей бізнес (чи в отриманні від цього бізнесу відкупного хабара).
Інституцією, яка б насправді мала захищати інтереси бізнесу в разі виникнення кримінального провадження, є інститут слідчого судді. Згідно Кримінального процесуального кодексу, він і має займатись дотриманням прав сторін на етапі досудового розслідування. Однак слідчий суддя належить до суду саме того слідчого органу, який буде здійснювати обвинувачення і куди передасть результати розслідування справи. Нерідко в такому випадку суддя працює у зв’язці із прокурором та слідчим відповідного органу, що фактично дозволяє слідчому органу здійснювати тиск на бізнес і діяти упереджено. Простий приклад такого тиску — нескінченні зміни статусу арештованого майна чи коштів, що дозволяє постійно відтерміновувати можливість бізнесу отримати їх назад.
Спроби реформування силових структур таким чином, щоб зменшити шкоду бізнесу від постійних відвідин «маскі-шоу», наразі не були достатньо успішними. Самі силові структури цим реформам активно не опираються, бо мають розуміння, як їх обійти. При цьому інтенція обмеження повноважень та можливостей силових органів теж не завжди грає на руку справедливості: з’являється купа складних справ, де реальну винуватість злочинців стає важко довести через бюрократичні чи формальні обмеження слідчих. Ці обмеження ставляться, аби створити картинку бізнес-орієнтованих реформ, але в підсумку часто не допомагають ані бізнесу, ані слідчим.
В широкому сенсі, мова має йти не просто про реформи, а про новий суспільний договір, про зміну кадрів і «корпоративної культури» по всій ланці слідчий-прокурор-суддя. Проте почати можна і з малого, власне, зі зміни підходів у роботі інституту слідчого судді.
Наразі ж маємо «архітектурну» помилку в самій базі оцінювання дій слідчих органів в межах Кримінального процесуального кодексу. Думка про те, що достатньо визначити «виключну підслідність» для різних органів для ефективної роботи всієї системи розслідування економічних злочинів, була від початку невірною.
Чи означає це, що БЕБ не потрібно перезавантажувати? Ні, однозначно потрібно. Але це перезавантаження стосується не тільки БЕБ, і провадитися має точно не на основі простих швидких рішень, які, вочевидь, не призведуть до очікуваних результатів на тлі великих системних проблем.
