Чому в Україні немає "розумних" міст
Перехід до розумних міст означає спільну кропітку працю влади, бізнесу та громадськості з метою удосконалення інфраструктури та муніципального сервісу.
Для цього потрібні узгодженість, раціоналізм і стандартизація підходів. Українці ж закопують все це на користь амбіцій і тупцюються у своїй же некомпетентності, відкидаючи на роки перспективу поповнити ряди розумних міст. І нинішня реальність полягає в тому, що в нашій країні їх немає. Хоча формально є аж дві концепції з цифровізації: "Цифровий розпорядок дня 2020" і "Концепція цифрового розвитку України 2020". Саме столиці ще восени минулого року присвятили окремий документ – Концепцію "Київ Смарт Сіті 2020". Чому про це мало хто знає? Тому що вона не працює.
Документ "для замилювання очей"
Тонкощі формулювання. Для початку, саме позначення "концепція" передбачає лише напрям діяльності. Куди нам рухатися в рамках розвитку міста, – давно зрозуміло і самим киянам. Від влади вимагається не формальний опис пріоритетів у роботі. А конкретна стратегія у вигляді нормативного документа, який розжовує кожен етап дій за наявності для цього не висмоктаних із пальця можливостей. У світовій практиці смарт-міст це офіційний план, до підготовки якого підходять з грандіозною відповідальністю.
Популізм. Формально в Концепції враховано інтереси всіх категорій учасників інтелектуалізації столиці, які ніби об'єдналися і спільними зусиллями визначили головні напрями процесу. Але на дослідження істинних потреб городян, а також можливостей бізнесу і наукових кіл ідуть роки. "Київ Смарт Сіті 2020" включає лише поверхневу статистику, яка не відображає ні глибокого соціального підґрунтя, ні проблематики інвестування, ні наявного конфлікту бізнес-інтересів. Якщо передбачаються поліпшення, то для кого? Без розуміння цільових потреб будь-які зрушення слугують лише інтересам чиновників. І сьогодні документ більше нагадує політичний маніфест, наповнений гаслами.
Зона відповідальності. Робота з технологіями передбачає серйозні ризики. Барселона, наприклад, у рамках реалізації проекту смарт-сіті має на їхнє вивчення окрему статтю бюджетування. А в Сінгапурі заснували національні курси для дорослого населення, де кожного втаємничують у тонкощі взаємодії з інноваціями. Це важливо. Проте Київ не має навіть опрацьованих і встановлених стандартів реалізації пропонованих рішень. А стандартизація важлива – вона не просто вирішує тонке питання злагодженого партнерства з основним постачальником інноваційного обладнання – бізнесом. Вона дає змогу прорахувати і врахувати ризики його застосування. Хто буде відповідальним за "нестійкі" технології та експерименти, які так люблять у нашій країні?
Світовий досвід. Аналіз найкращих західних практик не може зводитися до однієї невдалої спроби застосувати їх у наших реаліях. По-перше, ми сильно відстаємо від світових тенденцій. По-друге, ті рішення, які потрібні одному місту, необов'язково будуть ефективно вирішувати проблеми іншого. І навіть якщо нам вистачить можливостей на другу Барселону або Сінгапур, це не означає, що їхній підхід піде нам на користь. Концепція потребує доопрацювання в інструментах, конкретики в застосовуваних технологіях, детального аналізу всіх "за" і "проти", моніторингу ринку наявних в Україні бізнес-рішень щодо смарт-сіті, оцінки провідних аналітиків та інженерів. Інакше заклики "... отримати для Києва статус особливої інвестиційної зони" і "... розробити нові моделі державно-приватного партнерства" залишаться закликами.
Ніс висунули, а хвіст застряг
На тлі описаних вище реалій, ніякі "мильні бульбашки" у вигляді рішень, хаотично впроваджуваних і в Києві, і в інших містах України, не зможуть обернути потенціал інноваційних технологій на користь громадян.
Які досягнення на тлі існуючої Концепції? І які практичні кроки здійснено для того, щоб відповідати хоча б тим розмитим принципам, які в ній описані? Пройдемося "по верхах".
Ми намагаємося усунути зашкарублу схему рішення адмінпитань і недосконалість медзабезпечення, вводячи електронні черги з талонами. Питання персоналізації частково вирішуємо впровадженням "картки киянина".
З комунальним транспортом усе складно: електронні квитки обіцяли ще минулого року, і "крига скресла" – у грудні 2017-го навіть почалося встановлення електронних приладів для автоматизації системи оплати проїзду. Але, через ті ж таки бюрократичні зволікання, вже в березні 2018-го запуск перенесли на осінь поточного року. Чекаємо.
Проблема безпеки – особливо наболіла. Її вирішують бездумно встановленими по всьому місту відеокамерами, які не справляються зі своєю функцією. Причина – відсутність стандартизації обладнання та неможливість організувати правильне техзабезпечення проекту. До слова, станом на поточний період у Києві вже встановили приблизно 6 тисяч камер. Частина з них досі тестується, частина просто не працює, частина не відповідає очікуванням за своїм функціоналом. А витратили на це 200 млн грн. Що цікаво, всі пристрої необхідно сертифікувати за переліком заявлених до них вимог, а цей нюанс потрібно ще врегулювати юридично і законодавчо. Але питання не в цьому, – як це все вирішує проблеми людей та інфраструктури в принципі?
У підсумку, смарт-рішення залишаються переважно лише на папері, а за фактом міським жителям залишається тільки дивитися на презентації і візуалізації, замість того, щоб дійсно міняти міський простір відповідно до вимог сучасності.
