Семен Есилевский

доктор фіз.-мат. наук, провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України, степендіат Марії Кюрі в університеті Бургонь-Франш-Комте

Після кожного поста про те, як вчені, які народилися в Україні, домагаються якихось значущих успіхів за кордоном, в коменти набігають носії «національної гордості» (тм) і починають несамовито пишатися «нашими вченими». Пояснюю, дохідливо і по пунктах.

1. Вчені — одні з найбільш мобільних людей на цій планеті.

Бакалаврат в Україні, магістерка в Польщі, аспірантура в Японії, постдок в Італії, другий постдок у США, асістант професор в Німеччині і, нарешті, фул професор в Сінгапурі — це норма життя. Вчений носиться по світу, особливо в першій половині своєї кар'єри. Після такого ви взагалі не розберете звідки він і яка країна більше дала для його становлення. Тобто запитання «ти чий» взагалі має сенсу для молодих вчених і може ставитися тільки людям з «постійною» академічної позицією.

2. У науці спрацьовує принцип — яка країна (або країни) забезпечує вченому умови для роботи, та й може вважати його своїм.

Причому умови для роботи — це не тільки фінансування. Типова потужна наукова група може отримувати фінансування з десятка джерел: від урядів двох різних країн, трьох транснаціональних грантових агенств, двох комерційних фірм і венчурного фонду, взагалі формально перебувати десь на Бермудах. Дуже часто фінансування взагалі не можна прив’язати до країни: гранти НАТО або ЄС — це, наприклад, від якої країни?

Умови для роботи — це офіс, лабораторія, телескоп, коллайдер, комп’ютерні потужності — вся та матеріальна основа, яка необхідна для роботи. Все це повинно десь стояти, обслуговуватися і підтримуватися. Крім того, умови — це «базова зарплата». З грантів можна мати скільки завгодно грошей, але крім них завжди є безвідносна база для підтримання штанів. Якщо обладнання стоїть у Швейцарії і зарплату платить Швейцарія — то чий вчений?

3. Вчені часто сидять на двох (трьох, чотирьох) стільцях.

Афіліація може бути подвійною (потрійною, четверною) — людина може працювати в США, Україні та Сінгапурі одночасно, ділячи свій час між цими країнами. Для вчених високого рівня це швидше норма, ніж виняток. Спроби «приписати» таких багатоверстатників до конкретної країни виглядають особливо нерозумно.

Звідси висновок

Наука така сфера, де національність, походження, мова, громадянство тощо значать трохи менше, ніж нічого. Всім абсолютно все одно. Це дуже важливо тільки для громадян, що «національно пишаються», які старанно шукають колишніх співвітчизників, які чогось досягли не завдяки Україні, а попри те, на що тут перетворили науку і освіту. Для таких громадян можу дати слушну пораду: підіть, чи що, пофарбуйте паркан або помийте підлогу в ліфті — буде реальний привід для гордості.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю