Певний сплеск (до 14%) був у липні. Навіть на Міноборони зайшла якась партія.
Чому? В червні нам розбили остаточно Кременчуцький НПЗ. Чи ви думали, що тільки наші бійці вміють бити по російських заводах? От тільки ми бʼємо дронами, а Укртатнафта прийняла десятки крилатих та балістичних ракет (про кількість дронів навіть говорити не буду).
Тому і побіг ринок скуповувати те, що було. А була якраз Індія. Не ми її веземо, везуть міжнародні трейдери у Туреччину і Румунію, ми ж купуємо вже те, що є.
З Міноборони окрема історія. Я колись писав, що Державний оператор тилу попри всі свої розповіді про реформи, пальне купує за радянськими стандартами. Зокрема одна з вимог до дизелю — температура спалаху 62 градуси. Для довідки, в Європі цей показник взагалі не нормується, а зазвичай складає 55 градусів. Ні на що це не впливає, просто рудимент. Але ніхто його прибрати не може вже довгі роки. По факту ж ця смішна дрібниця звужує конкуренцію до мінімуму, що відповідно створює ризик і по ціни, і по можливостях постачання.
62 градуси робить для нас польський Орлен, який завантажений українськими замовленнями по горло (і дуже гідно їх виконує попри купу складностей з нашим МО).
Робив такий дизель і Кременчуг. І треба ж такому трапитись, що коли нам розбили завод, взяти «радянське» пальне стало нема де.
І тут зʼявляється Індія з потрібною характеристикою! Навіть більше 62 градусів, все як любить МО і ДОТ. Це ж потрібно для корабельного пального, у нас же купа кораблів! Таким чином і приїхало до нас індійське пальне.
Якщо ж глобально, то саме держава має визначитись, що ми робимо зі сумнівними напрямами імпорту пального. Індія, Словаччина, Угорщина, Туреччина — це все країни, які імпортують російську сировину і нафтопродукти. Водночас вони імпортують і з інших напрямків і всі сертифікати на дизель при імпорті в Україну мають окрему примітку «Вироблено не з російської нафти». Розуміємо, але як є.
Ми є невіддільною частиною європейського енергетичного ринку і купуємо те, що і Європа. Купляти інше ми не можемо, бо не маємо власних морських портів.
Пробували санкціонувати Туреччину. Ринок автоматично побіг в Грецію, де нам сильно підвищили цінник. Причому для решти покупців ціна менша. Нічого особистого, як то кажуть. Проте Греція тепер один із лідерів у постачанні. А з Туреччини залишився тільки один завод Сокару, який переробляє російську нафту.
З 2026 року Євросоюз вводить ембарго на пальне, зроблене з російської нафти. Досі невідомо, як це будуть визначати, адже роздивитись у мікроскоп кремлівську молекулу неможливо. Цікаво буде подивитись на те, який знайдуть спосіб фільтрувати.
У будь-якому разі, санкції працюють, бо не від хорошого життя поїхала російська нафта та пальне у Китай, Індію, за 15 000 км до Бразилії, Саудівської Аравії тощо. Усе це свято логіста за рахунок окупанта.
Для посилення тиску Заходу треба переходити від слів до справ — почати контролювати виконання власних санкцій, а не погрожувати новими, які без контролю знов не запрацюють. Треба фізично гальмувати «тіньовий» флот, що ходить європейськими морями без страхування й техоглядів.
Ми настільки малі в плані споживання, що від нас мало що глобально залежить. Але ми вже стали драйвером таких змін планетарного масштабу, які навіть важко було уявити. Тому, як то кажуть, крок за кроком!