Можливо, колись і захочеться в Лаос, але зараз добре працювати з командою в Мукачеві
Мирослав Добра, провідний фахівець ІТ-компанії TranSoftGroup. (Фото:TranSoftGroup)
Мирослав Добра — провідний фахівець ІТ-компанії TranSoftGroup. Головний її офіс знаходиться в Мукачево, працюють на компанію програмісти переважно із Закарпаття і Києва, а клієнтами є такі гіганти українського ринку як Алло і Yakaboo, а також американська корпорація Adobe
Для закарпатського програміста, каже Мирослав, така компанія як TranSoftGroup — ідеальний варіант, адже є передумови для того, щоб і добре заробляти, і професійно розвиватися. І при тому залишатися вдома. «Це дуже важливо сьогодні - стримувати професіоналів на місці та стимулювати їх не виїжджати за кордон», — каже Добра. Саме за такими конгломератами, як TranSoftGroup, і є майбутнє ІТ-сфери на Закарпатті, переконує він.
Один із кращих айтішників Закарпаття в інтерв'ю розповів про те, коли чекати пік розвитку ІТ-галузі в регіоні й чому для цього потрібні дороги; чому дітям у школі важливо вчити мови програмування — так, як іноземні; та чому в команді в Мукачеві працюється краще, аніж у самоті десь на Лаосі чи в Камбоджі.
Програмуванням я зацікавився ще в 7 класі школи. То були часи мови Бейсік. У нашій середній школі села Ільниця Іршавського району з’явився комп’ютерний клас, він був зроблений на базі ще радянської техніки. Так от, мову Бейсік я сам вивчив і почав писати ігри. А вивчив по книжках — тоді ж годі було знайти десь цю інформацію, то в знайомих і в сусідів брав книжки. Я взагалі любив у школі математику та алгоритми, тому мені це подобалося. Трохи пізніше відкрили гурток програмування в сусідній школі - пішов туди. Їздив на велосипеді два рази на тиждень за 5 км, там уже вивчали мову Паскаль. Ну а після школи всі разом компанією з гуртка вступили в Ужгородський держуніверситет на математичний факультет (там була кафедра прикладної математики). Ну і далі вже була мова Делфі Delphi, тоді ж уже з’явилися комп’ютери з нормальними більш сучасними операційними системами, а не МS-DОS. А на другому курсі науковий керівник запропонував перший підробіток — він мав колег в Ізраїлі, котрим потрібні були програмувальники, то він організував фірму, де працювали його студенти. Я, зокрема, — з 2 курсу до закінчення університету.
Писали програми на замовлення?
Так, це була професійна діяльність під замовника, але зараз із цієї висоти вже розумію, що то було, як прийнято казати, «таке». Але на той час професійних програмістів як таких майже не було. Галузь лише починала розвиватися — цих усіх тисяч фірм, які нині працюють в ІТ-сфері, просто не було, Інтернету не було, він тоді був на картках — ми на них скидалися толокою, щоб зекономити. Тобто, це часи такого зародкового стану ІТ-галузі.
Якщо порівняти вас, тодішніх, і сучасних дітей, які зараз поступають і вчаться на програмістів — які плюси-мінуси: що є в них такого, чого не було у вас, і навпаки?
Зараз все доступно, будь-яка інформація, просто бери й використовуй. Ми про це могли тільки мріяти. Тоді книжок було в доступі - на пальцях можна перерахувати. Та й було їх не так багато, відверто кажучи, взагалі, і були вони більше про філософію, а не про прикладне програмування. Там йшлося про алгоритмізацію, а про мови, операційні системи не йшлося — це треба було по крупинках збирати самому.
Втім, якщо порівнювати (це я зараз про мінуси нас і теперішніх айтішників) — люди зараз настільки розбалувані цим доступом до інформації, що вони нічого не хочуть самі шукати, хочуть, щоб усе було «по кліку».
Коли ви вийшли на ринок праці, кажете, такої професії, як фахівець ІТ-ринку, по суті не було…
Так, тоді це все називалося таким багатозначним словом «комп’ютерщик». От була, наприклад, пожежна частина, яку комп’ютеризували — і треба організувати їм роботу цієї системи, створити внутрішню базу даних, потім чистити комп’ютери від пилюки й вірусів тощо. От цим займалися «комп’ютерщики».
Зараз більшість програмістів, які випускають ВНЗ, націлені на виїзд — чи було це вже тоді?
Так, і багато хлопців цілеспрямовано виїжджали. І я теж про це думав — але треба було мову. У мене на той час рівень англійської не був такий, що дозволив би виїхати на захід.
Тобто, патріотизму в рішенні залишитися працювати в Україні не було?
Який патріотизм?! То були 90-ті, усі жили, як могли. Тоді навіть ніхто не ставив так питання — виїхати чи залишитися з почуття патріотизму.
А зараз ставите собі таке питання: виїхати чи залишитися? Англійську, я так розумію, ви вже добре знаєте.
Я залишаюся в Мукачеві в TranSoftGroup тому, що мені тут подобається. Я вдома, у мене цікава робота, я розвиваюся й добре заробляю. Сучасні умови дають можливість для заробітку й розвитку, при яких не обов’язково бути десь поза домом. Так, багато моїх колег нині вибирають Камбоджу, Лаос, Таїланд і працюють на пляжах. Можливо, колись захочеться й мені теж спробувати — але зараз ні. Мене не приваблює робота самотужки, я люблю командну роботу.
А що дає команда?
Команда стимулює до розвитку. Коли я прийшов у TranSoftGroup в Мукачеві - то був 2004 рік, коли я попав в команду, яка вже тоді була в компанії - одразу відчув, що це не той рівень, котрий був у приватній фірмі. Люди хотіли не просто працювати на зарплату, а вчитися чомусь новому, розвиватися. Кожен щось знав і ділився з колегами — і так ми разом зростали. Я таким чином зміг досягнути того, чого раніше в мене не було.
В команді людина тягнеться — а коли працюєш одинаком, цього нема. Люди деградують. Якщо в тебе є команда: ти щось знаєш, той щось вміє, той щось чув… Ви набагато кращих результатів зможете досягнути разом!
Зараз достатньо таких команд для розвитку професіоналів на Закарпатті - ви ж слідкуєте за сферою, можете поділитися враженнями? Є де розвиватися?
Всі компанії, які працюють на нашому ринку — це аутсорсинг, і їх небагато як на регіон. Треба сказати, що великі компанії кучкуються там, де є великі міста й ВНЗ, котрі випускають айтішників. У Мукачеві цього немає - бо в нас немає такого універу, тобто, для бізнесу немає «матеріалу», людського потенціалу, тому великий ІТ-бізнес сюди й не заходить. От в Ужгороді, де є профільний факультет в університеті, гравців на ринку більше — але разом із тим, часто ужгородські програмісти приходять до нас, через зарплату. Але в нас на Закарпатті й населення небагато, тому цілком зрозуміло, що молодь хоче у Львів, Київ, Одесу, Харків. У великому місті й можливостей більше, і там є той «двіж», котрого прагнуть молоді спеціалісти для саморозвитку — чого в провінції бути об'єктивно не може. Тому можна зрозуміти, чому їм хочеться виїхати. Я сам мало був не поїхав до Львова після навчання, обставини просто не склалися.
Багато й часто чиновники й політики говорять про Закарпаття як про край, де можливе створення технопарків, таких собі локальних силіконових долин, де б працювали місцеві, ба, навіть, люди з-за «карпатського кордону» — тобто, з інших областей України. Мовляв, у нас тут можна жити на природі, дихати свіжим повітрям і водночас заробляти гроші, як у місті-мільйоннику. На вашу думку, це можливо?
Поки про це говорять чиновники й політики — малоймовірно, навіть неможливо: я не вірю в державний менеджмент, бо він настільки неефективний, як показує практика, що в нього просто не можна вірити. От коли про це заговорить бізнес — тоді так, це стане можливим. Але це станеться тільки тоді, коли в нас у регіоні буде базова інфраструктура. При таких дорогах і рівневі послуг, як є зараз в області, — знову ж таки, ні. Ніякий харків'янин, житель Дніпра чи, тим більше, Києва зараз сюди працювати не поїде навіть за умови доброї зарплатні.
А які потужності сфери ІТ Закарпаття, загалом — на вашу думку?
Це насамперед аутсорсинг. Якщо ми говоримо про добрі заробітки в цій сфері, то це тільки замовники з-за кордону. І ми можемо отримати потужний поштовх для розвитку сфери в дуже недалекому майбутньому, якщо цьому бізнесу дати шанс. Такий процес обернено пропорційний і стимулює розвиток сфери: зазвичай великі фірми влаштовують ІТ-школи, де виховують для себе ж майбутніх працівників. Це було б дуже доречно для закарпатських школярів. Я б не сказав, що буде якийсь стрибок у розвитку цієї сфери на Закарпатті найближчим часом, але поступовий розвиток сфери саме в цьому напрямку можна прогнозувати. Він полягає в тому, щоб потихеньку створювати якісь конгломерати — як от TranSoftGroup. Зараз компанія взяла курс на розширення. Ми проводимо курси, набираємо з них нових спеціалістів із числа молодих закарпатців. Але ми також і працюємо таким чином, що головний офіс у Мукачеві, але дистанційно люди працюють із нами з Києва, Харкова, Сум, Запоріжжя, Вінниці. Чим більше людей будуть дізнаватися про компанію, вважаємо, тим більше знайдемо нових колег. Ми прагнемо розширення зараз якраз за рахунок якісних українських кадрів.
Чи можна вже говорити про TranSoftGroup як про компанію, що здатна затягувати сюди айтішників з інших регіонів?
Наразі компанія ще не є тим конгломератом, який може притягувати людей на Закарпаття з-за меж області, ми до цього йдемо. Але разом із тим, ми — компанія, яка втримує професіоналів в межах області, це архіважливо зараз при тому «відтокові мізків», який є, особливо в останні роки.
Ми зараз проводили дуже багато співбесід по Україні, набирали людей із великих міст. Маю сказати, що рівень закарпатських програмістів досить високий — не нижчий, ніж киян. у межах України ми конкурентноспроможні. У нас є великі проєкти, зокрема, сайти АЛЛО та YАKABOO, які ми зараз обслуговуємо на Magento. Це добре реноме. До того ж, повторюся: ми працюємо з корпорацією Adobe над розробкою самої Magento — однієї з найпопулярніших у світі платформі побудови онлайн-магазинів.
Ви говорили про те, що великі ІТ-компанії як правило, влаштовують школи програмування, куди беруть навіть школярів. Скажіть, як вважаєте: коли ми прийдемо до того, що у загальних школах в державі мову програмування вчитимуть як іноземну?
Думаю, що ми прийдемо до цього вже незабаром. Але якщо така практика буде заведена, то не як самоціль (тобто виховати якомога більше програмістів на душу населення), а для розвитку аналітичного мислення у дітей. Якщо ти знаєш мову програмування, то в тебе змінюється мислення — адже не можна написати програму, не прорахувавши кроки наперед. Ти, перш за все, дивишся, як машина буде виконувати твою програму, які можуть бути нюанси. Бо машина робить тільки те, що ти їй накажеш. Здатність запустити автоматичні процеси своїм логічним мисленням — ось це і є програмування. Тому запускати таку практику, як обов’язкове вивчення мови програмування в школах, треба вже.
Не нашкодить, чи не так?
Звісно. До речі, хотів сказати, що зараз програма в школах на вивчення інформатики складена так, що виховують користувачів. Дітей вчать працювати з різними програмами, документами, таблицями — але саме, як користувачів. Раніше нас на інформатиці - ще за радянських часів — вчили саме алгоритмізації. Мій батько, вчитель математики, довгий час працював також вчителем інформатики, я добре пам’ятаю момент, коли відбувся цей перехід. Була зміна парадигми: готуємо користувачів, нам не потрібні програмісти. А коли діти вчать алгоритми, вони розуміють, як працює комп’ютер, як змусити його працювати так, як тобі потрібно.
Через карантин багато людей перейшли на дистанційку — ту, на якій айтішники працюють уже роками. Чи можете дати якісь поради в цьому сенсі - як працювати продуктивно та ефективно поза офісом?
Треба мати можливість концентруватися на роботі - адже домашня атмосфера дуже розслабляє. Треба організувати собі якесь місце, куди ти приходиш, як на роботу.
Тобто, у капцях і піжамі за комп’ютер ви сідати не радите, чи не так?
Однозначно, ні. Треба організувати роботу так, щоб ти відчував, що працюєш, а не просто сидиш вдома за комп’ютером. Інший момент — діти, з ними працювати дистанційно дуже важко, але треба пояснити домашнім, що ти не вдома, а на роботі зараз. Ну й ще — запорука успіху це самоорганізація.
З людьми, які у вас у компанії працюють на дистанційці, як організовуєте цей процес? Є якісь правила?
Ми націлені на результат, тому фахівець свою роботу може робити, коли завгодно. Але, разом із тим, є певні години, коли він повинен бути на зв’язку. Це так званий бізнес-час. Весь інший час вони можуть розподіляти самостійно, але є погодинні звіти згідно робочого графіку.
Програмісти — це люди, які працюють із кодами. Скажіть, чи є щось спільного в написанні коду з тим, як ми це бачили у фільмах, наприклад, у відомій «Матриці»?
Ні, звичайно. Навіть той образ хакерів, який ви звикли бачити в кіно (наприклад, як у фільмі «Пароль «Риба-меч»), обман. Справжні хакери не такі й ніхто так не зламує системи. Це робота набагато довша й марудніша.
Чи відчувають себе зараз програмісти в суспільстві якоюсь «вищою расою» — через те, що вони з машинами на короткій нозі?
Окремі розпіарені люди, звісно, можуть мати такі відчуття та імідж. Але більшість айтішників ні. Хоча, разом із тим, це люди, на яких важче впливати, їх важче обманути — саме завдяки аналітичному мисленню.
Чому виник відомий жарт про індійських програмістів і яка насправді різниця між довгим і коротким кодом?
Різниця — у балансі між якістю й кількістю. Можна зробити довжелезний код, але коли приходить інша людина, якій із ним працювати (змінювати чи доробляти), це забирає дуже багато часу. Так, є таке поняття, як «індійський код». Індуси-айтішники в один час дуже заполонили США — оскільки в них англійська мова викладається в школі з перших класів, вони мали змогу вийти на цей ринок, ну і стали творцями коду, який швидко пишеться, але є довжелезний і важко дається для роботи іншим програмістам. Зараз великі системи, які проєктуються архітектором, проєктуються так, щоб вони були придатні до розширення в майбутньому. Часто така потреба виникає після деякого часу використання системи — її треба оновити, змінити, додати щось. Тому код має розділятися на блоки — щоб інша команда легко могла працювати з системою. Це показник якості.
Нам, до речі, часто доводиться працювати з індусами на американських проєктах, так от: у нас питання не до їхньогоіх кодіву, а до їхньої специфічної англійської (сміється — авт.).
Чи боїтеся ви, айтішники, штучного інтелекту?
Та нема ніякого штучного інтелекту!
Та ви що, це ж одна з найбільших сучасних страшилок!
Ця страшилка для тих, хто не розуміє, що відбувається, і тому боїться. Це, знову ж таки, вигадано в більшості випадків або кіношниками, або ж журналістами в пошуках сенсацій. На сьогодні немає ніякого ШІ. Насправді, нейронні алгоритми в машинах вивчають ще з 70-их років минулого століття. Нейронні мережі машин — це чітко заточений розробником інструмент, це не є мисленням, як у випадку людини. Програма не мислить, вона просто складує ваги нейронів так, щоб виконати свою задачу максимально ефективно. За тим же принципом, що й наш мозок — наші нейрони, кожен із цих відростків має свою вагу. Чим більша ця вага — тим більшим є сигнал нейрона. Так само і в машині, але те, що ці контакти виконують свою задачу, не означає, що їхня робота тотожна процесу людського мислення. Адже їхня природа не сприяє цьому, вони не для цього створені розробником. Тому в сенсі штучного інтелекту так, незабаром на нас чекають такі речі, як повністю автоматичне керування літаком чи автобусом, допустимо. Але щоб машина мала волю і стала особистістю, як людина — такого не буде. Принаймні зараз у нашому часі про це мова не йде.
Тетяна Когутич
