Кращі топ-менеджери України. Жінка з грішми

27 грудня 2018, 21:39
7874
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Кращі топ-менеджери України. Жінка з грішми - фото

Олена Волошина: Уміння слухати для керівника зараз стає навіть важливішим, ніж уміння вести за собою

Олена Волошина, голова українського представництва IFC, інвестпідрозділу Світового банку, називає головну рису сучасного керівника, розмірковує про особливості роботи з мілленіалами і рекомендує безвідмовний засіб від професійного вигорання.

У робочому кабінеті Олени Волошиної, глави українського відділення могутньої Міжнародної фінансової корпорації (IFC), панує упорядкований хаос: стіл - у паперах, всюди м'які іграшки, а на стелажі окрему полицю займає косметика. Умеблювання видає емоційну натуру господині. Але ця риса не заважає Волошиній займатися справами зі скрупульозністю банкіра. Вона вже майже 20 років очолює українське представництво однієї з найбільших світових організацій, яка відповідає за надходження інвестицій в країни, що розвиваються.

Філолог за освітою, Волошина вважається авторитетним гравцем на українському інвестиційному ринку: за роки незалежності IFC влила в українську економіку понад $3 млрд.

Я хотіла стати викладачем англійської мови, але батьки були вкрай проти. Вони - обидва економісти - вважали, що мова - це не професія, а засіб комунікації, і бачили мене теж економістом. Але нам вдалося знайти компроміс. Я сказала: "Давайте я все ж піду вчити англійську мову, а потім подивимося. Але я вам обіцяю чоловіка-економіста". Свою частину обіцянки я виконала. І, напевно, навіть перевершила мрії моїх батьків, тому що стала не економістом-теоретиком, а практиком, пов'язаним із мікроекономікою.

Закінчуючи аспірантуру, я почала підпрацьовувати в кооперативах, викладала англійську мову. Тоді [філантроп Джордж] Сорос давав гроші на перепрофілювання військових кадрів, і моїми студентами були генерали й адмірали. Це був жахливий челлендж - навчити їх англійської мови.

По-справжньому керівником себе відчула, коли працювала в проекті Мала приватизація. Це був один із найефективніших наших проектів IFC в Україні, тому що фактично за кілька років ми сприяли виникненню і розвитку малого приватного бізнесу. Складно зараз уявити, але в 90-ті роки в Україні не було жодного приватного магазину, жодного приватного ресторану, жодного приватного кінотеатру - все було державним. Потрібно було вигадати механізм приватизації та провести її.

Спочатку я працювала в цьому проекті як консультант, а потім керівником. Мій американський бос Боб Форсмен, зараз великий і важливий банкір, запропонував мене на своє місце. Це була велика честь, і одночасно було дуже страшно. Так страшно, що я вдома постійно плакала.

Я першою з України очолювала проект, фінансований USAID в IFC. У мене в підпорядкуванні було 40 осіб, старших за віком, досвідчених професіоналів своєї справи. Мені потрібно було довести їм, що я маю право ними керувати. І це було дуже складно. Мені потрібно було знайти формат співпраці.

Мені здається, коли ти людям не брешеш, це їх мотивуєЯкби я прийшла і почала їм директивно давати вказівки в стилі "я - начальник, ти - дурень", я б натрапила на жахливий опір. І вони б мене насправді розмазали по стінці, тому що я і справді була молода і недосвідчена. Мені було 33 роки.

Другий челендж складався у комунікації із зовнішнім світом. Коли я приходила з ідеєю приватизації до мерів, вони сприймали її з побоюванням: як це так - приватизувати продуктовий магазин? Директори перестануть забезпечувати народ хлібом і сіллю, а торгуватимуть комп'ютерами? Мені допомагала мій тодішній заступник Валентина Григорівна Легка. Вона була свого часу мером і, заходячи до чергового кабінету, казала: "Я орговик!" Усі дивувалися, але це звучало так переконливо, що нам вірили.

Уміння слухати для керівника зараз стає навіть важливішим, ніж уміння вести за собою. Тому що змінюється світ, професійне життя. Мілленіали, які зараз приходять, вони зовсім інші, у них інша мотивація. Коли я починала, у нас взагалі інші драйвери були. Нас, вихідців із совка, штовхала вперед відсутність жуйок і джинсів. Ми дерлися вгору, нам хотілося досягнень, і ми всі чогось домоглися з різною часткою успіху.

А мілленіали - вони інші. Вони одразу хочуть балансу між роботою і життям, їм не потрібні відеомагнітофони. Їм навіть не потрібні квартири, як потрібні були нам. Вони живуть в орендованих квартирах, чудово себе почувають, вони - про інше. Саме тому потрібно їх почути, щоб дати їм той формат, в якому вони могли б максимально реалізуватися.

ЇЇ ПРАВИЛА: Олена Волошина зізнається, що не любить увесь день перебувати в офісі. Її ідеальний розпорядок дня - коротка внутрішня зустріч і дві-три зустрічі з людьми поза стінами компанії. Фото: НВ

Мотивація, відданість, емоційний кайф від роботи і переживання за те, що ти робиш, - те, що я ціную в співробітниках найбільше. Я не люблю тупість, небажання подумати. Не люблю безвідповідальних людей. Не люблю, коли я щось прошу зробити, а людина приходить і починає знаходити пояснення, чому це неможливо зробити. Ми на роботі проводимо більшу частину свого часу, і мені шкода людей, які не отримують кайфу від того, чим вони займаються. Я можу лаяти свою організацію більше за всіх, можу клясти свою роботу більше за всіх, але у мене така цікава робота. Вона мені так багато дає сил, енергії, знань. Приголомшливо!

Я не дуже організована людина, якщо чесно. У мене є помічниця, яка допомагає мені упорядковувати робочий процес. Вона за мною стежить, переконується, щоб я не пообіцяла більше ніж потрібно, - іноді у мене є така риса. Я через бажання допомогти людям можу призначити більше зустрічей, ніж фізично в можу потягнути. Але вигоряння для мене, так само як і депресія, - це якийсь жахливий негатив, стан, у який я не дозволяю собі скотитися.

Я себе люблю. Якщо відчуваю, що дуже втомилася, то, дякуючи моєму шефові, в будь-який момент можу взяти відпустку, сісти в літак і кудись полетіти. Я намагаюся балансувати так, щоб у мене з моїм ненормованим робочим днем була можливість мати якесь інше життя. Це інше життя містить спілкування з улюбленими людьми, друзями дитинства, спорт, баню, йогу і подорожі.

Лідери стануть немодними в наступному тисячолітті. Роботи перевершують нас вже в багатьох речах, але є те, чого вони, принаймні поки, не вміють, - робота в команді та креативність. Ці риси потрібні будуть керівнику в майбутньому. І звичайно ж, емоційний інтелект - тому що вміння співчувати і співпереживати дуже важливе. Ну, і я як і раніше стою на своїх позиціях "довіряти і слухати".

Я вірю в імпортозаміщення. Це нонсенс, але Україна досі імпортує, наприклад, свинину. Так не має бути. У нас багато можливостей для імпортозаміщення. От нещодавно була в магазині Всі. Свої та побачила, які дивовижно гарні креативні речі виробляють у нас маленькі компанії. Їх має бути більше, і ми нарешті перестанемо купувати китайські штамповки.

Найчастіше ми працюємо з лідерами у своїй галузі. Галузь має бути конкурентоспроможною для України в глобальному розподілі праці, але в рамках цієї галузі має бути конкурентоздатний гравець. Ми - організація розвитку, і наше завдання - допомагати країні розвиватися і підвищувати свій добробут за допомогою приватного сектора. Приклад - компанія Agrofusion. Це українська група компаній, яка займається виробництвом і переробкою томатів. Із нуля була збудована ціла галузь, тому що Україна традиційно у світі не була лідером із виробництва томатної пасти. І завдяки одній компанії вона, на мою думку, сьогодні посідає 13-е місце у світі. Це компанія, яка продає більше своєї продукції на експорт, на дуже вимогливі ринки, наприклад у Японії. Ну, от такого типу компанії ми зазвичай підтримуємо. Але для "маленьких" [бізнесів] ми теж вигадуємо інструменти.

Україні не вистачає гарних історій в бізнесі. Тому я, як тільки-но з'являється якась гарна історія успіху, відразу ж намагаюся її популяризувати. Не допомагає, звісно, військовий конфлікт. Бо коли ти сидиш у Лондоні або в Нью-Йорку, або в Гонконзі, ти не розумієш, що конфлікт в одній точці, здається, що він всюди, і ти панічно боїшся. Шкодять випадки, коли інвестори йдуть із ринку. Вони тоді несуть поганий меседж зовнішньому світові.

Але водночас я бачу не тільки зростальний попит, я бачу і зростальні бізнеси. Звісно ж, нас не влаштовують темпи зростання. Проте ми посилаємо більш-менш непогані сигнали світові, наприклад, що до нас почали заходити іноземні інвестори. Країну з такими ресурсами, таким населенням і таким територіальним розташуванням не можна ігнорувати. Інтерес до нас буде завжди.

Фото: НВ

Сім питань Олені Волошиній:

— Як можна одразу визначити, чи успішна компанія?

— Банкір завжди дивиться на маржу. Але сьогодні, успішна компанія чи ні, визначає не тільки маржа. Сучасна успішна компанія виробляє соціально правильний продукт стійким способом, а люди, які його виробляють, задоволені своєю роботою, щасливі, не ображають людей навколо, себе і природу.

— Чого не має бути в компанії?

— Інтриг, заздрості та зради.

— Як ви визначаєте, чи підходить людина для роботи у вашій компанії?

— Мені потрібно обов'язково поговорити з людиною. До того ж я інтерв'ю проводжу досить жорстко, люди скаржаться іноді. Я не люблю банальні питання про сильні та слабкі сторони, "чому ви маєте бути в нашій компанії". Я даю кейси. Я кажу: "Уявіть собі, що це з вами відбувається. Ваші дії? "Іноді люди губляться. Але у мене було кілька випадків, коли після інтерв'ю я брала на посаду зовнішнього кандидата, коли вже майже вирішила просунути внутрішнього. В обох випадках не помилилася: ці двоє людей вже працюють у Вашингтоні.

— За що ви звільняєте?

— Я не звільняю. Я працюю в організації, в якій усі процедури дуже чітко прописані, тож це, на щастя чи нещастя, не моє рішення. Але якби я працювала в приватному бізнесі, то, напевно, звільняла б за крадіжку.

— Як ви мотивуєте команду, щоб досягти мети?

— Намагаюся не брехати. Мені здається, коли ти людям не брешеш, це їх мотивує. А крім того, я хочу думати, що мотивую своїм прикладом.

— Скільки часу в середньому ви перебуваєте в офісі та о котрій годині закінчується ваш робочий день?

— Мій ідеальний робочий день має починатися не раніше десятої години ранку. Я - сова, й мені поспати вранці потрібно обов'язково. Не завжди це виходить, тому що бувають ділові сніданки. Буває, що цілий день в офісі сидиш. Не дуже люблю такі дні. Бажано, щоб мій день складався як мінімум із двох або трьох якихось зустрічей із людьми поза стінами організації. Ну, щоб не закиснути тут.

Я не люблю внутрішні зустрічі, які тривають, на жаль, не менше години. Зате з клієнтом з нової для мене сфери, наприклад, виробництва стільців, в якій я нічого не розумію, можу провести і дві години - це для мене корисно.

У моєму ідеальному дні після роботи має бути ще щось: спорт, зустріч із друзями, баня, масаж, гарна книга. А найголовніше, напевно, в моєму дні - це його закінчення. Коли я лягаю спати, прокручуючи у голові події дня. І якщо в підсумку я можу сказати "вау" тому, що мені вдалося зробити щось корисне і хороше, значить це був чудовий день. Навіть якщо я втомилася, як собака.

— Як ви знімаєте стрес?

— Раніше ходила в басейн. Зараз на йогу перейшла. З тренажерами теж якось не вийшло ніяк. Я знаю, зараз умоді тріатлон - всі бігають, плавають, - але я вже не в тому віці. Найбільше на світі мене розслаблюють подорожі. Коли я гуляю з левами у Зімбабве або гладжу слона, або коли ти сидиш над водоспадом Вікторія, тобі страшно, і ти забуваєш про все - вижити б.

Цей матеріал був опублікований в №47 журнала Новое Время від 20 грудня 2018 року

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Головне

Футбол

Вчора, 23:49

thumb img
Відбір Євро-2020: Україна домоглася сприятливого результату у матчі проти Португалії
Політика

Сьогодні, 13:52

thumb img
У центрі Києва проходить друга акція проти корупції в оборонній промисловості - фото, відео
Культура

Сьогодні, 00:53

thumb img
Оголошено переможця премії Future Generation Art Prize 2019