Завдяки чому «Нафтогазу» вдалося - фото
Спецпроект

Завдяки чому «Нафтогазу» вдалося

21 липня 2019, 14:58

Іноді послухаєш людей і складається враження, що це просто «так зорі стали». Але це — небезпечне нерозуміння.

Коли ми починали, практично ніхто не вірив, що це можливо. Можу згадати слова тогочасного єврокомісара з енергетики пана Гюнтера Оттінгера, що неможливо замінити газпромівські поставки європейськими.

Відео дня

І ми навіть не одразу знайшли тих, хто б за це взявся — настільки це було складно з різних точок зору. Особливо враховуючи забюрократизовану та неефективну систему управління в «Нафтогазі», брак ресурсів, а також неоднозначну репутацію компанії.

Тому довелося важко працювати, в повній мірі використовуючи свої знання, досвід, професійні контакти і креативність. Залучати до співпраці партнерів в Україні, Європі та США, як у владі, так і в громадянському суспільстві. Переконувати, вибудовувати складні стратегії впливу на ситуацію. За що я, безумовно, вдячний усім, хто допомагав!

1. Потужності зі Словаччини

Для забезпечення альтернативи поставкам з «Газпрому» нам критично необхідні були нові потужності. Найкращим варіантом, який я бачив, було використання потужностей для транспортування газу з України в Європу для так званого «віртуального реверсу» у зворотному напрямку.

Саме з таким варіантом ми звернулися до суміжних газотранспортних операторів у Словаччині, Угорщині та Польщі.

Всі вони відмовили, мотивуючи свою позицію тим, що це вимагає зміни відносин з «Газпромом» (що загрожувало проблемами з поставками газу та втратою доходів від «Газпрому» у цих країнах).

Тоді ми залучили до розв’язання цієї проблеми українську владу та Єврокомісію. Головним напрямком для нас була Словаччина.

На переговорах ситуація спочатку виглядала патовою: словацька сторона повторила, що віртуальний реверс неможливий через контракти з «Газпромом». А представники Єврокомісії зауважили, що контракти з російською монополією є дуже важливими для Європи, тому потрібно шукати інші варіанти.

Наші колеги з «Укртрансгазу» сказали, що вже довгий час пропонують варіант з фізичним реверсом, коли дві наявні труби великого діаметра будуть використовуватися для транспортування газу зі Словаччини в Україну. На що словаки відповіли, що і такий варіант є неможливим через той самий договір з «Газпромом». Як альтернативу вони запропонували побудувати за приблизно 12 місяців нове з'єднання потужністю 1.5 мільярди кубометрів газу на рік.

Але цей варіант не дозволяв нам позбутися залежності від «Газпрому» — «надто мало і надто пізно». Зокрема, ми б не пройшли зиму 2014−2015 року.

Тому нам були потрібні інші варіанти. І ми знайшли вихід із цього глухого кута. Для цього мені довелося уважно проаналізувати європейське законодавство і деталі відносин словаків з «Газпромом».

Під час однієї з зустрічей словацький оператор зауважив, що крім контракту на бронювання потужностей, між «Газпромом» і словацьким оператором є ще один контракт. Я розпитав про цей контракт — як на мене, він фактично наділяв росіян функціями оператора з українського боку. Я звернув увагу словаків на те, що це пряме порушення європейського законодавства на території Європи.

Юрій Вітренко у Словаччині. З особистого архіву

Фото: Юрій Вітренко у Словаччині. З особистого архіву

фото: Юрій Вітренко у Словаччині. З особистого архіву

Після цього тональність переговорів змінилася. Зі свого боку ми вже не просили заради України порушувати європейські закони, ми, навпаки, вказували на порушення «Газпромом» європейських законів на території ЄС, які європейці навіть бояться визнати «бо „Газпром“ відключить газ».

Ми вже не просили заради України порушувати європейські закони, ми, навпаки, вказували на порушення «Газпромом» європейських законів на території ЄС, які європейці навіть бояться визнати «бо „Газпром“ відключить газ».

І тільки після цього вже словацький оператор зробив крок нам назустріч і запропонував побудувати нове з'єднання не за рік, а за чотири місяці. Ще й збільшити його потужність в 7−10 разів. Такий варіант вже вирішував нашу критичну проблему. Тому ми погодилися.

При цьому словаки поставили додаткову умову: потужності нового з'єднання мають бути заброньовані з гарантією оплати принаймні на п’ять років.

Для нас це виявилося непростою задачею — потрібно було, щоб, з одного боку, нове з'єднання не забронював «Газпром» або його сателіти (заради блокування використання цих потужностей), а з іншого боку — подолати всі бюрократичні перепони з українського боку. Але то вже окрема детективна історія.

Вирішити вищезгадані проблеми було б неможливо без допомоги таких наших зовнішніх партнерів, як представник Єврокомісії Клаус Дітер Борхард та представник уряду США Амос Хохштейн. Конструктивну позицію українського уряду забезпечував заступник міністра енергетики Ігор Діденко. А з боку «Нафтогазу» брав активну участь голова правління Андрій Коболєв. Також демонстрував чудеса кмітливості керівник казначейства «Нафтогазу» Роман Чумак.

Було у квітні 2014 року:

Потужність трубопроводів з Європи покриває 25% потреб України в імпорті.
0 гарантованих потужностей.

Стало у жовтні 2014 року:

Потужність трубопроводів з Європи покриває 85% потреб України в імпорті.
6.3 мільярда кубічних метрів на рік гарантованих потужностей покривають 1/3 потреб України в імпорті

Словаччина (реверс). Фото з особистого архіву

Фото: Словаччина (реверс). Фото з особистого архіву

фото: Словаччина (реверс). З особистого архіву Юрія Вітренко

2. Контракт зі Statoil

Можливість транспортувати газ з Європи — лише половина справи: потрібно було його десь купувати.

Я розумів, що в Європі є ліквідний ринок, на якому можна було спробувати купити великі обсяги газу для України. Хоча в це мало хто вірив, зокрема й серед єврочиновників.

На практиці це було надзвичайно складно зробити в стислий термін. «Нафтогаз» до цього купував лише відносно невеликі обсяги газу в кількох європейських компаній. І умови цих контрактів (як згадано вище) не відповідали європейським стандартам, бо включали суттєву надбавку до європейських цін.

Нам були потрібні зовсім інші обсяги, щоб замістити «Газпром». А згадані компанії не могли настільки збільшити поставки. Більшість інших компаній зі значними обсягами поставок на той час взагалі не хотіли працювати з «Нафтогазом», побоюючись помсти з боку «Газпрому».

Ще один варіант — купувати на провідних європейських біржах і самостійно організовувати логістику по всій Європі — потребував часу, а також ресурсів і системи управління, яких у «Нафтогазі» не було і досі немає.

Ситуацію врятував контракт з норвезьким Statoil.

У них було достатньо газу. А у нас була надія, що вони не будуть боятися «Газпрому».

Коли я вперше зустрівся з представниками цієї компанії, вони були щонайменше здивовані: приїжджає один представник компанії, яка до цього часу в самій Європі газ взагалі не купувала, і каже, що терміново потрібні дуже великі його обсяги.

Довелося довго розповідати про «Нафтогаз» та про себе, переконувати в тому, що ми цивілізовані, некорумповані та надійні партнери.

Statoil погодився працювати разом. Вони навіть не вимагали премії до ринкової ціни. Але висунули дві вимоги. По-перше, ми мали працювати на стандартних європейських умовах — вони не готові були нічого змінювати «під нас». По-друге, ніякої політики, ніяких «прохань про допомогу» від будь-кого, тільки чиста комерція.

Друга вимога була ще більш-менш: ми просто особливо нікому і не казали в Україні, що працюємо над цим контрактом. Курйоз: ми отримали від українського уряду доручення на співпрацю з норвежськими компаніями лише за результатами візиту Олександра Турчинова в Норвегію — тобто, вже після того, як ми підписали контракт зі Statoil і чекали на початок поставок газу.

Набагато складнішим стало виконання першої вимоги, бо це потребувало зміни багатьох вітчизняних бюрократичних процедур.

Замість того, щоб купувати газ у доларах за тисячу кубічних метрів на кордоні України за відносно простим контрактом, як усі звикли, потрібно було почати сплачувати за газ в євро за мегават-години. Та ще й за складним договором, і на віртуальній торгівельній точці у Словаччині, з координацією поставок з Німеччини. І потім самотужки організовувати доставку на кордон України за окремим контрактом. Нашій команді потрібно було отримувати багато погоджень починаючи з внутрішніх юристів і закінчуючи державними аудиторами, валютним контролем і митницею.

Спочатку справа здавалася неможливою. Але ми це зробили.

Контрактна ціна газпромівського газу для «Нафтогазу»
без знижок у жовтні 2014 року:

$478 за тисячу кубометрів
Ціна від Equinor (в минулому —Statoil) у жовтні 2014 року:

$351 за тисячу кубометрів

3. Зимовий пакет

Тристоронні переговори Україна-ЄС-Росія щодо поставок російського газу були «планом А» для української сторони та ЄС, оскільки в «план Б» (реверс замість поставок з Росії) мало хто вірив.

Суть цих перемовин полягала в тому, що сторони мали домовитися про відновлення поставок з боку «Газпрому» за умови часткової сплати «Нафтогазом» боргів. А також про застосування певної «проміжної ціни» на час, поки триває Стокгольмський арбітраж.

Як учасник цих переговорів, можу стверджувати: російська сторона погодилася відновити поставки газу тільки після того, як зрозуміла, що за рахунок нових потужностей зі Словаччини й контракту зі Statoil ми можемо обійтися без «Газпрому».

Усвідомивши це, росіяни почали поводитися конструктивно, щоб показати Європі: вони рухаються назустріч.

У свою чергу це було важливо для західних політиків оскільки, по-перше, деякі з них дійсно переживали, що Україна змерзне без російського газу, і, по-друге, деякі з них хотіли відвести від себе звинувачення, що вони продовжують співпрацю з Росією і не допомагають Україні.

Характерними були переговори і по проміжній (до рішення арбітражу) ціні.

Коли російська сторона погодилася відновити поставки, вона запропонувала ціну нижчу за контрактну, але яка все одно перевищувала європейську.

Представник Єврокомісії на перемовинах заявив: це гарна ціна, потрібно погоджуватися.

Я ж зауважив, що ми з Європи дешевше купуємо.

У відповідь почув, що це ціна для невеликих обсягів і взагалі вони краще знають, які в ЄС ринкові умови.

Це змусило мене нагадати, що у нас є вже підписаний контракт з найбільшою європейською газовидобувною компанією, і за ним ціни нижчі.

Реакція представника Єврокомісії у відповідь була показовою: «Ми — політики, а не комерсанти, тому можемо і не знати деталей».

У результаті ми змогли наполягти на зниженні ціні.

Тоді я ще раз переконався: європейські ринкові правила — це рятувальний круг; але треба самим опанувати їх, інакше не отримати оптимального варіанту.

В Україні тепер часто спекулюють на цій темі. Мовляв, ми все одно купуємо російський газ, але в посередників з Європи і тому дорожче. Це — оманливе враження і дуже небезпечна помилка.

Раніше у нас практично не було альтернативи. І тому Росія могла продавати нам газ за ціною вищою, ніж в Європі (і на гірших умовах). Якщо ж ми протестували проти цього — припиняла постачання газу, що загрожувало Україні катастрофою.

Але щойно російський газ потрапляє на конкурентний європейський ринок, Москва втрачає можливість диктувати хто і по якій ціні його може там купувати. На європейському ринку покупці і продавці газу взагалі не можуть контролювати фізичні потоки газу, оскільки транспортування газу відокремлено від його торгівлі. Ціна на газ там не залежить від його походження або його призначення. Тому ми можемо купувати газ там за тою ж ціною, що і інші, а не за завищеній — «спеціально для України». Тому реальний доступ на ринок, де можна купувати газ будь-якого походження на загальних умовах, є настільки важливим для України.

4. Арбітраж

Була ще одна велика проблема: контракт «Тимошенко-Путін», який зобов’язував нас купувати величезні обсяги газу саме в «Газпрому». І платити за них, навіть якщо вони нам не потрібні (принцип «бери або плати»). Україна ще мала погасити борг за відібраний у 2012−2013 році газ.

Коли ми відмовилися платити, «Газпром» подав позов у міжнародний комерційний арбітраж. Якби судді задовольнили його, «Нафтогаз» мав би сплатити «Газпрому» понад 95 мільярдів доларів до закінчення контракту у 2019 році. Це більше за ВВП країни за 2015 рік (91 мільярд доларів) і весь її державний борг на початок того ж року (70 мільярдів доларів).

Нам конче необхідно було виграти арбітраж, інакше нові європейські контракти виявилися б лише тимчасовим спасінням.

Тому для мене арбітраж став частиною загального процесу змін у комерційних відносинах з «Газпромом». Російська монополія збиралася залякати нас або розчавити вже за рішенням арбітражу, бо була впевнена в перемозі.

Більше того: навіть західні юристи «Нафтогазу» спочатку розраховували лише пом’якшити поразку української сторони.

Вимоги «Газпрому» сприймалися справедливими і на Заході: мовляв, сторони уклали контракт за європейськими правилами і тепер мають його дотримуватися. Бо росіянам свого часу (за допомогою Тимошенко) вдалося видати контракти 2009 року за перехід від субсидіювання України до європейських ринкових стосунків.

Це симптоматично, але на Заході на рівні політиків та навіть міжнародних організацій, які надавали експертну допомогу Україні, не дуже переймалися з’ясуванням відповідності умов контрактів європейським нормам. Хоча я про цю проблему писав ще у 2009 році.

Позиція української сторони у 2014 році виглядала для багатьох недостатньо обґрунтованою — новий уряд вимагав продовжити дію знижки, при цьому ігноруючи контрактні зобов’язання за «бери або плати».

Тому я не мав підстав очікувати, що завдяки політичній підтримці Заходу нашу проблему з невиконанням контракту можна буде вирішити і без перемоги в арбітражі.

Чим «Нафтогазу» загрожувала поразка в арбітражі? Ми перестали б отримувати плату за транзит (2.5−3 мільярди доларів, або приблизно 3% від ВВП на рік). Активи «Нафтогазу», включно з газом, який ми купуємо в Європі, заарештовували б по всьому світу. «Газпром» міг би позиватися вже до держави Україна, обґрунтовуючи це тим, що «Нафтогаз» не хоче (або не може) сплатити борги через політичне втручання з боку держави. І позицію «Газпрому», цілком ймовірно, зрозуміли б у світі.

Але нам вдалося перемогти.

Штрафи за положенням контракту «бери або плати» за 2009−2017 роки повністю скасовано. <...> Ціни на газ знижено. <...> Арбітраж присудив компенсацію за порушення «Газпромом» зобов’язань щодо обсягів транзиту.

І ось результати:

Штрафи за положенням контракту «бери або плати» за 2009−2017 роки повністю скасовано. Ми тепер не маємо платити «Газпрому» 56 мільярдів доларів за період до 2017 року. На 2018−2019 роки обсяги за цим положенням зменшені в 10 раз у відповідності до наших потреб, тому за ці роки ми уникнули штрафів ще приблизно на 14 мільярдів доларів.

Ціни на газ знижено. Наприклад, у другому кварталі 2014 року, тобто коли ми звернулися до «Газпрому» з вимогою про перегляд ціни, за рішенням арбітражу ціна була знижена на 133 долари: з 485 до 352 доларів за тисячу кубічних метрів. Позитивний фінансовий ефект від перегляду ціни за весь період починаючи з дати звернення до Газпрому про перегляд ціни «Нафтогазу» склав 1.8 мільярда доларів — настільки менше ми мали заплатити за отриманий від «Газпрому газ».

Арбітраж присудив компенсацію за порушення «Газпромом» зобов’язань щодо обсягів транзиту. Її розмір склав 4.63 мільярда доларів. На 2.1 мільярда доларів з цієї суми арбітраж провів залік проти нашої заборгованості за отриманий від Газпрому газ, тобто фактично ми вже отримали 2.1 мільярда доларів від перемоги за транзитною справою.

5. Інтеграція між компаніями групи «Нафтогаз»

Перемоги над «Газпромом» на різних фронтах забезпечила також взаємодія між частинами групи «Нафтогаз».

«Нафтогаз» є власником низки компаній: газовидобувної, газотранспортної, нафтотранспортної тощо. Все це — елементи єдиної складної системи, яка і дозволяє зробити так, щоб газ з глибини у 5 кілометрів потрапив у домівку споживача.

В ефективній ринковій економіці вони, навіть маючи незалежність, можуть працювати як єдиний механізм.

Коли є проблеми з ефективністю ринків, як в Україні, інтеграція цих елементів у межах єдиної компанії може бути критично необхідною для забезпечення безперебійної роботи всієї системи.

Якби «Нафтогаз» не контролював «Укртрансгаз», і я особисто як представник «Нафтогазу» не міг би впливати на позицію цієї транспортної компанії, в нас навряд чи в 2014 році з’явився б газ зі Словаччини. Також мені довелося оперативно впливати на «Укртрансгаз» у вересні 2014 року, коли на українській території пропускна здатність трубопроводу виявилась меншою за очікувану через технічні проблеми, по суті, через недбалість, і це загрожувало як енергетичній безпеці країни, так і збитками для «Нафтогазу».

На жаль, весь цей час доводилося захищати «Нафтогаз» від спроб його розшматувати.

Кому це було вигідно? Російській стороні, бо це руйнувало нашу юридичну позицію в арбітражі; крім того Росії важливо корумпувати українську владу, бо це руйнує українську державність. Українським корупціонерам, бо контроль з нашого боку обмежував їхню можливість отримувати зиск від крадіжок на підприємствах групи «Нафтогаз». Деяким представникам міжнародних організацій та європейських інституцій, які готові були закривати очі на те, що «реформи» робилися лише «для галочки» — принаймні тому, що їм самим були потрібні ці «галочки». Бо розшматування «Нафтогазу» можна було подати як «реформу». Ми не давали цього зробити, звертаючи увагу всіх, що це не має нічого спільного з європейськими нормами.

Для них усіх «Нафтогаз» був як «кістка в горлі».

Враховуючи, що всі ці групи наших опонентів мали суттєвий вплив, зокрема на засоби масової інформації, громадських активістів і звичайних громадян, а ми мали дуже обмежені ресурси навіть для ефективної комунікації з громадськістю, ви можете уявити, як складно було знаходити союзників і будувати коаліції, щоб залишити «Нафтогаз» єдиною групою.

Наведу лише один приклад. Восени 2016 року уряд без попереджень і консультацій забрав у «Нафтогазу» контроль над «Укртрансгазом». Ми пояснили, що це руйнує нашу позицію у транзитній справі в арбітражі. Але уряд почав виправдовувати свої дії необхідністю проведення «європейської реформи». І як ми не доводили, що це не так, Кабмін стояв на своєму. Лише негативна реакція провідних західних ЗМІ допомогла нам заручитися підтримкою міжнародних партнерів, але не змінила позицію уряду. Стало очевидно, що їхня позиція продиктована зовсім іншими чинниками. Цю позицію вдалося змінити тільки після зустрічі міжнародних партнерів України з українським урядом, на якій особливо принципову позицію щодо підтримки справжніх реформ в інтересах самої України, зайняв посол США. Зараз ми вже знаємо точну суму збитків України, якби ситуація не була виправлена — 4.6 мільярда доларів. Це — сума нашого виграшу в арбітражі.

Важливу роль у тому, що нам вдалося на сьогодні здобути, зіграли наші реформи корпоративного врядування і ринку газу. А також реальна боротьба з корупцією і намагання хоча б мінімально перетворити «Нафтогаз» на сучасну компанію. Ми це робили разом з нашими міжнародними партнерами, за що я їм дуже вдячний. Часто це було питання побудови дружніх особистих стосунків. Або знаходження спільної позиції навіть з тими, хто може свідомо або несвідомо діяти проти «Нафтогазу»; але навіть у таких ситуаціях я завжди був щирим зі своїми візаві, чесно переконуючи їх займати спільну позицію з окремих питань або роблячи публічними аргументи, які не дозволяли їм займати іншу позицію.

*Партнер проекту «Нафтогаз проти Газпрому» — Юрій Вітренко, виконавчий директор НАК «Нафтогаз України». Думки і оцінки, опубліковані в матеріалах проекту, можуть не збігатися з позицією НАК «Нафтогаз України» і редакції НВ.

Читайте також:
Важливі кроки / Розробка стратегії, міжнародні партнери та координація роботи дочірніх компаній «Нафтогазу»

Аби прочитати всю історію — перейдіть на сторінку спецпроекту «Нафтогаз проти Газпрому».

Опубліковано: 12 березня 2019

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Діліться матеріалом




Радіо НВ
X