Виробники килимів для скандинавських принцес. Як ткацьке ательє з Херсонщини врятувалося від окупації та переїхало на Івано-Франківщину

12 грудня 2022, 16:14
Партнерський проєкт
Vandra Rugs

Vandra Rugs


Протягом останніх років тема гендерної рівності, недискримінації та протидії домашньому насильству стала однією із найбільш впроваджуваних роботодавцями в межах корпоративної соціальної відповідальності бізнесу. Не стояли осторонь і компанії в Україні. Так, в межах проєктів UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, «Трамплін до рівності» і «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» за фінансової підтримки Європейського Союзу та Швеції у співпраці з ООН Жінки та Офісом віцепрем'єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України було створено декілька важливих ініціатив. Зокрема, Рейтинг відповідального бізнесу та Корпоративний Альянс, який наразі вже об'єднує 40 компаній. Ми запитали учасників Альянсу, чи змінились їхні підходи з початку повномасштабної війни в Україні, які практики мають роботодавці зараз та як підтримують родини у цей складний для всіх час.

Відео дня

Каховка Херсонської області з першого дня повномасштабної війни опинилася під контролем російських окупантів. Засновниця місцевого українсько-шведського підприємства Vandra Rugs Лариса Боден розповідає в інтерв'ю, як рятувала людей та верстати, чому частина працівниць із родинами після евакуації опинилася під опікою норвезької кронпринцеси, як вдалося налагодити виробництво килимів на новому місці — у Косові Івано-Франківської області, створивши унікальний колектив, де нині об'єднані ткалі з півдня та заходу України.

Лариса Боден,

Засновниця місцевого українсько-шведського підприємства Vandra Rugs

Скажіть, будь ласка, як для вас і вашої компанії розпочалася війна? І декілька слів, що це за компанія, яку ви заснували і зараз представляєте?

Компанія, яку я представляю, — це невеличке ткацьке ательє, яке існує з 2007 року. Воно спершу було як приватне підприємство, а вже потім стало товариством. Ідея була заснувати підприємство, щоби жінки мали роботу не тільки влітку на полях, але мали можливість забезпечувати себе цілий рік. На ту пору я нічого не знала про килими, мені було все одно, що робити — горщики, килими, свічки чи мило. Я просто шукала бізнес для жінок на селі. І так сталося, що я мала шведських знайомих, які запропонували мені ідею робити килими, вони могли би їх просувати та продавати на європейські ринки. Таким чином ми купили перші верстати і почали свою дорогу у ткацтві. Для нас усіх це було зовсім нове. Більшість із нас ніколи не працювали у ткацтві, приїхала шведська ткаля, яка навчила нас першим азам. А далі вже пішла цікавість, інтернет-допомога, книжки і, звісно, самостійний досвід.

А зараз ваші килими замовляє сама принцеса з Норвегії, зі Швеції, здається, дві принцеси. Але давайте трохи про Херсонщину. Підприємство існувало саме там і з початком війни, напевно, його довелося вивозити, евакуювати. Як це відбувалося?

Справді, перший рік підприємство було в Любимівці, це село неподалік Каховки, але базою стала наша рідна Каховка Херсонської області. Мене особисто війна застала за кордоном, у мене був квиток для повернення додому 24 лютого, так сталося. Та війна була вже в перший день майже в нашій оселі, тому що на півдні уже ми мали червоні прапори на ГЕС. І ми з першого дня знаємо, що таке російська окупація. Перші два тижні були жахливими, тому що всі не знали, де заробити, де знайти хліб, гроші, харчування, люди боялися вийти на вулицю, бо з’явилися перші російськи БТРи, блокпости. Росіяни були в магазинах, на вулицях, це було страшно, ми ще не знали, чого очікувати. А впродовж місяця, коли вже почалися перші жахливі новини з Бучі, всі чекали на такі ж жахливі новини на півдні. Тому вже у березні ми розглядали питання, що робити з працівниками. Хочу зауважити, що наші працівники — 99% це жінки, у нас є один чоловік. Усі мають дітей, і питання евакуації стояло для нас першочергово. Ми дуже вдячні нашим європейським партнерам, які майже одночасно запропонували свою допомогу. Ми шукали разом, де і хто готовий був нас прийняти, куди відправляти людей. Знайшли варіанти відправки людей через Крим, але це коштувало досить дорого: незважаючи на те, це дитина чи не дитина, до 300−400 доларів із людини бралося. І це доїхати тільки до кордону з Латвією чи Польщею, а потім ще далі кудись діставатися самому, це додаткові кошти.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Лариса Боден (Фото: Vandra Rugs)
Лариса Боден / Фото: Vandra Rugs

Наше підприємство взяло всі ці витрати на себе, наші три жінки з дітьми поїхали до Норвегії, вони і зараз перебувають там. Дві родини з дітьми переїхали до Швеції, я би сказала навіть чотири, бо вони виїхали з сестрами. У Швецію виїхало 10 людей. Дві людини поїхали до Польщі, одна людина до Франції, Іспанії тощо. Всі ці подорожі, евакуацію було оплачено нашою компанією. Але я не можу сказати, що на цьому закінчилася наша роль. Більше пів року ми підтримували родини, шукали варіанти, що може якось вони повернуться до нас. Бо інша частина підприємства, ще 10 працівниць, виїхали до міста Косів, але це сталося не одразу. Це була велика робота, щоби знайти місце, куди виїхати, як виїхати, і це було навіть складніше, ніж виїхати через Крим до Європи. Бо щоб виїхати на територію України, ви знаєте, що це дуже важкий шлях, треба проїхати всі блокпости, доїхати до Василівки. І, не очікуючи жодних «зелених коридорів», на свій страх і ризик намагатися переїхати через Запоріжжя і шукати перевізників, намагатися вивезти з собою все, що можете. Це був дуже складний шлях.

Vandra Rugs
Фото: Vandra Rugs

Нам дуже пощастило, бо ми знайшли можливість не тільки вивезти працівників, але один із наших колег, партнерів, який робив для нас верстати, погодився сісти за кермо вантажівки і частково вивіз наші верстати. Таким чином ми зараз маємо можливість працювати на новому місці, маємо нову реєстрацію в місті Косові Івано-Франківської області.

Розкажіть, будь ласка, як зараз у Косові ви працюєте, як зберігається баланс між роботою та сім'єю для ваших працівників? Ми знаємо, що це стало пріоритетом сучасної корпоративної культури, наскільки це зараз важливо для компанії Vandra Rugs?

Я скажу інакше. Ми дуже багато читаємо про пріоритети та баланси між особистим життям та корпоративною культурою, але я хочу сказати, для більшості моїх жінок корпоративна культура і поняття корпоративу з’явилися вперше, коли вони почали працювати в нашому ательє. Тому що більшість моїх працівниць до цього працювали на полях, були господарками чи, може, торгували на базарі. Поняття балансу корпоративів чи роботи і особистого життя — у них навіть не існувало, тому що вони жили життям своїх дітей, чоловіка або своєю кухнею. Пам’ятаю, ще до війни, коли ми організовували перші зустрічі, поїздки до лісу чи до театру, деякі жінки запитували дозволу у своїх чоловіків чи у родин, аби могли кудись піти з колективом, а не бути вдома ввечері.

З моменту початку війни ми стали однією родиною, це точно, тому що хтось знайшов хліб, хтось знайшов десь дріжджі, медикаменти; а хтось знайшов варіанти, де можна зняти гроші з картки. Тому вже стали єдиною родиною.

Коли треба було виїжджати та готувати людей на виїзд, всі чоловіки намагалися нам допомогти, пакували верстати, складали речі, що куди можна сховати, що куди можна закласти. Зараз ми всі живемо в одній великій садибі, нас там 17 людей, тому ми стали ще ближчою родиною. Та наша родина швидко збільшується, бо не всі ткалі змогли виїхати. І за ці чотири місяці, що ми живемо в Косові, вже прийняли на роботу додатково 15 людей. Це зовсім інша культура, зовсім нові люди, зі своїми особливостями. Ми вперше так близько поєднуємо в одному підприємстві 10 жінок із півдня і 15 з заходу України.

Vandra Rugs
Фото: Vandra Rugs

Скажіть, як вони знаходять спільну мову, можливо, з ними працює психолог? Як це працює? Тому що психологічна підтримка співробітників, особливо зараз, під час війни, меганеобхідна.

Я не можу сказати, що у нас є психолог. Ми живемо в місті Косові, воно не таке велике. Але знаходимо спільну мову. Якщо ми говоримо про колектив, то ми маємо вже кілька спільних виїздів на природу, шашлики, на якісь спеціальні місця поблизу нашого міста. Найголовніше — поряд природа Прикарпаття, тому ми намагаємось у неділю все ж мати дво-тригодинні екскурсії, походи, щоби забути про складнощі сьогоднішнього перебування під час війни і в роботі.

Тобто ви корпоративну культуру формуєте зараз самі, власним колективом. Не просто виводите її на новий рівень чи ще якісь такі історії, а створюєте її по крихітці, вона зараз залежить від людського спілкування і від того, наскільки ви близькі, наскільки ви родина в самому колективі, на самому підприємстві, так?
Авжеж, тому що коли ми приїхали в Косів, люди мали з собою одну маленьку торбинку. Ми могли із собою взяти ну вісім, десять кілограмів речей. Ми виїжджали в червні, а зараз уже на вулиці листопад. Тому звісно, без допомоги місцевих дівчат і наших нових коліжанок вижити в новому місці було би неможливо, неймовірно складно. Починаючи з того, де зробити манікюр, де купити гарного сиру, де взяти молоко; а де можна дитину віддати до кращого репетитора чи щось підказати. Більше того, як ви розумієте, на жаль, на півдні ми здебільшого спілкувалися російською і це, мабуть, моє перше інтерв'ю українською мовою. Дівчата на заході України розмовляють тільки українською, я би навіть сказала західноукраїнською мовою, тому ми маємо вже цілий перелік слів, які вивчили і вже знаємо, що це означає. Якщо ми казали «готовим станок», то зараз ні, ми «готуємо, мотуємо верстат». Дуже багато слів, які ми перебираємо, вже стали частиною культури на нашому підприємстві.

Класно, така ще культурна адаптація, соціальна та мовна, дуже прикольні речі ви зараз розповідаєте і дуже потрібні нам усім, напевно. Ми знаємо, що під час війни загострюється багато соціальних проблем і питань, наприклад, проблема гендерно зумовленого насильства. Що робить ваша компанія і чи підтримує співробітників, які постраждали, не дай Боже, від домашнього насильства? Але я все-таки сподіваюся, що у вас, у такій великій сім'ї цього не відбувається.

Мені дуже приємно сказати, що я дійсно не знаю жодних випадків насильства в нашій компанії. Ми більше переживали за безпеку своїх працівників, перебуваючи в окупації, переймалися, що можуть мати якусь агресію чи небезпеку з боку російських окупантів. Усі мої колеги-працівниці мають гарні родини, охайних чемних дітей, тому нам ніколи не доводилося стикатися з проблемою насильства в родині.

Ви — сильна жінка. Поясніть, будь ласка, які питання вирішуєте власними силами, а в яких потребували би допомоги держави?

Коли ми планували евакуацію, відверто кажучи, ми не розраховували ні на кого, окрім себе. Тому шукали кошти, машини, можливості як вивезти людей і своє обладнання. Ми розуміли, що безпека наших працівників — одне з найголовніших питань. Я досі намагаюся переконати працівників, які ще залишилися в Каховці, знайти якісь варіанти як виїхати, ми будемо раді прийняти їх у себе в Косові. Нам неймовірно пощастило, що, перебуваючи в Косові, ми маємо велику підтримку з боку міської ради. Це був один із головних чинників, чому ми залишилися в Косові, тому що мер, адміністрація запропонували нам приміщення, допомогли з пошуком житла, майже кожного тижня заїжджають і перепитують нас, як ідуть справи, чи потрібна якась допомога. З нами виїхали п’ятеро дітей, вони вже отримали можливість піти до школи, на гуртки. Вони мають повноцінне життя, вони радіють життю. На цей час ми досить багато покладаємося на себе, але звичайно, підтримка держави була би дуже корисною, я не буду говорити про повернення ПДВ і таке інше, бо зараз не та програма. Але дуже сподіваємося на те, що Україні вистачить сил вистояти, і все ж таки ми розуміємо, що і країна шукає гроші, і бізнес шукає гроші. І ми повинні працювати в одному напрямку, підтримуючи одне одного.

Vandra Rugs
Фото: Vandra Rugs

Обов’язково, дуже приємно, що місцева адміністрація допомагає вам, розуміє, що відбувається в нашій державі і дуже-дуже підтримує. Спілкуючись із вами, я розумію, що вся ваша історія — це унікальний досвід, от справді. Та все-таки, можливо, окремі пункти, окремі поради, що ви можете сказати людям, які і досі не виїхали, не евакуювалися з дуже-дуже небезпечних місць? Що ви можете сказати представникам тих бізнесів, які зараз трохи опускають руки, а не варто цього робити?

Якщо говорити про людей, то хочу сказати: якщо ви маєте можливість знайти хоч якісь кошти або навіть шукати безкоштовних перевізників і виїжджати, то виїжджайте. На підконтрольній території ви знайдете підтримку — і це точно. Коли дівчата виїхали з Василівки до Запоріжжя, з першої хвилини підтримка була неймовірна: в церкві, на Епіцентрі, на всьому нашому шляху. Тому це дуже важливо. Все, що стосується бізнесу, звичайно, треба оцінювати, скільки ви зможете просидіти, не маючи коштів і можливості працювати. Ми розуміли, що я могла платити зарплату своїм працівникам упродовж трьох-чотирьох місяців, після цього я розуміла, що просто не витягну цього більше, бо в мене невелике підприємство. Тому потрібно було чесно перед працівниками сказати, що ми не можемо платити і ви повинні якось розраховувати на себе. Чи ви, будучи в бізнесі, маєте бути енерджайзером, якісь нові рішення, нові підходи, і шукати, що можна зробити. Хочу сказати, що в Україні зараз є багато грантових програм, які пропонують досить цікаві варіанти розвитку. Треба їх просто шукати, знаходити і не сидіти, не чекати. Під лежачий камінь вода не біжить.

Це точно! Головне — працювати, хотіти щось робити, Тоді, напевно, все буде добре і рішення знайдуться. Звісно, вони не знаходяться самі, та коли ми цього хочемо, то обов’язково зробимо. Давайте до вашого підприємства повернемося. Ви говорили, що декілька родин опинилися за кордоном, разом із дітьми. Як спілкуєтеся з ними, чи спілкуєтеся, чи підтримуєте їх? І коли вони повернуться, чи зможуть знову працювати разом із вами?

Це дуже цікаве питання, тому що коли вони виїхали, ми переживали за них, ніби за перших космонавтів. Більшість із них ніколи не були за кордоном, не розмовляють англійською мовою, їх подорож була неймовірно важкою. Особливо дівчата, які їхали до Швеції, з ними було шестеро дітей, молодшому три-чотири роки. Це було дуже складно, потрібно було проїхати через усю Росію, потім перебувати якийсь час у Латвії. Після цього перевезли через усю Латвію, посадили на пором, на ньому — на південь Швеції. Потім уже доїхали до ферми, на якій чекала родина, що погодилася їх приймати, вони жили там до кінця серпня. І весь той час ми були майже кожного тижня на зв’язку, підтримували одне одного. Це був досить тісний контакт.

Vandra Rugs
Фото: Vandra Rugs

Але ситуація трохи змінилася, тому що ми виїхали до Косова, почали працювати і розуміємо, що з 18 ткаль маємо тільки п’ятьох, які можуть працювати. У нас є замовлення, наш бізнес складається з того, що ми робимо килими на замовлення, на експорт, це дає нам кошти для розвитку, виплати зарплат. Звичайно, дуже багато замовлень залишилися невиконані, бо ми були в окупації чотири місяці, працювати було неможливо. Нам потрібні були люди, ми почали звертатися до наших колег і говорити: дівчата, повертайтеся! Місто Косів далеко від російсько-білоруського кордону, тут безпека, ми в маленькому місті, живемо під горою, нам треба працювати. Та в цей час дівчата сказали: ну ми ж уже у Швеції, тому ми не зовсім готові повертатися до України. Ми повернемося, коли це буде більш безпечно, по закінченню війни. Я скажу чесно, не очікувала такої відповіді, та кожен має свій вибір і я нікого не засуджую. Бо переїзд з Любимівки до Швеції чи Норвегії — це дійсно великий крок у житті. І якщо ти думаєш, що витягнув лотерейний білет, то ти не готовий зараз випустити його з рук.

Так, але це їхній вибір, ми зараз маємо прагнути того, щоб Україна перетворилася на такий курорт на кшталт Норвегії чи Швеції, аби Україна була Україною, але рівень життя тут був настільки класний, щоб сюди захотіли повертатися люди, захотіли тут жити, щоб їх діти росли саме тут. Не можу вас не запитати, що це за історія з килимами для принцеси Швеції? Розкажіть, будь ласка.

Ми робимо досить багато килимів для коронованих осіб. Скажу навіть більше: наші троє дівчат зараз живуть під крилом норвезької майбутньої королеви Метте-Маріт, вона була однією з наших замовниць і однією з перших, яка написала листа та запропонувала свою допомогу. І коли наші дівчата виїхали зі своїми родинами, то вони перші три місяці жили в її гостьовому будиночку.

Vandra Rugs
Фото: Vandra Rugs

Тому ви розумієте, що після цього поїхати до Косова їм було би дуже складно, у мене немає таких важелів.

Але ми маємо весь час замовлення, досить часто з моменту одруження майбутньої королеви Швеції Вікторії ми маємо замовлення на килими для її власного палацу, виробили їх. І нам було неймовірно приємно, коли ми отримали великий конверт, листівку, в яку було вкладено фотографії з її весілля з чоловіком Даніелом, і було власноручно написано, що дякуємо за великі гарні килими. Ми роздрукували цей лист, він у нас висів на стіні в Каховці, а тепер переїхав із нами до Косова.

Чудово, якась неймовірна історія! Я вам дуже дякую за коментарі! Що би ви хотіли сказати вашим працівникам, працівницям, як ми з’ясували, їх більшість усе-таки; їхнім родинам і всім українцям?

Хочу побажати передусім безпеки та перемоги. Безпеки — перш за все, тому що ми розуміємо, що мої працівниці виїхали, а всі наші родини залишилися там, у місті Каховка. Якщо люди не виходять на зв’язок два-три дні, мої люди не можуть працювати в Косові, бо вони нервують, плачуть, не знають, що сталося з їх родинами. І звісно, буде безпека — люди матимуть надію, що все гаразд і ми переможемо, а нам усім потрібна перемога. Ми всі сподіваємося повернутися до нашої улюбленої Каховки і чекаємо на перемогу!

Послухати інтерв'ю можна на подкасті: https://podcasts.nv.ua/ukr/episode/16891.html

Показати ще новини
Радіо NV
X