Що зміниться, якщо приймуть. Переваги та недоліки нового законопроєкту «Про медіа»
Новий законопроєкт «Про медіа» активно обговорюється. Що саме викликає дискусії та чи допоможе закон свободі слова у такій редакції.
Співавтор — Артур Колдомасов, експерт Аналітичного центру ADASTRA.
27 грудня 2019 року у Верховній Раді зареєстрували проєкт закону «Про медіа», який став своєрідним яблуком розбрату між представниками медіа та урядом. Його критикують через можливу загрозу свободі слова та створення нових інструментів для цензури. Національна спілка журналістів навіть звернулася до Верховної Ради із проханням відхилити цей законопроєкт. Однак, як ми знаємо, у кожної медалі є дві сторони. Давайте розглянемо кожну з них і, спершу, відповімо на питання: які позитивні зміни може принести запропонований документ?
1. Оновлення старого законодавства. Якщо звернутися до нашого законодавства, то можна побачити, що більшості законів, в межах яких функціонують вітчизняні ЗМІ, уже більше 20 років. Воно вже не відповідає сучасному технологічному й економічному розвитку. Унаслідок цього з’являються «мертві норми», тобто такі, що існують, але не реалізуються в конкретних правовідносинах.
Також існує проблема різних правових режимів для різних медіа, через що порушується принцип технологічної нейтральності. За цим принципом передбачається невтручання органів, що здійснюють державне регулювання у сфері електронних довірчих послуг, у процес розроблення програмно-технічних комплексів, засобів електронного підпису чи печатки та інструментів криптографічного захисту інформації, який не перешкоджатиме досягненню функціональної сумісності між ними.
2. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Ще одним плюсом даного законопроєкту є те, що він розроблений із метою імплементації директиви Євросоюзу про аудіовізуальні медіапослуги. Це є одним із завдань України відповідно до Плану заходів із виконання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Ці зміни мали відбутися до 1 вересня 2019 року, але жоден попередній законопроєкт про аудіовізуальні медіа Верховна Рада не розглянула.
3. Обмеження, пов’язані з гібридною війною проти України. У законопроєкті з’являється спроба ввести в законодавство пунктів, що стосуються обмежень, пов’язаних зі збройною агресією. Розділ IX містить список таких обмежень щодо змісту інформації, ретрансляції медіа держави-агресора, структури власності та фінансування ЗМІ, а також видачу тимчасових дозволів на мовлення на територіях з особливим режимом мовлення та інші обмеження щодо діяльності суб'єктів медіасфери під час збройної агресії.
Крім того, у законопроєкті йдеться про те, що до європейського та національного продукту не може відноситися програма або фільм, якщо щонайменше один виробник, продюсер чи особа, коштом якої здійснено фінансування виробництва, є громадянином держави-агресора (держави-окупанта). Або юридичною особою, у якій власником, контролером чи бенефіціаром на будь-якому рівні ланцюга володіння корпоративними правами є особа, яка є громадянином або резидентом держави-агресора, чи юридична особа, зареєстрована в такій державі або з місцезнаходженням у такій державі. Цей розділ можна вважати позитивною стороною законопроєкту, тому що один із фронтів війни, розв’язаної РФ, є інформаційний. Задля забезпечення інформаційної безпеки уряд приймав низку законів, починаючи з 2014 року. Розділ IX законопроєкту «Про медіа» намагається систематизувати вже наявні обмеження та вдосконалити окремі норми, пов’язані із захистом інформаційного простору України.
4. «Онлайн-медіа», мовні квоти й більш прозора Нацрада. Серед плюсів ще можна відзначити першу спробу регулювання онлайн-медіа, бо, у той час як інтернет випереджає телебачення, поняття «інтернет-медіа» чи «онлайн-медіа» відсутні в чинному законодавстві. Також проєкт закону залишає квоти на український продукт та мову. З хорошого можна виділити й те, шо за законопроєктом члени Нацради мають призначатися за більш прозорою процедурою, бо для цього запроваджується конкурсна комісія.
5. Статус журналістів. Позитивом є також той факт, що нарешті уточнено статус журналістів. Це має унеможливити випадки, коли політик проголошує себе журналістом та від таких подій, як призначення у 2019 році «спеціальним кореспондентом» Андрія Портнова. Позитивним моментом стало й те, що в законопроєкті не передбачено ліцензування чи зайвих обмежень під час реєстрації онлайн-медіа. Також важливо, що прописано те, що сайти неможливо блокувати без рішення суду.
Попри всі позитивні елементи цього законопроєкту, саме його негативні сторони роблять майбутній Закон «Про медіа» таким суперечливим. Деякі з них є поширеним явищем для багатьох законопроєктів, інші - специфічні для медіагалузі.
1. Застарілий підхід. За час роботи над законопроектом (тобто з 2012 року), на жаль, він уже встиг «постаріти». У 2020 році інтернет є основним майданчиком для ЗМІ, але у законопроєкті основний акцент зроблено на регуляції телеринку. Навіть стиль написання та структурування закону є радше архаїчним, аніж актуальним для нашого часу, через що його важче аналізувати. Законопроєкт «Про медіа» є одним із доказів наявності важливої проблеми більшості українських законів — вони уповільнено рухаються позаду трендів, що були актуальними кілька років тому та не створені на довгострокову перспективу.
2. Розмиті формулювання та твердження. Якщо в деяких частинах акту визначення та роз’яснення є надто детальними, то загалом весь Законопроєкт 2693 не є чітким, структурованим і зрозумілим. Як наслідок, зберігається загроза цензури ЗМІ через тлумачення та маніпулювання розмитими формулюваннями.
Наприклад, це стосується поняття «онлайн-медіа» в законопроєкті та питання їхньої регуляції, а також відсутності чітких критеріїв, за якими в матеріалах визначають інформаційну безпеку. На перший погляд, це визначення здається детальним та продуманим, однак, воно є надто загальним — не окреслено, поширення якої саме інформації підлягає модерації (під це визначення можуть підпадати як великі інформаційні портали, так і малі блоги про власні хобі або лайфстайл, оскільки вони теж поширюють інформацію за допомогою «мережі інтернет»).
3. Ігнорування теперішньої ситуації та успішного закордонного досвіду. У цьому контексті варто згадати про оновлену процедуру відбору членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. У законопроєкті концепція її функціювання та переформатування збігається з моделями, що діють у двох державах — США та Франції. Втім, ризиком залишається положення про те, що конкурсну комісію для проведення відбору членів Нацради за квотою президента утворює сам президент, а організацією конкурсу займається Офіс Президента (стаття 77, пункт 1). Ідея імплементації іноземного досвіду цілком адекватна, але все залежить від того, чи використовуються справді вдалі приклади. Згідно зі Світовим рейтингом свободи преси за 2020 рік США посідають 45 місце, а Франція — 34 місце. Так, це краще за 96-те місце України, але, як діє регуляція медіа у державах-лідерах рейтингу?
У Норвегії регулятором є спеціальний орган, що входить до структури Міністерства культури країни та імплементує рішення уряду та парламенту країни, що стосуються регуляції медіа. У Швеції питанням регуляції медіа займається безпосередньо уряд, а в Португалії членів ради-регулятора обирає лише парламент. Так, ці країни мають інакший політичний устрій, аніж в Україні, однак це — приклади моделей, які б навіть попри це були кращою альтернативою обраній моделі.
4. Відсутність плюралізму. У законі чільне місце та перевага надається великим телевізійним мережам. На це вказує те, що до доопрацювання закону цього року було долучено лише представників українських та іноземних медіахолдингів. Творці законопроєкту скаржаться на те, що онлайн-медіа не можуть спільно надати зауваження для нього, бо до процесу доопрацювання їхніх представників долучено не було. Однак варто враховувати велику кількість інтернет-ЗМІ та певні спроби консолідації спільноти щодо проблем Закону «Про медіа» (наприклад, спільні звернення та петиції), що мали бути приводом для приєднання до роботи над доопрацюванням законопроєкту.
5. Надмірна масштабність. Галузь медіа є обширною й охопити всі її нюанси та тонкощі в одному законопроєкті дуже важко. Через це він може виявитися абсолютно неефективним. Було б доречніше розбити цей законопроєкт на кілька інших, присвячених регуляції в різних видах ЗМІ (наприклад, «Закон про онлайн-медіа», «Закон про телевізійний ринок» тощо).
Висновки
Законопроєкт «Про медіа» — неоднозначний. З одного боку, він потрібний законодавству, адже порушує багато важливих тем для нашого медіапростору. Утім, очевидно, що ця робота не є прикладом ідеального законотворчого процесу. У цьому документі є прояви основних «хвороб» законодавства України: застарілість, неактуальність, неясність та непотрібна масштабність. У спробі охопити все, творці законопроєкту не врахували низку суперечливих деталей та контекст, у якому живе держава. Як наслідок, попри всі очевидні переваги цього акту, у ньому є низка прогалин, що ускладнюють процес діяльності медіа.
