6,8 млрд грн на докапіталізацію Укрексімбанку. Чи були інші варіанти?

30 вересня 2020, 13:00
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Як відбувається докапіталізація держбанків і чи можна її уникнути.

За сім місяців 2020 року державний банк зазнав найбільшого серед українських банків збитку — у 2,24 млрд грн. Кабінет міністрів 23 вересня прийняв рішення докапіталізувати Укрексімбанк на 6,8 млрд грн.

Відео дня

Почати має сенс із розуміння — як технічно проходить процес докапіталізації держбанків.

Якщо не перевантажувати деталями, учасників — з інституцій та державних органів —- четверо. Сам держбанк, Нацбанк (регулятор), Мінфін (як акціонер, точніше, представник акціонера і розпорядник державними фінансами) і Кабмін (який і приймає рішення про докап і суму).

Етапи приблизно такі

Перший. Держбанк бачить, що в найближчому майбутньому йому загрожує брак капіталу, робить попередні розрахунки скільки грошей потрібно і відсилає їх Нацбанку і Мінфіну.

Другий. Нацбанк перевіряє розрахунки, за необхідності, тобто завжди, перераховує і дає цифру «оціночну потребу в додатковому капіталі», у вигляді «рекомендації Мінфіну». Це найдовший і найважчий етап. Багато раундів зустрічей, переговорів рівня Банк-НБУ-Мінфін, часто із залученням аудиторів. Процес може розтягуватися на тижні і місяці. Важливо розуміти, що рекомендації та розрахунки НБУ — обов’язковий елемент процесу, без них ні Мінфін, ні Кабмін не можуть докапіталізувати банк навіть за великого бажання.

Третій. Мінфін, отримавши «рекомендації» і «оціночну потребу», збирає Вищу Експертну Раду, яка формально дає висновок, чи обгрунтована сума — по суті це ті ж фахівці Мінфіну та НБУ плюс, іноді, радники міністрів. За великим рахунком все це люди, які брали безпосередню участь у розрахунку та погодженні суми докапу, тож зволікання тут малоймовірні (іноді трапляються, але як виняток або якщо щось навколо банків швидко змінюється).

Четвертий. Мінфін дає Кабміну «пропозиції» (вже не рекомендації) про докапіталізацію і її суму.

П’ять. Кабмін збирається і приймає рішення. Все. Бюрократія закінчена, банк випускає нові акції, Кабмін обмінює їх на нові ОВДП.

У сухому залишку, хто за що відповідає

Банк — за забаганки грошей, природно з запасом.

Нацбанк — розрахунки, скільки насправді потрібно.

На Мінфіні — паперова тяганина, перевірка, чи є гроші (якщо ні, то скільки потрібно надрукувати), розрахунки, які саме ОВДП і за якою ставкою підуть в капітал банку, і оновлення бюджету з урахуванням докапу.

За Кабміном — прийняття рішення.

Що важливого випливає зі схеми?

Головних висновків два.

По-перше, це класична схема розпилення відповідальності, яка не має нічого спільного з колегіальним прийняттям рішень, за яке її, схему, часом намагаються видати. Нацбанк завжди може сказати — «ми вважаємо і рекомендуємо — як регулятор, що стежить за пруденційними нормативами, а погоджуватися чи ні турбота Мінфіну».

Мінфін — «збираємо і зводимо пропозиції банків і НБУ, оцінюємо можливості бюджету, а рішення приймати всьому Кабміну».

Кабмін — «ми не банкіри і не завжди фінансисти; ми приймаємо рішення, і розраховуємо, що експерти в банках і держфінансах чесно виконали роботу і надали правильні розрахунки».

По-друге, змінити щось у запитах банків — потреба, суми, терміни — може, по суті, лише НБУ. Саме і тільки Нацбанк може сказати «розрахунки показують, що докапіталізація не потрібна, у банку достатньо внутрішніх ресурсів для вирішення прогнозованих ним проблем з капіталом».

Роль Мінфіну і Кабміну формально чисто технічна — сказати так чи ні після того, як сказано так, узгодити терміни і спосіб докапіталізації).

Але є нюанс. Припустимо, Нацбанк бачить, що банк, доклавши багато зусиль, зможе закрити capital gap — наприклад, попрацювати з тим і тим позичальниками, наростити оперприбуток тощо. Але банк, відчувши можливість докапіталізації, зовсім не зацікавлений оперативно вирішувати проблеми — це додаткові зусилля, щось може піти не так і не скластися. А докапіталізація — ось вона, близька: замість титанічних зусиль — кілька розчерків пера відповідальних чиновників.

Власне, тому банк і схильний перебільшувати масштаб проблем і завищувати реальну потребу, і не реагувати на умовляння «ви ж самі можете». Написати ж в листі на Мінфін «оціночна потреба в капіталі 6,8 млрд, але за умови, що банк зробить це і це — 0,5 млрд» Нацбанк не може: потрібна одна цифра, а не діапазон і не сценарний аналіз. Офіційне держлистування, як і історія, не терпить умовного способу.

Після того, як НБУ озвучить Мінфіну «оціночну потребу в капіталі», регулятор, за великим рахунком, відіграний і в процесі прийняття рішень участі не бере.

Відповідно, робити щось і пропонувати альтернативні варіанти може лише Нацбанк і лише до моменту, поки немає офіційної цифри «оціночної потреби в капіталі» в офіційному листі. Можливості виправити ситуацію, стримати апетити банку або зовсім зупинити витрату грошей платників податків є тільки на етапі узгодження суми.

Так які варіанти є у регулятора?

Варіант 1. Реальний. Залишити все як є. Погодитися на пропозиції банку або спробувати понизити запрошену банком суму докапіталізації. Базовий і безпроблемний для всіх учасників процесу варіант, використаний і на цей раз. Нагадаю, що офіційна комунікація банку на тему докапіталізації починалася з 12, по-моєму, мільярдів, потім була озвучена цифра 10, в результаті вийшло трохи менше семи. Начебто перемога, «заощадили». Тим більше, що дає банку в майбутньому підстави просити ще — мовляв, нам потрібно було 12−15, дали вполовину менше, ось нічого у нас і не виходить із запланованого.

Мені особисто цей варіант не подобається з однієї і дуже зрозумілої причини — 6,8 млрд грн з бюджету йдуть просто в нікуди. По суті у банку нічого не змінюється, не покращується і не погіршується, крім цифр у звітності, і під це даються живі гроші, за які доведеться ще й платити 9% річних з податків населення і бізнесу — м’яко кажучи, не найнеобхідніша і найефективніша інвестиція.

Варіант 2. Докапіталізувати держбанк не превентивно, а постфактум. Тобто, після того, як держбанк показав і відбив у звітності проблеми з капіталом. Спочатку діра в капіталі, потім докапіталізація. У новітній історії українського банківського сектора таке траплялося не так давно і називалося «докапіталізація Приватбанку».

Технічно це може виглядати так. Наприклад, на 1 лютого 2021 року Укрексімбанк (не дай бог, звичайно) показує негативний капітал. Регулятор на це реагує так, як і належить регулятору за законом — визнає банк неплатоспроможним і передає Фонду Гарантування, який вводить тимчасову адміністрацію. Банкрутство і кінець банку? Природно, ні, все тільки починається. Банк-то системно важливий, відповідно, Нацбанк або Мінфін або Фонд Гарантування або всі разом ініціюють засідання Ради фінстабільності, яка вирішує врятувати банк і влити додатковий капітал. Можливо, буде потрібно не одне засідання, плюс, можливо, доведеться збирати РНБОУ, або Кабмін, або всіх разом — питання серйозне. Оскільки банк і так державний, зі згодою акціонера проблем немає, і вже, умовно, 3−4 лютого банк може отримати потрібний капітал, усунути порушення нормативів і повернутися з Фонду на ринок (як було з тим же Приватом).

Здавалося б, яка різниця — докапіталізація все одно буде. Але важливий нюанс — при такому процесі керівництво банку (Правління, може, і Наглядова рада) автоматично отримає відставку і дискваліфікацію у вигляді негативної ділової репутації.

Що це дасть? Підвищену відповідальність вже нового керівництва -— СЕО та Правління, які знають, що від проблем банку насамперед постраждають вони особисто, виявляться набагато більш зацікавленими у вирішенні проблем банку. Стимул до підвищення ефективності роботи банку? Жорсткий, але чому ні.

Зауважу, що саме так і відбувається в приватних банках — СЕО, який часто ходить до акціонера за капіталом «під проблеми, накопичені попередниками 5−10 років тому», на своєму місці довго не затримається — другий, а то й перший такий похід закінчується відставкою і сентенціями на кшталт «я тобі гроші плачу, щоб ти розв’язував проблеми, а не створював». Держбанки від цього дуже далекі.

Фантастика? На жаль, в політичних реаліях України — так.

Держоргани, що ведуть єдину політику, сварки з впливовими СЕО держбанків і представниками держорганів у наглядових радах, статті а-ля «Нацбанк/Мінфін/Кабмін вбивають держбанки», пояснення і суперечки з Офісом Президента. Чи готові до цього НБУ, Мінфін, Фонд Гарантування? Простіше докапіталізувати, врешті-решт, гроші не свої, а бюджетні. Тож, так, фантастика. Хоча такий спосіб і виглядає оптимальним з точки зору ефективності державної політики та управління державними фінансами

Варіант 3. Вейвер. Цитуючи Інвестопедію «A waiver is a legally binding provision where either party in a contract agrees to voluntarily forfeit a claim without the other party being liable». Вейвер — це такий спеціальний дозвіл тимчасово порушити ті або інші прийняті норми. Ясно, що не від хорошого життя.

Чи ринковий це інструмент — може єхидно запитати умовний поборник рівних умов і однакових правил гри. Дивно, але в цілому так — вейвери — стандартна складова будь-яких договорів і регуляцій, практика, яка широко використовується і за кордоном зокрема. Так, її намагаються уникнути. Але деколи доводиться, як то кажуть, видавати нужду за доброчесність. Я точно збрешу, якщо скажу, що в українській банківській системі ніколи не було практики надання вейверів окремим банкам або компаніям. І, напевно збрешу, якщо скажу, що цієї практики немає зараз (чого далеко ходити, пункт 34 Постанови 351, про те, що для держкомпаній коефіцієнт LGD — втрати в разі дефолту — при оцінці кредитного ризику дорівнює 0,45. Це справжнісінький вейвер, причому дуже корисний і правильний, з моєї точки зору).

Ну і нарешті, противникам вейверів можна поставити трохи маніпулятивне запитання. 6,8 млрд грн — це скільки, наприклад, лікарень? А скільки ковідних лабораторій? А скільки одиниць бронетехніки? Простіше кажучи, чи точно покриття паперових збитків одного з держбанків — найефективніший спосіб витратити 6,8 млрд грошей платників податків, чи є інші варіанти, більш корисні? Так, чистісінька маніпуляція.

Яким може бути вейвер у випадку Укрексімбанку? Та будь-яким, аж до «не визнавати кредитний ризик за корпоративними кредитами, взятими до 2015 року» або «починаючи з 01.01.2021 не застосовувати пункт 120 Постанови 351 (пункт про амортизацію вартості забезпечення під непрацюючі кредити) під час розрахунку кредитного ризику Укрексімбанку», і зокрема «кредити позичальників, прізвища власників яких починаються на 'Ах' або закінчуються на 'мойський' класифікувати за першим класом позичальників незалежно від реального фінансового стану і стану обслуговування». Смішно, але один з вейверів епохи Януковича так приблизно і виглядав.

Всі плюси такого чудового інструменту, як вейвер, однак, перекреслюються двома жирними мінусами.

По-перше, вейвером неодмінно зацікавляться компетентні і не дуже органи — чого це раптом вейвер, чи немає тут корупційної складової. Аргумент «економили бюджетні гроші» викличе цілковите нерозуміння — мовляв, це завдання не НБУ, а Мінфіну, чого лізете не в своє діло, не ваша компетенція, перевищуєте повноваження.

По-друге, для вейвера потрібні підстави у вигляді прохання самого банку, а банку потрібен не вейвер, а гроші, капітал. Стимулів просити спецумов у Укрексімбанку немає ніяких. Брати ж на себе ризики, навіть з благою метою, і видавати вейвер на свій страх і ризик, в НБУ ніхто не захоче. Навіть для порятунку бюджету. По-моєму, в теорії це називається principal-agent problem.

Разом у залишку — доступні (швидко доступні) альтернативи докапіталізації держбанків.

1. Зниження суми, яку вимагає держбанк. Плюси — економія грошей тут і зараз. Мінуси — ніяк не вирішує проблем з ефективністю роботи банку; на якісь вимоги банку все одно доводиться погоджуватися і витрачати держкошти; за будь-якої зміни керівництва банку/Мінфіну/НБУ проблеми і суми спливають.

2. Докапіталізація шляхом визнання держбанку неплатоспроможним. Плюси — підвищується ефективність роботи банку, зокрема, керівництва, ризик-менеджменту і служби роботи з проблемними боргами; в майбутньому можливо уникнути докапіталізації. Мінуси — потрібна сильна політична воля, злагодженість роботи держорганів і їх спільна позиція; високі транзакційні витрати (скликання міжвідомчих органів, робота з документами, юридичні питання); не вирішується проблема необхідності докапіталізувати «тут і зараз».

3. Видати вейвер — спецдозвіл працювати навіть з де-факто браком капіталу. Плюси — немає неефективних витрат держкоштів. Мінуси — нерівний підхід; проблема ефективності роботи не вирішується, а відкладається; високі транзакційні витрати (робота юристів, в основному), високі персональні ризики.

Власне, ось і пояснення, чому докапіталізації були і, схоже, будуть. Тому що це найбільш безпроблемний варіант для всіх учасників процесу. Хоча і найбільш невигідний для бюджету і державних фінансів в цілому.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Картина ділового тижня

Щотижнева розсилка головних новин бізнесу і фінансів

Розсилка відправляється по суботах

Показати ще новини
Радіо НВ
X