Мовчимо, значить згодні? Як інші країни кличуть українців працювати за кордон
Ми поки що не можемо платити працівникам європейські зарплати, значить маємо конкурувати іншим чином. Як саме?
Наприкінці грудня наше агентство отримало запрошення в тендер від офіса економічного розвитку Фінляндії. Предметом тендеру є комунікаційна кампанія і низка заходів на 2020 рік, спрямовані на заохочення українців їхати на роботу у Фінляндію.
Тендерна документація починається з пояснення — країні бракує блакитних комірців і висококваліфікованих спеціалістів і тому Фінляндія має намір налагодити офіційний канал працевлаштування з України. Сфери, які цікавлять фінських роботодавців: медицина, сільське господарство, металургія, штучний інтелект, робототехніка і IT, гірнича справа.
Найтривожніше те, що за 2019 рік це був третій подібний запит, який ми отримали. Навесні стукалися бельгійці, восени — угорці, але тоді це хоча б були приватні компанії. Зараз це офіційна позиція цілої країни. Зрозуміло, що такі запити будуть частішати — розвинені країни відкрито говорять про нестачу кадрів для подальшого економічного зростання. Канада оголосила, що їй потрібен 1 млн іммігрантів, Німеччина з березня пом’якшує умови і дає візу на 6 місяців для проживання і пошуку роботи. Японія спростила процедуру отримання виду на постійне проживання для кваліфікованих працівників. Фінляндія інвестує в рекрутингову кампанію в Україні.
На думку бізнесмена, який збирався налагодити «експорт» українських ІТ-спеціалістів у Бельгію та Нідерланди, український уряд не може нарікати на бажання людей поїхати з країни, оскільки не спромігся створити комфортні умови життя для них. І в цьому безумовно є велика частка правди. Українці шукають за кордоном не тільки можливості заробляти більше, ніж удома, але і європейського укладу життя: де правила гри як для громадян, так і для держави не тільки зрозумілі, а ще й виконуються обома сторонами.
Зважаючи на це, чи має Україна право боротися за своїх громадян?
На мою думку, так. Причому, не тільки право, а ще й обов’язок. Адже для нашого економічного розвитку і добробуту так само потрібні кваліфіковані працівники, які створюватимуть продукт і платитимуть податки не деінде, а в Україні. Утримати їх можна тільки за умови співпраці уряду, місцевої влади і бізнесу.
Останні кілька років від індустріальних клієнтів і колег з ринку, які працюють у виробничих компаніях, я регулярно чую про те, як складно знайти і утримати персонал. Особливо відчутним це стало після запровадження безвізу. У сферах, де працюють білі комірці ситуація кардинально не відрізняється. Тому бізнеси домовляються з університетами щодо розробки більш ґрунтовних навчальних програм і стажування, яке дійсно розвиває молодих спеціалістів, вкладаються у проекти з пошуку людей по всій країні, забезпечують умови для переїзду, інвестують у навчання своїх працівників, тощо.
Подібних програм має ставати більше. Ми поки що не можемо платити працівникам європейські зарплати, значить маємо конкурувати іншим чином. Адже гроші вирішують не все, тим більше, що на однакову зарплату в Україні можна дозволити собі більше, ніж у Європі.
Тому додатково до гідних зарплат бізнеси мають працювати над забезпеченням привабливих умов праці: культури в колективі, середовища, куди приємно повертатися щоранку. Багато компаній вже мають програми корпоративної соціальної відповідальності. Є сенс переорієнтувати їх на створення умов для комфортного життя у громадах, співпрацювати для цього з місцевою владою. Адже для когось освітлена ввечері дорога додому — вже якісна зміна.
Наприклад, Львівський ІТ кластер уже працює над інфраструктурними проектами, у тому числі, у партнерстві з забудовниками, щоб будувати будинки, де працівники зможуть купувати житло, розуміючи, хто стане їхніми сусідами. Бо нерідко саме це визначає якість і рівень життя в певному місці. Так, усе це вимагає додаткових ресурсів, але у нас вже особливо немає вибору.
Якою ж має бути роль держави? Не знаю, чи є сенс знову згадувати проведення реформ і викорінення корупції. Вони вже давно є факторами, необхідними «за замовчуванням», і не тільки для вирішення проблеми еміграції.
Як на мене, швидкою перемогою держави могла б бути боротьба за те, щоб інші країни не розглядали нас як місце, де можна вільно агітувати громадян на переїзд за кордон. Звісно, трудова міграція завжди була і завжди буде, незалежно від існування рекламних кампаній про це. Але є різниця між самостійно прийнятим рішенням і проектом, мета якого — підбити до певного рішення. Якщо дозволите мені таке порівняння, то є різниця між тим, як на рівень дитячого паління впливають саме лише існування сигарет і їхня реклама коло школи.
На мій погляд подібні кампанії з боку інших країн є зовсім не дружніми і шкодять нашим національним інтересам. Було б добре, щоб уряд, міністерство зовнішніх справ, парламент тощо ці інтереси захищали всіма доступними способами.
Наступними кроками можуть бути інвестиції в українців на рівні держави. Президент нещодавно оголосив про програму кредитування малого бізнесу, яка має спонукати українців, що наразі працюють за кордоном, до повернення додому. Чому б не запустити програми, націлені на те, щоб українці не їхали? Для цього не треба вигадувати велосипед, багато країн світу вже мають напрацьований досвід, недарма ж міграція є глобальною проблемою.
Це може бути безкоштовна вища освіта з умовою роботи в Україні після навчання протягом певного періоду. Або можливість повчитися за кордоном за державні гроші, щоб потім повернутися і працювати в Україні. Також можна співпрацювати з діаспорою, щоб молодь, яка виросла за кордоном, приїздила в Україну на навчання чи кількарічні контракти. Кажуть, що нерідко після цього лишаються в країні на все життя.
Відверто кажучи, я вважаю, що бізнес має вимагати цього від держави. Або принаймні об'єднуватися, використовувати вплив бізнес-асоціацій, щоб захищати своє право теж мати кваліфікованих працівників. І загалом, за кордоном більшість наших співгромадян завжди будуть чужими, які згодні працювати на умовах, від яких відмовляються місцеві. Для мене це ще один сильний аргумент, щоб утримувати українців вдома, поруч із родинами.
Щоб розставити крапки над і, напишу, що від участі в тендері наше агентство відмовилося. Було б чудово, щоб жоден подібний проект не міг знайти собі комунікаційного чи рекламного партнера в Україні. Щоб здоровий глузд і громадянська відповідальність переважали над можливістю заробити, вивозячи українські мізки і руки в інші країни. Вони потрібні тут, щоб разом будувати сильну і нову Україну, бо ніхто крім нас у цьому не зацікавлений.
