Як боротися з трудовою міграцією

14 серпня, 16:30
1730
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Зростаючі темпи трудової міграції з України - одна з найбільш обговорюваних проблем. Деякі політики вважають це нормальним: поляки їдуть працювати в багаті країни Європи, українці приходять на їхнє місце.

Ринок праці став глобалізованим - усі кудись їдуть. У чому проблема? Але бізнес реально стурбований. Дефіцит кваліфікованих кадрів загострюється із кожним місяцем. В Україні все складніше створити нове виробництво: можна залучити інвестиції, але працювати нікому. Немає роботи – немає податків, немає соціальної та іншої інфраструктури, і спіраль депресії затягує країну в дедалі більшу яму.

Ми в дорожньому будівництві цю ситуацію передбачали давно. Дорожники в чомусь схожі на шахтарів. У нашій сфері поширене явище - робочі династії. Батько працює на асфальтоукладачі, дядько - на грейдері, син - на бульдозері. Багато бригад формувалися із родичів, існував свій уклад, традиції. У якийсь момент все почало валитися. Престиж професії впав до катастрофічного рівня. Династії відійшли в історію: син вирішив стати економістом, дядько пішов працювати водієм до фермера. Батько вирощує помідори на своєму городі. Виник певний вакуум у галузі: частина фахівців вийшли на пенсію, частина - виїхала на заробітки за кордон, а більшість узагалі перекваліфікувалася: той, хто працював на дорожніх машинах, освоїв сільськогосподарську техніку і подався в агросектор. При цьому молодих фахівців практично ніхто не навчав, оскільки охочих було вкрай мало.

Не краща ситуація склалася і з інженерними спеціальностями. Набори до ВНЗ знизилися в рази, відповідно, у 5-6 разів скоротилося і кількість випускників. Дорожні вузи швидко переорієнтувалися на економічні, управлінські спеціальності. Охочих стати інженерами практично не залишилося. А ті, хто не хотів освоювати гуманітарні спеціальності, пішли у сферу ІТ.

Упродовж двадцяти з гаком років середню спеціальну освіту в галузі дорожнього будівництва знищували і недофінансовували.

І ось у галузі з'явилося фінансування. Виник попит. Ура, державі знадобилися хороші дороги, ми готові дати роботу! А працювати кому? Доходить до того, що дорожні компанії переманюють одна в одної цілі бригади.

Ми частково передбачали цю ситуацію. І вже давно почали співпрацювати з навчальними закладами, відбирати кращих хлопців, залучати їх на практику, укладати контракти - ми оплачуємо їхнє навчання, вони зобов'язуються відпрацювати у нас певну кількість часу. Не можна не відзначити, що була проведена освітня реформа, з'явилися спеціалізовані коледжі, які багато в чому почали сприйматися як трамплін до вищих навчальних закладів.

Але всі ці заходи, як то кажуть, "на перспективу". А поки рецепт лікування виявився банально простим: дорожні компанії оперативно збільшили зарплати. Чудес не буває. Щоби повернути кращих фахівців із фермерських господарств, з полів, пересадити їх із комбайнів на грейдери, навантажувачі та асфальтоукладачі, нам потрібно було їм щось запропонувати!

У підсумку за останні 2 роки нам довелося підняти зарплати вдвічі!

Сьогодні заробітки фахівців-дорожників вийшли на рівень польських. Провідний інженер компанії заробляє в середньому понад 30 тисяч гривень на місяць. Що стосується робітничих спеціальностей, наприклад, у операторів техніки, залежно від механізму, зарплатна "вилка" становить від 15 до 20 тисяч гривень. Дорожні робітники отримують близько 15 тисяч відповідно до днів, проведених на вахті. Це досить високі зарплати. Оплата погодинна та поденна.

Якщо порівнювати ці дані з оплатою праці у Східній Європі, то наші зарплати в середньому не дотягують усього 20-25%. Але вдома і життя дешевше. І "в сухому залишку" робітник має таку ж суму, яку він заробляє за кордоном. Тому розраховувати, що в найближчі роки зарплата зростатиме такими ж темпами, не варто. Так, звичайно, буде поправка на інфляцію, близько 10%. Але не більше.

До речі, у кошторисній документації у нас середня зарплата зазначена в розмірі 6400 грн. Тобто, рідна держава вважає, що робітник погодиться працювати за цю суму. Але ми в бізнесі розуміємо, що ніхто за такі гроші не працюватиме. І тому платимо набагато більше.

Висновок: трудова міграція - це не зло. Це стимул, щоб і держава, і бізнес усвідомили: немає іншого виходу, як платити своїм фахівцям зарплати, паритетні "закордонним". Не варто навіть намагатися будувати модель економічного зростання України на низьких зарплатах. Не вдасться нам пройти шлях країн Південно-Східної Азії, де починали з того, що працювали за миску рису. Якісні та кваліфіковані працівники на це вже не погодяться. Та й не треба нам цього. Мені як бізнесмену нецікаво наймати за копійки ненавчених людей, давати їм лопати та казати - будуйте дорогу. Що вони набудують? Мені цікаво купити сучасну техніку та найняти людей, які знають, що з нею робити.

Це ж правило стосується і держпідприємств. Зарплати в 6 тисяч гривень - це неефективність, корупція, відсутність мотивації до ефективності та розвитку. Давайте змінювати ставлення до зарплат - і ми побачимо, як дуже швидко вирішиться проблема не тільки трудової міграції, а й багато інших.