Комунікаційні запаморочення 2020
Важливо усвідомити та прийняти статус сьогоднішнього дня — суспільну втому та виснаження, які справді провокують на байдужість та нігілізм. Що буде далі?
Чи могли ми уявити заздалегідь, яким складним та непередбачуваним буде 2020? Чи можливо було спрогнозувати заздалегідь гравітацію суспільних криз та банкрутство прогнозів? Що не так у цьогорічній історії, коли замість стратегічних планів на майбутнє пріоритетними є гнучкість та адаптивність до сьогодення.
Пропоную звернутися до соціологічно-футуристичних дослідницьких концепцій, які частково пояснюють правомірність неочікуваних соціальних здивувань, комунікаційних зиґзаґів та труднощів. Це маятник Фуко, теорія трьох хвиль Елвіна Тоффлера та інтегральна теорія Кена Вілбера, які показують, що сьогодні світ стоїть перед вибором шляху, куди і як рухатися далі. Тому 2020, можливо, і став початком переосмислення сталих стратегій розвитку та бачень.
Маятник Фуко
Досліджуючи закони природи, французький фізик Леон Фуко в середині 19 сторіччя вперше провів експеримент, який довів, що Земля крутиться навколо своєї осі. Відтак, гармонійні коливання маятника та його траєкторія із однієї крайньої точки у протилежну була взята культурологами/соціологами, які припускали подібні принципи суспільних змін. У дану концепцію гарно вписується перехід від одного типу суспільства до іншого, від Античності до сьогодення, проходячи поворотні етапи Середньовіччя, Відродження… Модерну та Постмодерну.
Характерними рисами Античності були раціоналізм та логіка, Середньовіччя — віра та відчуття. Тобто метафоричний маятник рухався від крайньої суспільної точки, де пізнання світу відбувалось через розум, до ірраціоналістичної картини світу.
Отже, знаючи попередню крайню точку, можна спрогнозувати запити суспільства в матеріальних та духовних сферах.
Сьогоднішня суспільна точка — це Постмодерн, який декларує втрату опори, сумніви в цінностях та істинах, недовіру до авторитетів, розвінчування стереотипів, гру та іронію. Власне, саме це ми і бачимо сьогодні у культурних проявах та масових комунікаціях.
Теорія трьох хвиль
Американський футуролог Елвін Тоффлер у своїй книзі «Третя хвиля» («The Third Wave: The Classic Study of Tomorrow», 1980) пропонує сприймати історію розвитку суспільств не як пряму лінію, а хвилеподібну, коли нова хвиля алегорично накриває попередню, через революцію та перевороти. На його думку, теперішня цивілізація вже пережила три хвилі — аграрну, індустріальну та постіндустріальну.
Аграрна хвиля знаменувала перехід від первісного до сільськогосподарського устрою, тобто від привласнюючого життя мисливців та збирачів до відтворюючого типу економіки, генераторами та стартаперами якого стали ремісники та торговці.
Індустріальна хвиля знаменувала встановлення класичних ринкових відносин та масового виробництва товарів. Конкурентоспроможними сильними сторонами даного періоду Тоффлер виділяє стандартизацію, спеціалізацію із розподілом праці та синхронізацію усіх суспільних процесів, появу бюрократії, впровадження доступної системи освіти та задоволення базових потреб.
Ну і третя постіндустріальна хвиля, накривши виснажене тоді індустріальне суспільство, сформувала нове інформаційне, або як його ще називають, посткапіталістичне суспільство або суспільство знань. І що цікаво, кожна наступна хвиля пропонує нові сфери прикладання зусиль та отримання здобутків, реалізацію задумів та амбіцій у порівнянні із попередньою, виштовхуючи її на узбіччя історії.
Наприклад, у третьої хвилі більше схожості із першою аграрною, ніж із другою індустріальною. Ми ж очевидці екологічних трендів та натуральних органічних продуктів, які були ключовими під час першої аграрної хвилі і набули нової цінності уже у третій постіндустріальний період.
Ми бачимо, що постіндустріальне суспільство вже також вичерпує свої традиційні енергетичні ресурси. Зараз світ стоїть на порозі нового вибору чи виміру, куди рухатись. Все це відбувається через кризи, запаморочення та непорозуміння.
Інтегральна теорія
Сучасний американський філософ Кен Вілбер спробував синтезувати попередні соціальні концепції в єдину інтегральну теорію. До своєї дослідницької уваги він бере еволюційний розвиток суспільств, у центрі якого ставить людину, її ідентифікацію та сприйняття себе. На його думку, людство пройшло чотири стадії — синю, червону, помаранчеву та зелену.
Перша — це егоцентричне «я» у первісному ладі, який дослідник називає синім або «бурштиновим» етапом. Тоді людина не могла ставити себе на місце інших, а світ сприймала через магію. Друга, тобто червона стадія розвитку, характеризується етноцентричним пануванням «ми», міфічним поділом на «своїх» і «чужих», із класовою структурою суспільства, нетерпимістю та соціальною агресивністю до інших. Третій — «помаранчевий» етап, початок модерності, коли рамки ідентичності розширились від етноцентричного «ми» до раціональної світоцентричної моделі, коли вперше в історії згенерувалась ідея справедливості та толерантності, віра в науку і прогрес, індивідуальні права та свободи. На четвертій «зеленій» стадії, або постмодерній, сформувалася суспільна здатність критично переосмислювати глобальні ідеї, громадянські права, сталий розвиток та еко-ініціативи. І тут Вілбер робить паузу і дивується, що мимоволі постмодернізм поступово колапсує у нігілізм та нарцисизм.
І знову ми наштовхуємося на припущення, що сьогодні відбувається суспільний крах звичних усталених суспільних форматів, недовіра до істин та зубожіння ідей. Натомість утверджується культура комунікаційної постправди. Тобто не фактів та доказів, а емоційно-привабливих слів, у які тільки хочеться вірити.
Камо грядеши
Зважаючи на описані вище теорії, а ще низку інших концепцій про можливий «кінець історії» в стилі Френсіса Фукуями, слушним виникає питання — «а що далі?», «куди йдемо?».
Найперше, як на мене, важливо усвідомити та прийняти статус сьогоднішнього дня — суспільну втому та виснаження, які справді провокують на байдужість та нігілізм. У той же час запит на самореалізацію нікуди не подівся. На цьому фоні успішно «заходять» лайтові комунікаційні хайпи, меми, спровоковані віруси, які одразу привертають увагу, миттєво веселять і швидко забуваються. Ґрунтовні ж меседжі та соціальні дискусії поки в меншості. Які ж інтелектуальні надбання суспільної думки заберемо в майбутнє, а що залишимо позаду?
Очевидно одне, що наступний етап розвитку підсилить різноманітність суспільства та сегментовані мікро-групи, «моя думка» кожного претендуватиме на загальну істину, а вплив пост-правди ще зростатиме. Особливо якщо її мемити та хайпити. Така комунікаційна розхристаність довго тривати не зможе. Тому не за горами впровадження нових принципів/технологій, що тестуватимуть на доказову правду та істинність. Справжнім викликом буде побудова комунікаційної системи, що зможе знаходити активні елементи індивідуумів та однодумців для реалізації та звершення задумів, відкриття нового та ще не розвіданого в різних аспектах. Виграватимуть ті, хто швидше відчує настрої та матиме потенціал до дії.
Можливо, егоцентричні волевиявлення із суспільної площини перейдуть в мистецьку. І, як варіант, суспільство знань перейде в арт-суспільство, де активним учасникам треба буде знайти собі місце та по-новому монетизувати креатив та мистецтво.
Запит суспільства сьогодні є на примирення протирічь, реабілітацію цінностей та генерування нових смислів, щоб об'єднати всі ці розрізнення.
