Плани уряду із залучення іноземних інвестицій є занадто оптимістичними. А що могло б спрацювати?
Давайте говорити відверто: наразі програма співпраці України з МВФ перебуває на великій паузі.
До традиційних проблем — судова реформа, збереження незалежності НБУ та антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК) тощо — додалася і вимога скорочення дефіциту держбюджету.
Так, в останньому великому інтерв'ю міністр фінансів Сергій Марченко заявив, що у держбюджеті на наступний рік МВФ вимагає зниження дефіциту до 3,5% ВВП, що на 2% менше, аніж цього року. Цю інформацію підтвердив і глава представництва МВФ в Україні Йоста Люнгман.
«Щойно пандемія припиниться і економіка відновиться, фіскальний дефіцит повинен буде повернутися на допандемічний рівень. Це важливо для забезпечення довіри до економіки України та скорочення потреб України у запозиченнях», — зазначив він.
Більше того, Люнгман підкреслив, що головна мета програми МВФ — це «відновлення стійкої фіскальної позиції» України. На його думку, це потребує обмеження витрат та збереження рівня державних доходів, тобто сталої податкової політики.
У зв’язку з цим, можу припустити, що МВФ виступає різко проти введення низки податкових пільг, які розбалансовують бюджет. Це, зокрема, і нещодавне зменшення ставки ПДВ для аграріїв до 14%, і відтермінування обов’язкового введення в дію РРО тощо.
На цьому тлі сукупний держборг продовжує зростати. Так, станом на січень він перетнув позначку $90 млрд. Разом з тим, незважаючи на сприятливу світову фінансову кон’юнктуру, за перший квартал цього року Україна так і не вийшла на міжнародний ринок запозичень. Тому фінансування боргу відбувається за рахунок ОВДП, які в основному користуються попитом зі сторони вітчизняних держбанків.
Мало того, згідно з останніми даними, опублікованими НБУ, у минулому році відтік прямих іноземних інвестицій з України склав близько $868 млн. Це — найгірший результат за останні 20 років, який не можна виправдати тільки пандемією коронавірусу та її наслідками.
Такий стан речей лише наочно демонструє той факт, що Україна так і не спромоглася стати не те що зірковим гравцем, але і «міцним середняком» на інвестиційній мапі світу. На жаль, на сторінках міжнародних видань не розповідають про наші історії успіху, а радше про корупцію, нескінченні баталії держави та олігархату (російсько-українська війна взагалі окрема тема).
На цьому тлі дещо виділяється найбільший інвестиційний кейс в Україні за останні три роки — зелена енергетика. Але і тут останнім часом переважає негатив: а як ще можна сприймати «кидок» інвесторів з огляду на неспроможність держави виконати свої реструктуровані зобов’язання?
З огляду на це, плани уряду щодо залучення іноземних інвестицій під Велику приватизацію виглядають невиправдано сміливими. Нагадаю, що на сьогодні в Україні налічується більше 3 500 державних підприємств, управління якими здійснюють різні органи влади, як правило, неефективно. Разом з тим, остання дійсно велика інвестиція у рамках приватизації відбулася аж у 2005 році, коли компанія Mittal Steel придбала Криворіжсталь (зараз — АрселорМіттал Кривий Ріг).
Так, поступово починає працювати законодавство про «інвестиційних нянь» для проєктів від 20 млн євро, однак свіжі скандальні події навколо компанії Мотор Січ та вже згаданої АрселорМіттал Кривий Ріг, дещо насторожують потенційних інвесторів. Через це, по суті, Велика приватизація залишається рівнянням з багатьма невідомими.
Мусимо констатувати: про розпродаж державного майна ми чуємо, починаючи з 2014 року, однак без покращення інвестиційного клімату в країні, що напряму залежить від якості правосуддя та законодавства, яке захищає права інвесторів, ми ризикуємо продати державні активи за безцінь у руки близьких до влади осіб. Хоча і це теж може бути державною політикою.
Те саме можна сказати і про найбільший актив України — землю. На сьогодні це питання настільки заполітизовано, що параду зацікавлених інвесторів, на жаль, не варто очікувати. Скоріш за все, від запровадження ринку землі виграють ті гравці, які вже присутні в Україні, і користуються нею на правах оренди.
Якби там не було, на сьогоднішній день маємо кілька успішних прикладів компаній, які наважилися робити бізнес в Україні. Це, наприклад, японська Fujikura, німецька Leoni та американська Jabil тощо.
Зважаючи на географічне розташування, природні ресурси та значний людський потенціал, у перспективі Україна має усі шанси, щоб стати європейським Китаєм. Проте, щоб розвинути успіх у сфері залучення іноземних інвестицій, нам конче необхідно перебудувати національну інвестиційну стратегію. Зокрема, орієнтуватися на залучення інвестицій з фокусом на додану вартість та створення робочих місць. У цьому сенсі питання «інвестиційних нянь» потребує дещо іншого вирішення — ґрунтовного та системного.
З точки зору глобального ефекту можна почати з того, щоб перестати ділити інвесторів на міжнародних та вітчизняних. У такому разі можна буде збільшити реінвестиції в українську економіку в рази.
Перш за все, необхідно виконати умови Меморандуму з МВФ для того, щоб в Україну наважився зайти системний інвестор, як то кажуть, всерйоз і надовго. Адже мало кого приваблюють правила гри часів американського Дикого Заходу. Це — гігієнічний мінімум. Інакше усі спорадичні потуги на зразок «інвестиційних нянь» матимуть локальний ефект і зрештою зійдуть нанівець.
По-друге, варто працювати над спрощенням податкової системи, у якій максимальна кількість процесів була б автоматизованою. Щось на зразок авторизованого економічного оператора на митниці. Для цього необхідно виробити і закріпити на рівні законодавства чіткі критерії, які би дозволили автоматично рейтингувати бізнес, зокрема великий та середній (виняток — мікробізнес, який, передусім, є формою зайнятості населення). Згідно з ними, платників податків можна було би поділити на умовні групи — зелену, жовту, червону, де, відповідно, «зелений» означає сумлінний, а червоний — ризикований. Виходячи з подібної класифікації, наприклад, платникам податків із зеленої групи відшкодування ПДВ відбувалося би, умовно кажучи, за тиждень, тоді як представникам інших груп — за більш довший термін.
Можливо, потрібно робити два різних типи критеріїв — для малого та середнього бізнесу, а також для великих компаній. Це питання — до дискусії.
По-третє, можливо, потрібно повернутися до ідеї приватних податкових радників-аудиторів. Вони будуть проводити попередні перевірки платників податків і про їхні результати доповідати податковій службі, яка, у свою чергу, вже не буде так часто проводити аудити самостійно. Таким чином, компанії із «зеленого» списку мають перевірятися рідше, ніж компанії із «червоного».
У будь-якому разі політичні зміни, як-от після виборів, не повинні впливати на зміну передбачуваності поведінки податкових органів, яка буде виражатися у прихильному ставленні до одних платників податків і в упередженому до інших. Практика податкового терору повинна залишитися у минулому, як аномальне відхилення за склом у кунсткамері.
