Перша приватизація порту в Україні. Чому саме зараз?
Попри постійні загрози ракетних ударів, життя на півдні продовжується, а десь навіть бʼє ключем. Це я про Бессарабію — південну частину Одеської області. Коли через порти «великої Одеси» перевозити можна лише зерно, на Дунаї все ожило.
Якщо до повномасштабного вторгнення Ізмаїл чи Рені були тихими й напів порожніми містечками, то зараз дорога туди переповнена вантажівками, на залізничному переїзді у Сараті затор сягає у кілька десятків кілометрів і зʼявився звісно шум. Шум перевалки в такому обсязі, якого давно не чули на далекому півдні.
Ожили навіть ті порти, які більше походили на привидів. Порт «Усть-Дунайськ» у Кілії, що має вихід лише до одного причалу з глибиною менше 2 метрів, зміг вперше за добрий десяток років вийти зі збитків. Білгород-Дністровський порт, хоча зараз немає виходу у море через обʼєктивні причини у Затоці, знайшов свою нішу на ринку та працює як «сухий порт» (тобто займається зберіганням вантажів).
Однак плани держави з передачі портів у приватну власність залишались незмінними. Зараз або ніколи — приблизно так це звучало восени, коли Верховна Рада розблокувала приватизацію.
17 січня відбувся перший довгоочікуваний аукціон — на торгах за порт в Кілії змагалось 8 компаній, а ціна продажу зросла з 60 до 201 мільйона гривень. Кошти вже поступили у бюджет (разом з ПДВ це 241 мільйон гривень), далі відбудеться підписання попереднього договору та нотаріального, що займе ще до 3 місяців часу. Наступний на аукціоні буде логістичний обʼєкт біля порту «Південний», який відбудеться вже 16 лютого. На черзі Білгород-Дністровський порт, аукціон якого заплановано на 3 березня.
Хто вирішив, що приватизація потрібна?
Ще восени у 2019 році Міністерство інфраструктури надало до Фонду державного майна України пропозицію приватизації трьох портів: Усть-Дунайського, Білгород-Дністровського та Скадовського.
Якщо вам здається, що держава — повільна, то вам не здається. Здебільшого бюрократична машина довго розігрівається, перед тим як завестися і поїхати.
Лише у 2021 році ФДМУ в Одеській області стало органом приватизації двох єдиних майнових комплексів державних підприємств: Морський торговельний порт Усть-Дунайськ та Білгород-Дністровський морський торговельний порт. З того часу (за винятком лише весни 2022) ми готували приватизацію.
Як відбувається процес підготовки обʼєкта до приватизації?
Здається, що все дуже просто: є перелік документів, які приватизатори мають запитати, а порт має надати. Далі все систематизується в інформаційному повідомленні, завантажуються відскановані документи у віртуальну кімнату даних і оголошується аукціон на Прозоро.Продажі.
Але є нюанс: порти не можуть надати ці документи, бо вони або дуже застарілі і не відповідають дійсності, або їх взагалі не існує. І це не унікальна проблема портів, це типова проблема всього державного майна, з яким ми маємо справу.
Напевно лише державні підприємства можуть безкарно мати незареєстроване майно, стару як світ технічну документацію, а ще борги. Багато боргів. Невідомо точно скільки, але точно багато. Я не жартую про «невідомо». Ні підприємство, ні податкова не знали точну цифру заборгованості. Буквально доводилось робити звірку, щоб актуалізувати дані.
Те саме з технічними паспортами: наприклад, у Білгород-Дністровську директорка порту зробила повну інвентаризацію і актуальну технічну документацію на весь порт. Це зайняло більше року, однак майбутній власник чітко розумітиме, що купує.
Чому саме зараз?
Якщо до повномасштабного вторгнення невеликим портом на Дунаї цікавились лише кілька місцевих компаній і ціна у 100 мільйонів здавалась захмарною, то зараз інтерес до ледь не єдиного незаблокованого порту очевидно зріс.
Чи була б приватизація після перемоги ще більшою? Чи зайшли б іноземні інвестори? Важко відповісти. Світ, що стоїть у шпагаті між глобалізацією та протекціонізмом, важко спрогнозувати. Та й прогнози — взагалі невдячна штука.
З однієї сторони, можна було б сказати, що державі потрібно гроші на армію, і ці 200 мільйонів це якась кількість якогось озброєння. Та скоріш приватизація має відбуватись, тому що у бюджеті немає коштів інвестувати у розвиток інфраструктури порту. А значно більше за нинішній обсяг вантажообігу (це 200 тис. тонн в Кілії) наявними ресурсами превалювати неможливо.
А з іншої сторони, після перемоги пріоритетами для України напевно стануть відбудова великих портів, зокрема у Миколаєві. Тому більш доречним буде питання: чи залишиться інтерес до Дунайських портів, куди прямує лише одна автотраса і залізниця через Молдову? Тобто, чи буде цей занедбаний порт хоч комусь цікавий, коли відкриється ширше поле для інвестицій? Тому поки маємо такий жвавий попит, ми бігли до аукціону.
Аукціон — це кульмінація, але ніяк не фініш приватизації. Далі — підписання протоколу торгів, повна оплата, за бажанням — підписання попереднього договору і, нарешті, підписання основного нотаріального договору купівлі-продажу. Все це може зайняти ще до двох місяців роботи.
Зрив на будь-якому моменті означатиме для переможця аукціону втрату гарантійного внеску (це 12 мільйонів гривень для Усть-Дунайську і 37 мільйонів для Білгород-Дністровського) і звісно права брати участь у повторних торгах за цей лот.
Як і панівна більшість державного майна — це складний обʼєкт для інвестора. Багато бюрократичних проблем накопичувались десятиліттями. Та ми забезпечуємо максимально повне розкриття інформації: всі бажаючі можуть ознайомитись з наявною документацією та оглянути обʼєкт.
Тож вже навесні у приватизованих портах напевно зʼявиться нове життя. Приватний власник зможе розпочати модернізацію, що дасть поштовх для розвитку і міста, і бізнесу в Бессарабії та загалом в Україні.
