Про тріумф соціал-бюрократії у XX столітті

4 грудня 2022, 18:54

Серія нарисів про те, як зароджувалися і формувалися податкові системи, та про їхній вплив на людство.

Наша мандрівка історією податків триває вже довго, і мало-помалу ми опинилися у ХХ столітті, яке насправді стало революційним у багатьох аспектах. І податковий не є винятком.

Відео дня

Відбулися дві світові війни, кожна з яких супроводжувалася зростанням старих податків та появою нових. Проте коли війна закінчувалася, податки дивним чином нікуди не зникали і залишалися з громадянами назавжди. Як сказав автор книги «Daylight Robbery, або Як податки сформували наше минуле та змінять наше майбутнє» Домінік Фрізбі: «Війни випустили податкового джина з пляшки, і ніхто не спромігся запхати його назад».

Відбувся справжній крах монархізму. Декілька великих імперій зникли з карти світу, а монархія в багатьох державах перетворилася на декорацію. Щоправда, одна з імперій збереглася, нехай і мімікрувавши під республіку, та перебудувалася на фундаменті дуже небезпечної ідеології — комунізму, жахливого покруча соціал-демократії. Власне соціал-демократи та комуністи є справжніми винуватцями появи того податкового тягаря, який людство несе на собі й досі. Чому саме — дізнаємося трохи пізніше.

Ви вже мали можливість побачити народження «Big Government». Під час великих криз уряди навчилися мобілізувати величезні кошти, обкладаючи податками все, що рухається.

Водночас світом переможно крокувала виборна демократія. Якщо раніше урядовці призначалися монархами та виконували їхню волю, то на початку XX століття публічна політика перетворилася на стрімкий соціальний ліфт для демагогів та популістів. Кожен з них міг прийти до влади шляхом демократичних виборів.

Що треба зробити для перемоги? Обіцяти виборцеві певні блага від держави.

Як знайти ці кошти? Підвищувати податки.

Таким чином, соціалістична ідея утворила небезпечний симбіоз із «Великими урядами». Під її впливом держави почали перерозподіляти все більше коштів через центральний бюджет, впроваджуючи все нові й нові програми соціальних видатків, щоб задовольнити виборця. Якщо в минулому стандартним завданням урядів було фінансування армії, поліції та інфраструктури, тепер до них додалися освіта та соціальний захист.

Подивимося, як все це відбувалося і якими виявилися наслідки.

Менш ніж за 150 років (з 1870 до 2018) співвідношення частки урядових витрат до ВВП зросло більш ніж вчетверо у Німеччині, Франції та Великій Британії, а в США — більш як вп’ятеро (з 7,3% до 37,8%). Станом на сьогодні в багатьох країнах Європи понад 50% від ВВП спочатку «перетравлюється в шлунку уряду» як податки, а потім вже повертається до економіки.

Друга тенденція, яку можна було спостерігати в усьому світі — податкова централізація. Ще на початку ХХ століття в США місцеві податки на рівні штатів були суттєво вищими за федеральні, а зараз ситуація є діаметрально протилежною. У Британії за сто років частка місцевих податків зменшилася вдесятеро — із приблизно 33% до 3−4%. Лише в деяких країнах місцеві податки та збори зіставні із загальнодержавними (наприклад, у Швейцарії).

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Що спричинило такі зміни? Відповідь міститься у відомому прислів'ї: «Люди платять податки урядові зі сльозами, а місцевій владі — з гнівом». Коли гроші стягує центральна влада, особливо у великій країні, платникові податків значно важче контролювати, на що саме витрачаються його кошти та притягнути чиновників до відповідальності. Отже, для урядового бюрократа централізація податкових надходжень є максимально вигідною.

Чи були в розвинутих країнах спроби змінити ситуацію? Авжеж. Ми вже згадували про пані Маргарет Тетчер, британську прем'єрку, яка люто ненавиділа соціалізм і все, що було з ним пов’язане. Перебуваючи при владі, вона прагнула зменшити податкове навантаження на рівні країни та збільшити «на місцях». На її нещастя, запропонована нею модель місцевих податків наштовхнулася на агресивне несприйняття більшістю британців (через надмірну схожість з одним середньовічним податком, який мав досить токсичну репутацію в країні).

Наступна інноваційна вигадка чиновників у середині минулого століття — це withholding tax («податок у джерела»).

Раніше всі податки збиралися один раз на рік і ця «сезонність» шкодила урядовцям. Зокрема, їм доводилося йти до банків наприкінці року та позичати в очікуванні податкового «врожаю», якщо в державній скарбниці вже було порожньо. Однак вже до 1950 року майже всі великі країни світу швидко розробили законодавство, яке дозволяло у певних випадках забирати гроші в платника одразу ж після певної події (наприклад, виплати заробітної плати), не чекаючи на закінчення податкового року. Паралельно з цим чиновники полегшили собі життя, переклавши на роботодавців функції податкових агентів та примушуючи їх стягувати та сплачувати податки з працівників на користь держави — звичайно ж, під загрозою суворого покарання за несплату.

Цей підхід виявився настільки вигідним для урядів, що вони ніколи не припиняли його вдосконалювати. Технологічний прогрес призвів до «цифровізації» грошей, а можновладці негайно побачили в цьому свою вигоду.

У всьому світі розпочалася боротьба проти використання готівки та за максимальне переведення розрахунків під контроль банків. Після цього під тиском урядів уже банки перетворилися на нову генерацію податкових агентів для держав — щоб не втратити ліцензії, вони тепер змушені контролювати кожного з нас щодо сплати податків.

Воістину, мав рацію Адам Сміт, який писав свого часу: «Мистецтво, якого один уряд максимально швидко вчиться в інших — це мистецтво висмоктування грошей з кишень платників податків».

Тільки-но уявіть, станом на 1960 рік лише в одній країні світу існував податок на додану вартість — у Франції. Саме французів ви можете згадати «незлим тихим словом», коли український чиновник вчергове блокує вам ПДВ-накладні. Але відтоді майже всі країни світу в захваті скопіювали французьку систему, адже цей податок дозволяє дуже швидко наповнювати урядову скарбницю залежно від того, наскільки «жвавою» є економіка й наскільки високим є рівень споживання.

Врешті-решт, неформальні альянси фіскалів перетворилися на цілком офіційні. Вже на межі століть податкові чиновники різних країн проголосили новий хрестовий похід проти офшорного бізнесу, низькоподаткових юрисдикцій та перенесення прибутків до країн з низькими ставками податку. І якщо раніше питання податків регулювали тільки закони окремих країн, в наш час дедалі частіше доводиться брати до уваги різноманітні конвенції та директиви, якими соціал-бюрократичний інтернаціонал намагається захистити свої податкові інтереси, примушуючи начебто незалежні країни впроваджувати однакові правила оподаткування.

Ви запитаєте мене, друзі: «Чому ж таке сталося у вільному та демократичному світі? Адже протягом століть волелюбні громадяни в усьому світі повставали проти податків, а іноді навіть страчували особливо ласих до чужих грошей монархів та урядовців?».

На превеликий жаль, і тут свою зловісну роль відіграв комунізм.

Поки світ існував як двополярний, а Радянський Союз виступав опонентом цивілізованим країнам, останні були приречені дрейфувати в бік соціал-демократії. Постійне збільшення соціальних видатків та популістські реверанси в бік виборця мали продемонструвати, що вільний західний світ є більш успішним за тоталітарну «совєцьку» імперію — в усіх аспектах. Так, цей підхід виявився успішним, але на момент колапсу СРСР в західному світі остаточно закріпилася модель «Великих урядів» із величезним соціальним функціоналом та не менш масивним класом бюрократів, які здатні лише перерозподіляти чужі гроші від тих, хто генерує прибутки на користь незаможних, а також тих, хто не має бажання працювати. Чиновники — це окрема каста тих, хто має свої інтереси та захищає їх не лише всередині своїх країн, а й на міжнародній арені, за підтримки колег-чиновників з інших держав. До того ж, тепер у багатьох країнах Заходу сильні позиції мають ліві (а іноді відверто комуністичні) партії, які мають свого виборця, розбещеного «соціалкою», отриманою коштом тих, хто платить податки.

А праведний гнів платників податків фіскальна каста успішно «переадресувала» на ті країни, які не бажають підвищувати податковий тиск. Саме «офшори» та «нечесну податкову конкуренцію» зараз таврують як найбільшого ворога цивілізованого світу. І ми вже бачимо, якими можуть бути наступні кроки міжнародного чиновничого альянсу — зокрема, вони вже прагнуть встановити в усьому світі однакову мінімальну ставку податку на прибуток.

Якою буде мораль цієї байки? У своїй книзі про податки пан Фрізбі описав період, про який ми говоримо, як «еволюцію соціал-демократії». Матиму сміливість з ним не погодитися — як на мене, ми спостерігали народження та стрімке зростання системи, яку можна назвати соціал-бюрократією — міжнародної касти нікому не потрібних чиновників, які паразитують на збільшенні функцій урядів та відповідному зростанні податків в усіх країнах світу.

Показати ще новини
Радіо NV
X