Бачу ціль — не бачу перешкод. Чи законні посягання фіскалів на гроші трудових мігрантів?
Хто має платити податки в Україні, а хто — ні?
Стаття написана в співавторстві з Маргаритою Федоренко, старшим консультантом податково-юридичного департаменту «Делойт» в Україні.
У контексті останніх внутрішньополітичних подій, підсумком яких для України може стати неможливість роботи з МВФ (і взагалі нормальних зовнішніх запозичень), і на тлі зяяння діри бюджетного дефіциту, особливий інтерес викликають наміри влади підвищити податки.
Днями керівник податкового відомства А. Любченко зробив ряд заяв на цю тему. І серед усього іншого, задекларував намір боротися з ухиленням від сплати податків українськими трудовими мігрантами.
Він зазначив, що з $12 млрд, які прийшли в Україну від тих, хто виїхав працювати за кордон, задекларували лише 11 млрд грн.
З одного боку, бажання фіскалів поповнити дірявий бюджет цілком зрозуміло. З іншого — наскільки законні їхні наміри? Спробуємо розібратися.
Хто повинен платити податки в Україні, а хто — ні?
У більшості країн світу, включно з Україною, заведено ділити фізичні особи для податкових цілей на дві категорії: резидентів і нерезидентів.
Резидент тієї чи іншої країни зобов’язаний платити податки на всі свої доходи, звідки б вони не взялися — заробітна плата в Польщі, спадок з Гренландії, продаж компанії в ОАЕ або подарунок зі США. Все це повинно бути задекларовано в Україні, якщо ви — її податковий резидент.
Нерезиденти навпаки повинні платити Україні податки лише на отримані в Україні доходи. В той час як «загальносвітовий дохід» (включно з українським) такого платника буде оподатковуватися в іншій країні.
Правила визначення резидентності — не найпростіші. Іноді, щоб з’ясувати, яка країна має право претендувати на гроші громадянина, необхідно вивчити податкові правила відразу декількох юрисдикцій, а також договорів між ними.
Якщо коротко — людину може «прив'язати» до країни як резидента наявність у ній постійного житла, постійне проведення часу (понад 183 дні протягом року), а також «центр життєвих інтересів», тобто тісні особисті й економічні зв’язки з країною. Зокрема, Україна вважає своїми резидентами осіб, зареєстрованих тут як підприємці, а також тих, чиї сім'ї перебувають в Україні.
Що це означає на практиці для українських «заробітчан»?
Серед них є ті, хто вже давно живе де-факто за кордоном. Як правило, їхнє «постійне житло» знаходиться в Італії, Польщі або Австрії — але не в Україні. Залишаючись українцями за паспортом, такі люди більшу частину часу проводять поза Україною, їхні сім'ї живуть з ними, а тут, на батьківщині, залишаються старі батьки, дорослі діти або ще більш далека рідня, яку власне і не можна назвати сім'єю.
Це — нерезиденти. На їхні доходи фіскальні органи України не мають права претендувати.
Але є й інші. Ті, чий реальний дім — в Україні, тому що не можна вважати постійною домівкою гуртожиток для робітників у Португалії або Греції. Ті, чиї сім'ї перебувають в Україні і фактично живуть тут на ті кошти, які родич надсилає з-за кордону.
Будучи для України податковими резидентами, ці люди муситимуть щороку подавати в Україні податкові декларації і сплачувати податки з усього свого «закордонного» доходу.
Але не все так просто.
Подвійне оподаткування поза законом
У всьому світі вважається, що не можна допускати подвійного оподаткування одного і того самого доходу. Для цього стандартним механізмом є залік: якщо з вас вже утримали податок в іншій країні, то при «домашньому» оподаткуванні за місцем свого резидентства ви маєте право відняти сплачений іноземний податок з тієї суми, яку належить сплатити своїй податковій батьківщині.
Так це працює і в Україні, хоча є винятки — наприклад, наш законодавець вважає, що не мають права на податковий залік ті громадяни, у яких є паспорти іноземних держав. Але за загальним правилом, з урахуванням податкових договорів, які підписала Україна з іншими країнами, є робочий механізм — для цілей заліку в українську податкову інспекцію подається довідка від іноземного податкового органу із зазначенням сум отриманого доходу і сплаченого за кордоном податку. В Україні сплачується лише різниця, якщо вітчизняний податок перевищує той, який вже утримала інша країна, і військовий збір, який податкові договори не покривають.
Отже, українські фіскали в більшості випадків не мають законного права претендувати на іноземні доходи українських трудових мігрантів — як нерезидентів, так і тих, які мають в Україні резидентний статус. Але, на жаль, для останньої категорії все одно виникає обов’язок декларувати в Україні свій загальносвітовий дохід, а також отримувати за кордоном довідки для податкового заліку. На практиці це завдання часом буває дуже непростим, оскільки довідку потрібно не просто отримати, але ще й перекласти на українську мову і завірити у належний спосіб.
Також труднощі можуть виникнути у наших співгромадян, які працюють за кордоном нелегально, отримують зарплату готівкою і, зрозуміло, не зможуть надати доказів сплати податку в іншій країні. Якщо їхні доходи будуть виявлені українською владою, будь-який залік буде неможливий.
Полювання за подарунками
Багато хто звернув увагу на те, що серед «побажань» головного фіскала країни присутнє і скасування банківської таємниці. Податківці націлені на відстеження операцій за рахунками громадян. Навіщо?
Досить великий відсоток коштів, зароблених українцями за кордоном, надходить в країну готівкою або через платіжні системи. Але і банківський сектор використовується дуже активно, а значить, у органів контролю є додатковий шанс поповнити бюджет, якщо вони зуміють проаналізувати рух за рахунками і зробити свої висновки.
Тут, як то кажуть, «можливі варіанти».
По-перше, перерахування від фізичної особи зі свого іноземного рахунку на банківський рахунок в Україні. Така транзакція не створює ніяких податкових зобов’язань.
По-друге, перекази «всередині сім'ї», оскільки заробітна плата та інші подібні доходи є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, можна стверджувати, що податки не виникають, наприклад, для дружини, яка отримує гроші від чоловіка, або навпаки. Те саме стосується перерахувань неповнолітнім дітям, що проживають разом з батьками.
Але є і третя ситуація — коли кошти з-за кордону надходять на рахунки українських резидентів, у яких немає «спільної сумісної власності» з відправником. Одержувачами можуть бути як родичі (батьки, брати, сестри), так і формально не пов’язані особи.
І ось якраз тут виникають ризики. Оскільки йдеться про «іноземний дохід», для одержувача виникає в Україні зобов’язання задекларувати такий дохід та сплатити податок за ставкою 18% плюс 1,5% військового збору. Звільнення, передбачене для подарунків між родичами (перший і другий ступінь споріднення), тут не спрацює. Податкові органи прекрасно про це знають і явно сподіваються «зірвати банк», отримавши необмежений доступ до банківських рахунків українців.
Резюмуючи: далеко не у всіх випадках кошти, що надходять в Україну від наших співгромадян, що працюють за кордоном, можуть представляти законний інтерес для фіскальних органів. Але все-таки ризики існують — а значить, слід тверезо підійти до їх оцінки та усунення, з урахуванням «податкових апетитів» влади.
