Конфлікт топ-менеджерів НБУ — чи йде він на користь економіці? Зараз вже ні

3 квітня 2021, 10:19

Конфлікт в Нацбанку давно переріс із внутрішнього у зовнішній. Якими можуть бути наслідки?

На Економічній Правді вийшла стаття про внутрішній конфлікт в НБУ. Між головою НБУ Кирилом Шевченком і його першою заступницею, Катериною Рожковою, і їхніми командами. Кілька цікавих деталей, які до того не спливали у ЗМІ, плюс хронологія подій — що відбувалося з НБУ в останні дев’ять місяців, після зміни голови.

Відео дня

Сподівався, хоча б краєм ока, прочитати в кінці щось на зразок — «Однак це в минулому: ірокези і делавари закопали томагавк війни, викурили люльку миру і поклялися більше не пити вогненної води». Такого не було. Навпаки, склалося враження, що сторони конфлікту, як у покері, підвищують ставки. Можливо, помилкове.

Це не перша стаття про те, що у внутрішній кухні НБУ щось йде не як раніше. Конфлікт давно переріс із внутрішнього у зовнішній. Публічні конфлікти між менеджерами такого високого рівня рідкість в принципі, а в Нацбанку — взагалі вперше. Природно, суперечки і протиріччя, кадрові конфлікти в НБУ, як і всюди, бувають завжди, але на широку публіку таке досі не вихлюпувався. Ні за часів Валерії Гонтаревої, коли свої пости залишили майже всі колишні керівники департаментів і члени Правління НБУ. Ні 10 років тому, коли в Нацбанк прийшов Сергій Арбузов і призначення настільки одіозного першого заступника голови, а після і голови НБУ мало в теорії викликати масове звільнення співробітників і публічний галас. Але ні, тодішні розборки не вийшли за межі вузького банківського співтовариства.

Надмірна публічність, справжній трилер — чи підривають вони довіру до регулятора? Або, навпаки, така публічність Нацбанку лише на користь? Безвідносно до того, чим був викликаний конфлікт, хто правий, хто винен, і чим трилер закінчиться.

Очевидна, здавалося б, відповідь — звичайно, шкодить, як і будь-які публічні сварки топів будь-якої великої організації або компанії. Все так, правда, є нюанс.

НБУ — не тільки регулятор банківського ринку, на зразок НКРЕКП, Антимонопольного комітету, Держспоживслужби та інших. Він ще й policymaker. Навіть більше policymaker, ніж регулятор. НБУ формує і задає безліч політик, важливих для всієї країни, не тільки для окремо взятих сегментів ринку або економіки. Монетарна політика — якою буде інфляція і вартість грошей в країні, скільки друкувати грошей. Політика операцій з інвалютою, якщо дуже спрощувати, курс. Політика ринкових операцій — тобто той же курс і той же друк грошей, плюс підтримка банків. Макропруденційна політика, тобто як не допускати криз на рівні всієї фінансової системи. Мікропруденційна політика, або, просто нагляд. Платіжні системи, грошовий оборот і інфраструктура платежів. Це далеко не все.

Для НБУ як для policymaker’а публічність конфлікту швидше на користь. Вона показує, що Нацбанк намагається залишатися незалежним. Вести самостійну від ОП, Уряду, Верховної Ради та інших органів влади політику. Самостійну не в значенні «ігнорує», а в значенні — «бере до уваги всі побажання, але рішення приймає самостійно, з огляду на завдання і функції, прописанї в Законі про Нацбанк». Готовий заради цього жертвувати репутацією окремо взятих менеджерів — публічний скандал не йде на користь персоналіям, які беруть участь у ньому. Зрештою, в Туреччині президент змінює голів центробанку і їхніх заступників в середньому раз на півроку, і ніякої реакції це не викликає: дякуємо за звільнення, спасибі, що не на палю посадили. Нацбанк бореться: це привід для поваги.

Якби не було цієї широкої публічності, можливо, МВФ та інші зарубіжні партнери не наполягали б на збереженні незалежності НБУ як однієї з ключових умов співпраці з Україною.

Для НБУ як регулятора, публічність, навпаки, — величезний жирний мінус. Знижується довіра і до рішень, і до топ-менеджерів. Коли топи банків, або їх представники, що займаються GR, Government Relations (як би ці посади не називалися — від радника СЕО до заступника голови / директора департаменту), знають, що в кожному з кабінетів на Інститутській почують одну і ту ж позицію, бажання бродити по кабінетах швидко зникає. Коли немає розбіжностей між топами НБУ, немає різних трактувань топами і їхніми командами одних і тих самих норм, банківський «схематоз» сходить нанівець. І, навпаки, «досвідчений банкір з мільярдами непрацюючих кредитів за плечима», знаючи про розбіжності між різними командами, буде цілком налаштований забивати клини між топами регулятора.

Історично склалося, що Нацбанк задає свого роду рольову модель поведінки для банків. Яка довіра може бути до регуляцій, якщо авторів цих регуляцій публічно або навіть непублічно критикують топ-менеджери? Чи багато довіри до публічних релізів НБУ, що закликають до «злагодженої роботи нових команд» у банках, коли банкіри в курсі, що в самому регуляторі все далеко не гладко? Як Нацбанку впроваджувати і контролювати нові правила корпоративного управління в банках, якщо це управління всередині регулятора кульгає на обидві ноги? Розберіться самі в собі, потім вказуйте — природний скепсис банкірів можна зрозуміти.

Регулятору публічність і сама наявність конфліктів всередині організації вістів не додають.

Який з факторів переважує — позитив від боротьби за незалежність чи негатив від зростання недовіри до НБУ? Півроку тому плюсів від публічності, швидше за все, було більше — вона дозволила НБУ не стати залежним. Зараз — більше негативу: нездатність самостійно вирішити внутрішні конфлікти мало не протягом року, показує, що НБУ дійсно інституційно ослаб.

Показати ще новини
Радіо НВ
X