Воронка популізму. Як Україну схиляють до повернення в 90-ті роки
Як врятувати економіку країни від нищівного удару політиків-популістів
Коронавірус продовжує крокувати світом і загрожувати йому масштабним економічним падінням. Мобілізація зусиль на подолання кризи дійсно вражає. На заздрість вітчизняним політикам більшість розвинутих країн вдаються до апробованих методів фіскального стимулювання. Іншими словами, радикально збільшують бюджетні видатки. Центробанки цих країн також рятують економіки від ризику катастрофічного падіння попиту через розгортання програм кількісного пом’якшення.
Багатьом в Україні кортить скопіювати ці заходи. На перший погляд, нічого не заважає Уряду збільшити дефіцит бюджету, а Нацбанку профінансувати видатки на боротьбу з наслідками пандемії та й усі інші видатки заразом. Чи можемо ми справді просто сліпо наслідувати приклад найбільших економік світу? На жаль, ні.
Чому ідеї емісії та дефолту стали модними
Різні країни мають абсолютно різну здатність до маневру з допомогою того чи іншого інструмента економічної політики. Наприклад, масштаби фіскального стимулювання обмежені довірою до кредитоспроможності уряду. А зниження ключової ставки центральним банком для підтримки економіки упирається в ризик розхитати цінову та фінансову стабільність.
На відміну від США чи ЄС, Україна має дуже вузький простір економічної політики. Макрофінансова стабільність є вкрай чутливою до рівня валютних резервів. Якщо до виведення з країни коштів, окрім іноземних інвесторів, приєднаються ще й резиденти з великого бізнесу, буде скрутно. Інфляція в Україні під девальваційним тиском розганяється в лічені дні. Водночас кредитоспроможність уряду продовжує залишатись настільки низькою, що будь-який шок миттєво закриває доступ до запозичень. Банківська система має запас міцності, накопичений в попередні роки, але він теж не безмежний. Тож відносна макрофінансова стабільність останніх років не має вводити нас в оману.
Водночас екстраординарність ситуації вимагає не тільки коректної оцінки ризиків та загроз, але й політичної волі ухвалювати розумні рішення. Тобто ті рішення, які врахують середньострокові наслідки, і будуть адекватно сприйняті економічними агентами. Саме в цьому аспекті вимальовується проблема.
Специфіка кризи вимагає поєднання загально макроекономічних та вузько спеціалізованих (таргетних) підходів до дизайну антикризового пакету. Але масштаб кризи також породжує велетенську спокусу вдатися до найпростіших рішень, зорієнтованих на формальне покриття розриву в доходах і витратах тільки тому, що хтось робить щось подібне.
Не можна сказати, що світ опинився в макроекономічному тупику. Але з впевненістю можна сказати, що багато країн опинилися за крок до воронки популізму. Ця воронка все сильніше і сильніше затягує уяву багатьох людей в Україні.
Що є класичними ознаками популізму? Протиставлення «народу та еліти», короткозорість планування, використання демократичних інститутів для підриву інститутів демократії, руйнація балансів стримувань і противаг задля реалізації деструктивної економічної політики, дискурс, зорієнтований на моралізаторство проблеми протистояння та соціальну мобілізацію тощо.
Зрозуміло, що першим під тиском популістів опиняються центральні банки. Центробанки традиційно сприймаються ними як космополітична глобальна еліта, масонська ложа цінової та фінансової стабільності, відірвана від «болю та страждань» мільйонів людей.
В Україні цей вимір популізму чітко спроектований на НБУ та МВФ, оскільки багато хто саме в цій ув’язці вбачає зв’язування рук уряду, який прагне турбуватися про простого громадянина. Однак, таке протиставлення «народу і еліти» має зовсім іншу природу, ніж латиноамериканське лівацтво чи правий економічний націоналізм. В наших реаліях воно давно відображає захист економічної моделі олігархічного здирництва.
В умовах слабких державних інститутів, корупції від побутового рівня до рівня мільярдних тендерів, реалізації влади через наділення рентою, тобто правом на грабунок, окремих людей, навряд чи можна сказати, що НБУ та МВФ є тими інстанціями, які начебто зв’язують руки уряду.
Навпаки. Це наші політичні призначенці не здатні розірвати замкнене коло багатопланових домовленостей та порядків, які роблять збір податків політично вразливим. Не здатні гарантувати, що видатки бюджету не опиняться в офшорах відомого обмеженого кола людей. Не можуть довести до кінця жодну реформу, зорієнтовану на підвищення якості інститутів, тому що це порушить політичну систему, яка стоїть на сторожі своїх рент.
Популяризація дефолту та емісії демонструють жалюгідну короткостроковість думок нашої політичної еліти і відображають реальний інституціональний баланс в країні. Українців обмежують у виборі не через відсутність раціональних альтернатив, а через спротив впливових бізнес-груп, які ніколи не будуть націлені на максимізацію суспільного добробуту.
Саме тому емісія з дефолтом подаються під різними соусами. Від порятунку промисловості, до порятунку лікарів, що борються з коронавірусом в обдертих медичних палатах, що часто густо поросли пліснявою, поки дехто купував маєтки, футболістів і політичні партії.
Чому важливо зберегти дистанціювання НБУ від політиків
Центробанки здатні ефективно виконувати свій мандат тільки за умов верховенства права, балансу стримувань і противаг, що гарантують дистанціювання політиків від втручання в монетарну політику та політику фінансової стабільності. Чому для популістів принципово зруйнувати баланс стримувань і противаг, встановлений у демократичному суспільстві? Тому що це відкриває шлях до підпорядкування центробанку правлячій групі.
На жаль, питання незалежності НБУ досі не стало наскрізною ниткою канви політичної культури. Бажання бізнесово-політичних груп зруйнувати її лякає перспективою десятиліть економічного занепаду. Коронакриза ще раз чітко окреслила, що баланс стримувань і противаг, на основі якого гарантується незалежність НБУ, спирається не на верховенство права, а на підтримку з боку міжнародних організацій. Чому? Структурні рішення та розбудова інститутів вимагають виходу за межі олігархічного статус-кво. А боротьба з кризою вимагає рішень, які би не передбачали врахування інтересів кожного окремого олігарха. До цього ренто-здирники просто неготові.
Тому моралізаторство «злочинної» монетарної стриманості НБУ, який намагається зберегти макрофінансову стабільність в непростих умовах, набуває яскравих ознак популізму. Мабуть, саме так починав Уго Чавес, говорячи про те, що бензин повинен бути доступний. Саме так себе поводили окремі грецькі політики під час боргової кризи в зоні євро.
Що треба робити для подолання кризи
Спочатку зрозуміти, що корінь проблем — не в НБУ. Макро- та мікропруденційні інструменти Національного вже достатньо задіяні в межах реакції на кризу. Облікова ставка знижується, інструменти рефінансування розширяються та стають гнучкішими. Але монетарна політика має незначний запас потенційного пом’якшення. Необґрунтоване зниження облікової ставки, як і пряме фінансування Національним банком бюджетних витрат через купівлю державних облігацій дуже швидко позначиться на цінниках в магазині. Це не помітять власники олігархічної ренти, втім швидко відчують на собі мільйони українців.
Основна увага має бути зосереджена на величині бюджетного дефіциту та підтримці секторів, що зазнали втрат. Проблему фінансування бюджетного дефіциту без порушення макрофінансової стабільності вирішити досить просто — необхідно просто продовжити співпрацю з МВФ. Водночас підтримка секторів повинна спиратись на цільовий та фокусний підхід. Важливо дотриматись принципів фіскальної допомоги та кредитного сприяння бізнесу, який зазнав втрат від пандемії, але підтримує зайнятість і продовжує інвестиції. Не виключено, що для певних категорій громадян потрібно застосувати підхід базового доходу. Видатки на інфраструктуру теж є вкрай необхідними, але саме вони генерують величезний ризик хижацтва, тому за ними потрібен додатковий контроль.
І головне. Потрібно зрозуміти, що саме простір політики, а не норов центрального банку, визначає обсяг антикризового пакету.
