Дубогриз щосереди. Економіка у 2021: Олігархи, Нацбанк, МВФ, держава як драйвер зростання

29 грудня 2021, 18:18

Головні фінансові події — і одна тенденція — 2021 року. Чому вони важливі.

Почалася приватизація державних банків. Укргазбанку та Ощадбанку. Якщо точніше, то стартувала не сама приватизація, а підготовка до приватизації: у січні Укргазбанк та International Finance Corporation уклали угоду про кредит, який IFC дасть держбанку і який потім може бути конвертований в акції. Восени підписано мандатний лист — своєрідну тверду обіцянку — EBRD, який за такою ж схемою хоче купити пакет акцій Ощадбанку.

Відео дня

Що це означає? Здавалося б, розмови про продаж держбанків, як і раніше, лише розмови. Мандатний лист, кредитна угода — таки не сама приватизація. Але це вже конкретні кроки — до цього протягом п’яти років було лише прицінення та переговори. Інтерес інвесторів чітко позначений. Справа за ходами у відповідь від влади: Офісу президента та Кабміну з Мінфіном, номінальних акціонерів Ощадбанку та Укргазбанку відповідно. За бажання, якщо воно є, продати пакети акцій держбанків, точніше, обміняти на кредити, можна вже в 2022 році. Не затягуючи до 2025-го, як про це свідчить Стратегія розвитку держбанків. Чим швидше тим краще.

Чому це важливо? Змінилося ставлення влади до продажу держбанків. Можливо, і не лише влади, а й громадська думка. Держбанки перестали сприймати як «священних корів», які будь-що потрібно залишати у власності держави. Навпаки, все частіше топ-чиновники говорять про неминучу приватизацію, нехай часом і з прихованим жалем. А ціна велика: за останні 13 років на Ощадбанк витрачено $3.6 млрд із Держбюджету, на Укрексімбанк — $3.2 млрд, на Украгазбанк — $1.3 млрд, найдорожче коштував Приватбанк — $5.5 млрд. Здебільшого це плата за неефективний менеджмент та сумнівні, часто політично мотивовані кредити держбанків. Держава, точніше, чиновники міністерств — не найкращий акціонер.

Боротьба з олігархами. Поки що не війна. До того ж боротьба не лише України. Цього року — одразу кілька подій. У березні США ввели санкції проти Ігоря Коломойського. Ці санкції підтверджують прагнення США «підтримати політичні, економічні та правові реформи в Україні, які відіграють ключову роль для просування країни євроатлантичним шляхом», — йдеться на сайті Держдепу США. На початку липня Кабмін за підтримки ВП подав законопроєкт 5600 про зміни правил оподаткування. Медіа відразу охрестили проєкт «антиахметовським»: найрізкіші нововведення стосувалися рентних платежів за видобуток руди. Зі скрипом, але проєкт пройшов: Верховна рада прийняла, президент підписав. Паралельно ухвалили ще один закон — «Про деолігархізацію», який дає офіційні підстави визнавати олігархами великих бізнесменів. Можливі наслідки — різноманітні санкції та обмеження з боку іноземних контрагентів. Зрештою, президент та найбагатший, за версією Forbes, українець Рінат Ахметов обмінялися публічними випадами: Зеленський повідомив про підготовку державного перевороту, Ахметов назвав відповідні заяви брехнею. Таке у нашій новітній історії вперше. Чим закінчиться, судити складно: поки виглядає так, що спільну мову все ж таки знайдуть, питання ціни та поступок.

Чому це важливо? Крім очевидних плюсів для рейтингів президента, запит на боротьбу з олігархами в суспільстві є — у «деолігархізації» (неважливо, показної чи справжньої) є серйозний побічний ефект: імідж, сприйняття України на зовнішніх ринках.

Можливо, ми станемо першою з країн, де поняття олігарх не просто закріплене законодавчо, а й персоніфіковане. Як Київську Русь називали «Гардарика — країна міст», тож Україна може отримати прізвисько за кордоном «країна олігархів». Точніше слово oligarch асоціюватиметься не стільки з Росією, як зараз, а з нами. Термін Ukrainian oligarchs загрожує стати загальним. Чим це погано? Імідж — це не просто слова, а й гроші. Зростання вартості зовнішніх запозичень. Труднощі з доступом на іноземні фінансові ринки для бізнесу: додаткові перевірки, додаткові трансакційні витрати, додаткові ризики для інвесторів — чи не пов’язаний український партнер із кимось із небезпечних oligarchs. Деолігархізація у такий спосіб ризикує стати справжньою скринькою Пандори для України та українського бізнесу. Сподіваюся, не стане.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Середина року: кадровий скандал, що тлів у Національному банку, передбачувано перетворився на публічний. Два топ-менеджери НБУ та десять їхніх підлеглих публічно оголосили про звільнення з Нацбанку. Причини, за їхніми словами, — незгода з політикою Голови, Кирила Шевченка, відмова від колегіального прийняття рішень на користь ручного управління, неможливість ефективно працювати за умов, коли від тебе нічого не залежить. Трохи пізніше до протесту приєдналися ще кілька менеджерів, які де-факто залишили НБУ трохи раніше. Сам Кирило Шевченко прокоментував ситуацію згодом і коротко: спроба політичного тиску.

Чому це важливо? Публічний конфлікт такого роду в НБУ вперше — такого не було і за часів Сергія Арбузова, коли для протестних відставок топів підстав було, начебто, значно більше. Здавалося, історія цілком може закінчитися навіть відставкою Голови НБУ — певною мірою розмін ферзя на слонів. Тим більше, Офіс Президента навесні недвозначно попереджав НБУ — достатньо внутрішніх конфліктів та особистих амбіцій за роботу. А ангельським терпінням президент не вирізняється.

Нічого такого не сталося. Єдине кадрове рішення — заступником Голови з монетарної політики став Сергій Ніколайчук, ексдиректор Департаменту монетарної політики та заступник міністра економіки. Став несподівано для, схоже, всіх — такі ж чутки пророкували на цю позицію іншу кандидатуру, уже нібито узгоджену Шевченком та Радою НБУ. На цьому все зупинилося. Протестні менеджери залишили Нацбанк, щоправда, виклавши свої побажання до наступного керівника НБУ у тексті-колонці, охрещеному «Лист запорожців Андрію Єрмаку».

Проміжний результат на кінець 2021 року — слони зняті з дошки, ферзь ще у грі. Кирило Шевченко залишається головою НБУ. Незважаючи на чутки про відставку та невтішні заяви президента на адресу Шевченка, які сам Голова НБУ також називає «політичним тиском». Збоку виглядає, ніби немає кандидатури на заміну а) якій довіряв би сам Зеленський; б) яка влаштували б депутатів.

Чутки наприкінці літа — на початку осені пророкували на посаду Голови НБУ ексголову Укрексімбанку Євгена Мецгера. Мовляв, досвідчений банкір (нехай НБУ і не банк, точніше, від банку там лише слово в назві — історична традиція), який оздоровив вічно проблемний Укрексім; близький до оточення президента; не замішаний у політиці та скандалах. Але відбувся скандал: напад на журналістів у кабінеті Мецгера, у його особистій присутності та за особистою вказівкою. Відео — у загальному доступі, не відбояритися. Підсумок: публічність, протести медіа, заяви іноземних партнерів України на підтримку журналістів та відставка Мецгера, а також інших фігурантів скандалу.

Чому це важливо? Публічний розголос працює. Причому схоже, це єдиний спосіб впливати на владу. Історій, коли у відставку через напад на журналістів йде голова державного банку (та й не банку теж), і не просто голова, а людина зі своєрідної кадрової обойми президента, здається, в історії ще не було. І за всіх інших президентів такі історії, здається, були просто неможливими — згадаємо інцидент з «я від Кононенка» часів Петра Порошенка, коли у відставку пішов не заступник голови ОП, а міністр економіки, який нарікав на надмірну опіку. Не допомогли ані аналогічні протести медіа, ані підтримка партнерів. За іміджем доводиться стежити. ЗМІ та публічність починають впливати. Це плюс.

На кінець року владналися відносини з МВФ. У листопаді Україна отримала другий транш кредиту МВФ на $699 млн. Переговори про нього провалювалися двічі чи навіть тричі. У підсумку зворотний хід дав, схоже, МВФ. Чому МВФ? Текст нової угоди повний формулювань дипломатичною, стриманою мовою, що читаються як добірні лайки. «Significant erosion of human capital», «Operational risks», «predominantly formulaic approach to supervision», «Decisive actions are needed to mitigate risks to supervision» — і це тільки в частині, присвяченій НБУ. Подібних формулювань вистачає й у інших частинах документа.

Що тут цікаво? Текст змусив згадати сатиричний фільм «Той самий Мюнхгаузен». «І що каже? — Ясно що: негідник, каже, псих ненормальний, брехло нещасне. — І чого хоче? — Ясно чого: щоб не кидав». Умови попередньої угоди не виконані (з 9 структурних маяків виконано два, констатує документ), безліч колишніх домовленостей порушено, Україною незадоволені. Безліч нових умов, причому не завжди здійсненних, судячи з дедлайнів. Але грошей таки дали. Логічно.

Чому це важливо? Україна отримала сигнал: домовленості із МВФ можна не виконувати. Або виконувати вибірково і не в строки. Поки що це працює. Сигнал ухвалено: із семи структурних маяків, які потрібно було виконати до кінця 2021 року, виконано один — ухвалено держбюджет на 2022 рік із дефіцитом 3.5% ВВП. Інші умови — наприклад, покращення (своїми словами — заміна) банківського нагляду НБУ, аудит Covid-фонду і самі гроші МВФ), публікація Офісом Генпрокурора результатів розслідувань щодо господарів та менеджерів банків-банкрутів та інші — ні. І не планувалося — за такі стислі терміни таких зобов’язань не виконати. Якщо, звісно, не «виконувати» для галочки. Навіщо МВФ висуває такі жорсткі, явно нездійсненні в дедлайни вимоги? Загадка У будь-якому разі, звинувачувати в невиконанні одну лише українську сторону не варто: правильно поставлені цілі мають бути не лише досяжними, а й реальними за термінами.

Це п’ятірка головних, на мою думку, фінансових та близько-фінансових подій 2021 року.

Що із тенденцією?

Тенденція року — ручне управління економікою. Про що мова? Держава, державні органи дедалі більше втручаються в економічні процеси та регулюють їх у ручному режимі. Державні програми розвитку кредитування, «5−7−9» та «Доступна іпотека» — коли держава компенсує різницю між реальною та штучно встановленою відсотковими ставками грошима платників податків. Якщо вірити повідомленням ОП, на черзі ще дві схожі програми. Нові держпроєкти: «Національний авіаперевізник» та «Президентський університет». Ручне регулювання цін на бензин та дизпаливо (результат — програми лояльності скоротилися, пальне подорожчало). Наприкінці року субсидування виробників соціальних продуктів, компенсація високих цін на газ. Націоналізація (так і не оформлена юридично) Мотор Січі. І багато іншого. Плюс, звісно, «Велике Будівництво».

Добре це чи погано? У світі чимало прикладів, коли ручне управління позитивно позначалося на економічному зростанні. Зокрема й у нас: програма «5−7−9» на початку року справді стала каталізатором зростання кредитування бізнесу (щоправда, зараз перетворилася, швидше, на субсидування платоспроможних компаній з Держбюджету), а Доступна іпотека цілком може стати драйвером зростання іпотечних кредитів. Чимало й протилежних. Особливо в Україні, де навіть успішні, але вчасно не згорнуті, програми держпідтримки майже завжди ставали токсичними та корупційними. Сперечатись про те, хороша чи погана держпідтримка як стимул економічного зростання, можна довго. Вона є. І зростає.

Можливо, Володимир Зеленський — а саме він задає тон в економічних ініціативах — з останнього покоління тих людей, які за звичкою ставить знак рівності між «державний» та «якісний». Хто сприймає державу як активного гравця економічних процесів, якому необхідно втручатися та регулювати економіку в ручному режимі. Держбанки — кредитувати держпідприємства, держпідприємства — зростати швидше за приватні. Держоргани — контролювати якнайбільше і вказувати приватним підприємствам, що робити і якими мають бути ціни. А не просто ставити правила гри та контролювати виконання. Тим більше, це так нудно.

А поки що загальна економічна доктрина Офісу президента та Уряду виглядає як «вирішувати проблеми в міру виникнення». Бажано вручну. Іноді навіть виходить.

Показати ще новини
Радіо NV
X