Чи може комунальна лікарня бути прибутковою?
У чому проблема з державними лікарнями та чи є шанс поліпшити ситуацію.
Переді мною сидить головний лікар (назвати його директором язик не повертається). Його звуть, ну нехай буде Роман. Він — звичайний головний лікар, такий, яких створювала система протягом останніх 30 років. Вони впевнені, що якщо лікарня (або поліклініка) існує, то держава просто зобов’язана давати саме стільки грошей, скільки придумало собі керівництво, відповідно до ними ж створених показників. Цими показниками може стати що завгодно: кількість персоналу, унікальність лікарні, вага директора в суспільстві.
«Розумієте, каже Роман, мені на зарплату працівникам необхідно шістдесят два мільйони гривень на рік, а від Нацслужби здоров’я я отримую тільки дванадцять. Ви повинні переглянути договір з нами і дати нам 62 мільйони».
Я починаю розповідати про реформу, про те що Нацслужба здоров’я сплачує тільки за фактично надану послугу, він мене перебиває та починає погрожувати, що працівники можуть перекрити дороги. «А що ви зробили, щоб покращити умови роботи закладу?» Роблю я останню спробу. «Я вже звільнив третину працівників, більше немає кого».
За пів року мого виконання обов’язків голови Нацслужби здоров’я я зустрів велику кількість таких Романів. Єдиним видом оптимізації закладу вони вважають звільнення працівників. Вони не хочуть шукати шляхи для отримання додаткових грошей, не хочуть створювати платні послуги, бо «економіка ренти» їм зручніша та зрозуміліша. Реформа дала їм самостійність та спрямувала на конкурентні напрямки. Але їм це не до вподоби. Вони очікують, що їм дадуть саме стільки грошей, скільки вони хочуть. Просто за те, що вони є, і ще краще скажуть, як їх використовувати. Це називається бюджет закладу.
Найкращі клініки світу не очікують, що держава забезпечить їх повністю і шукають інші шляхи фінансування. А деякі зовсім не мають фінансування від держави або з грошей медичного страхування. Так дитяча науково-дослідна лікарня Святого Юди в Мемфісі, провідна дитяча онкологічна клініка, лікує дітей з усіх куточків Сполучених Штатів та більше ніж 70 країн по всьому світі. Утримання клініки сягає $2.8 мільйонів на день, але пацієнти не сплачують ані центу за своє лікування. Річний бюджет клініки складає майже півтора мільярди доларів, і складається з багатьох джерел, у тому числі державних грантів, страхових виплат. Але більше ніж 75% півторамільярдного бюджету — це пожертви, які клініка отримує через American Lebanese Syrian Associated Charities (ALSAC) — напівнезалежну фандрайзингову організацію. Складно перелічити всі фандрайзингові та благодійні ініціативи, з яких лікарня збирає свій бюджет.
Але, може, це якась суто американська історія, і в Україні таке неможливо? Можна сказати, що існуючі в країні благодійні фонди здебільшого збирають кошти для певних пацієнтів, а от так, щоб лікарня отримувала гроші з різних джерел, так не буває?
Буває. Так, це ще не поширене явище, але вже перші паростки можна побачити. І тут необхідно розуміння директора клініки, що він став не просто головним лікарем, а керівником соціального підприємства, яке може розвиватись, отримувати та скеровувати свої інвестиції відповідно до стратегії, але водночас і має певні зобов’язання перед людьми, які проживають поруч з лікарнею.
Звідки лікарня може отримати гроші?
Звісно, передусім це надходження від Нацслужби здоров’я за надані медичні послуги пацієнтам та гроші місцевої влади, які скеровані на комунальні видатки. Однак дійсно успішні лікарні мають ще декілька джерел прибутку.
Важливими серед них є благодійні внески, платні медичні послуги, інші послуги, гранти та гроші від місцевих програм.
Звісно, для лікарні дуже добре, коли є багатий власник, який окрім сплати за енергоносії також приймає різні місцеві програми підтримки надання медичних послуг населенню територіальної громади понад Програму медичних гарантій, забезпечених Нацслужбою здоров’я. Однак не всі можуть мати такого багатого власника, тож іноді вся підтримка для закладу обмежується відшкодуванням комунальних послуг.
Достатньо зрозумілим джерелом прибутку виступають платні медичні послуги. Лікарня обирає певний перелік доступних послуг, власник затверджує на них тарифи, а пацієнт, який не бажає отримувати за загальними правилами, — сплачує.
Складніше справи з іншими послугами. До них відносяться покращені сервіси, за які платить пацієнт: у більшості закладів це просто одномісні або покращені палати.
Гірше справи з грантами та благодійними внесками. Адже зазвичай в лікарні не вміють знаходити гранти та писати грантові заявки, а що стосується благодійних внесків, то вони часто стають способом «відмивання» грошей, які вимагає лікарня від пацієнтів за надані послуги. В роботі з грантами та благодійними внесками закладу може допомогти опікунська або інвестиційна рада закладу. І тут важливо обрати в цю раду людей, які по-перше знають, розуміють та можуть допомогти лікарні зі стратегією розвитку, розуміють як залучити додаткові гроші, а найважливіше — мають час для того, щоб займатись цими питаннями. Також опікунська рада може допомогти і з іншими важливими питаннями, особливо у тому випадку, коли в неї входять проектні менеджери, власники бізнесу, люди, які розуміють, що оптимізація — це не тільки скорочення персоналу.
Робота на посаді виконувача обов’язків Голови Національної служби здоров’я України підштовхнула до певних спостережень та думок на тему фінансування лікарень. Часто кажуть, що українській сфері охорони здоров’я не вистачає грошей, і начебто, якби забезпечити лікарні «достатньою» кількістю грошових знаків, то все відразу стало б чудово. Але який бюджет лікарні можна вважати достатнім? На мій погляд, українській сфері охорони здоров’я не вистачає саме менеджерів, які здатні ці лікарні не тільки забезпечити необхідним бюджетом, але і розуміють, як саме потрібно витратити цей бюджет — щоб і пацієнти отримали необхідну, якісну медичну послугу без катастрофічних витрат з кишені, і лікарні мали гідні зарплати, і лікарня розвивалась.
