Чому в Україні дорога перевалка зерна
Українські ставки, які ще п'ять років тому трималися на рівні 18-20 доларів/тонна, перевищували середньоєвропейські в 3-4 рази. Такий порядок цін обумовлений ринком, де головну роль грали профіцит пропозиції щодо перевалки і одночасно дефіцит перевалочних потужностей, нестача елеваторів і терміналів. У цьому відношенні ситуація за останні роки стрімко змінилася, і це відразу позначилося на цінах. За останній рік ставки впали приблизно на 30%. Якщо в 2016 році середня ставка перевалки в порту Одеси була близько 15 доларів, зараз вона вже наближається до 12 доларів; у Миколаєві було 13 доларів, стало близько 10. Ставки 10-12 доларів рівня Миколаєва та Одеси поки що в 2-3 рази перевищують європейську вартість перевалки, яка становить від 3 до 5 євро. З'явилася ще одна тенденція, що дрібні морські порти (Бердянськ, Маріуполь) активно включилися в конкуренцію за вантажі з великими портами і опускають ставки нижче 10 доларів. Але первинний вплив на порядок цін справляють поки ще наявний дефіцит перевалочних потужностей, дефіцит портових терміналів.
Минулого місяця Кабінет міністрів погодив фінплан державного підприємства Бердянський морський торговельний порт про будівництво нового зернового терміналу. Його проект був представлений ще в 2015 році, передбачає капітальні інвестиції в розмірі 107,87 млн грн на будівництво в порту чотирьох сховищ силосного типу для зберігання зернових вантажів ємністю 32 тис. тонн. На перший погляд, це добре. Але в цьому рішенні проглядається не бізнес-підхід, а логіка реставрації так званого «державного капіталізму».
Судіть самі: попередній керівник державного порту не міг завантажити наявні у нього склади на 20 тис. тонн. Замість того, щоб шукати справжні причини, чому ніхто з вантажовідправників південно-східної України не везе зерно на склади державного підприємства, приймається рішення направити гроші платників податків на будівництво там нових складів, вже на 32 тис. тонн. Які вони знову не знатимуть, як завантажити. Ті, хто освоює бюджетні мільйони на будівництво, навряд чи будуть нести будь-яку відповідальність за ті ризики, що інвестиції можуть не окупитися, а склади можуть не заповнюватися. Наприклад, підприємець, у якого є 50 мільйонів і він вирішив їх вкласти в будівництво елеватора, розуміє, чим ризикує і знає, що буде відповідати своїми грошима. Ті ж «державні менеджери», яким нібито «за державу прикро», не беруть на себе ризики і не несуть персональної відповідальності, коли гроші платників податків йдуть даремно. Вони не кажуть, звідки візьмуться вантажі, і тільки висловлюють упевненість, що якщо їм дадуть грошей на будівництво складів на 32 тис. тонн, то вони їх завантажать (хоча 20 тис. тонн чомусь завантажити не могли). У бізнесі такий підхід засадничо неможливий.
Біда державних підприємств у тому, що вони все ще думають, що зможуть працювати так само, як раніше: тобто їм буде хтось привозити вантаж, і для цього нічого не треба буде робити. Вони поки ще не усвідомлюють, що ринкові умови змінилися. Клієнтам вже не потрібна окрема послуга – зберігати зерно на складі, побудованому нехай навіть за 100 млн грн. Клієнти вже звикли до сервісу приватних стивідорів, і хочуть отримати весь комплекс послуг, який вирішує їхню проблему: щоб у них хтось забрав усі ризики з логістики, щодо різних дозвільних документів тощо, щоб вони просто здали комусь свій вантаж і отримали за нього гроші. Це можна порівняти з установкою вікон: ви вже не погодитеся купувати окремо ручки від вікна, фрамуги, потім шукати того, хто вам це встановлить і т.ін. Вам треба щоб вікно стояло, і ви готові за це платити. І ми своїм клієнтам це забезпечуємо: забираємо у клієнта вантаж з поля чи з елеватора і віддаємо йому на руки чистий коносамент, за яким він отримує гроші в банку. Все!
Державний порт володіє колосальними ресурсами, має свої комерційні служби, і якби ставилося завдання ставитися до перевалки вантажів як бізнесу, керівники займалися б відточуванням процесів, роботою з клієнтами. Але для цього потрібно спочатку поставити собі питання – а чи ефективно ми управляємо державною власністю, а чи можемо ми взяти на себе відповідальність за наявність вантажу, а чи є у нас план, як держава поверне вкладені у будівництво сто мільйонів. Хто несе персональну відповідальність за використання такого ресурсу, і головне, дати відповіді не тоді, коли вони освоять 0,1 мільярда, а зараз. Покажіть, що ви можете зробити по зерну, і тоді вам можна буде довіряти. Це і є справжній бізнес, а не паразитування на монопольному становищі та встановленні надвисоких ставок.
Я висловлю припущення, що у наступні кілька років тенденція щодо зниження ставок перевалки в українських портах буде зберігатися, і в найближче десятиліття ставки в українських портах опустяться до європейського рівня 5-7 доларів. Тому що вводиться в експлуатацію велика кількість нових потужностей. Чим більше терміналів, тим дешевша перевалка. Але будувати термінали має бізнес, а не платники податків.
