Це бета-версія нового сайту Нового Времени. Надсилайте свої зауваження на адресу newsite@nv.ua

Чому Україні не варто копіювати Німеччину

23 лютого, 12:00
242
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Українські журналісти з’їздили у Німеччину та поділилися своїми враженнями про роботу вугільних підприємств цієї країни.

Проте, їх цікаві думки та захоплюючі оцінки німецьких вугільних буднів наштовхують на бажання порівняти непорівнюване – Україну та Німеччину. Адже лише одне слово "Німеччина" відразу багато чого може сказати про рівень як технічного оснащення, так і фінансової підтримки галузі. Так-так, саме підтримки або ж багатомільярдних дотацій. Ні, навіть не так – дотацій на сотні мільярдів євро. І не лише державних шахт, а й приватних. Можна лише уявити, що сказав би пересічний "дід Петро", якби дізнався, що німецький бізнес не цурається і користується державною підтримкою. У державі всі це розуміють, оскільки це питання їх енергетичної незалежності. І тут немає ані краплі маніпуляції, яку так полюбляють у нас, в Україні. Але про все по порядку. Охопити абсолютно все не можна, але варто окреслити схожості України та Німеччини.

По-перше, Німеччина і далі буде залишатися провідною вугільної державою, але повністю перейде на буре вугілля. Нині вони видобувають 176 млн тон, з яких 95% становить буре вугілля. Нажаль, або німці не схотіли, або українські журналісти не поцікавилися скільки загалом тривав процес відмови від шахтного глибокого видобутку кам’яного вугілля до відкритого видобутку бурого вугілля. А це ні мало, ні багато 50 років. За окремими скромними підрахунками дотації за півстоліття склали до €800 млрд (німецькі марки тут завбачливо враховані). А ще до цього варто додати "інвестиції" (а фактично дотації) на ті види енергетики, які поступово заміщають традиційні види, якою є у тому числі вугільна генерація. За минулі 30 років перерахунок показує, що сума "інвестицій+дотацій" складає до €400 млрд. Усе це тягне на собі німецька економіка. Говорячи об’єктивно, Україні такого рівня не досягнути.

Хоча, буває, можна побачити і менші суми у €100-150 млрд, але вони відображають виключно прямі, конкретні дотації, які так і проходили у фінансових документах земельних бюджетів. Цікава, ой, цікава історія вугільного сектору Німеччини. Тут і спеціальні податки для підтримки вугільних шахт, і інші види федеративної підтримки. За минулі 20 років – від кінця 90-х до практично наших днів – приблизно €100-180 у рахунку за електроенергію становила плата за свою вугільну галузь. Ця плата залишається і донині, бо Німеччина не планує відмовлятися від свого вугілля, бо це її енергетична безпека. При цьому лондонська компанія Carbon Tracker Initiative у своєму дослідженні вказує, що на нинішній момент 54% вугільних електростанцій вже не приносять прибутку, і існують тільки заради забезпечення пікового навантаження.

Як тут не згадати "Роттердам+", який вже скоро у школі будуть вивчати. Щоправда, не сумніваюсь, що "відкриті уроки" на таку тему будуть проводити хіба що політики, бажаючі прорватися чи влитися у ряди політиків та просто активісти. Так от, цікаво, що в Німеччині також діє правило імпортного паритету і саме від вартості імпортного вугілля розраховується тариф для теплових електростанцій. Більше того, як виявилося, у Німеччині вартість імпортного вугілля становить €90 за тону. Україна, нагадаю, імпортує вугілля по ціні приблизно такій же – $100-110. Але ж цікаве інше – держава (це у випадку Німеччини федеральна влада) виплачує власникам вугільних компаній різницю між собівартістю видобутку вугілля (€150) і вартістю імпортного вугілля (€90).

Виплачує всім – незалежно від форми власності. Адже більшість шахт приватні. Власне, журналісти з України про все це відверто і прямо розповіли – за що їм честь і хвала. Наприклад, підтримку від "держави" отримує компанія RWE  - далеко не бідний енергохолдинг. Словом, тут явно не вийде просто розповідати історії про "вкрадені мільярди" без конкретних фінансових показників.

Проте, імпортний паритет – то дрібниця у порівняні із тим, що "принесли" українські журналісти із Німеччини. А принесли вони те, що потрібно укладати довгострокові угоди про поставки вугілля. У випадку України та нинішнього імпорту у 5 млн тон вугілля, то найбільше довгострокових контрактів потрібно укласти… із Росією. Мда, пересічний політик чи просто патріотично налаштованих громадянин одразу зачухає потилицю. Як так – це, виходить, потрібно укласти угоди із країною, з якою, - за заявами практично всіх політиків, керівників державних компаній, - Україна веде війну. Оце приїхали, називається. Та й вибудовувати орієнтир на ціну російського вугілля – це гра в "російську рулетку", оскільки в окремі моменти політичне рішення може превалювати над економічною доцільністю.

Не менш показовим є і розрахунок ціни "імпортного паритету". Якщо у випадку України методика передбачає врахування попередніх 12 місяців, то в Німеччині обрахунок відбувається на основі поточної ціни, що дає коливання вартості електроенергії для споживача. Дискусію про "Роттердам+" можуть далі продовжувати ті, хто має "третє око" і бачить в тарифі для ТЕС ціну вугілля більше, ніж 2,5 тис грн за тонну. А ціна імпортного вугілля як вже було сказано – більше $100 або 2,8 тис грн і буває трохи більше.

Питання екології та забруднення викидами від спалювання вугілля – це питання, яке не викликає сумніву. Єдине, що в Україні діють вугільні норми і більше 2% сірки не допустимо. А рухатися в бік європейських стандартів Україна зможе за хороших фінансових умов. Це, власне, з чого я і розпочав – Україна не є Німеччиною, і ще довго не досягне такого економічного рівня. А тому краще припиняти фантазувати. І жити реаліями вугільної галузі, яку ми сьогодні маємо. У нас просто немає сотень мільярдів євро на поступову відмову від вугільної генерації, закриття шахт і заміни імпортним вугіллям без шкоди у довгостроковій перспективі для споживача, для будівництва хоча би 15 ГВт потужностей відновлювальної енергетики.

Є шлях розвитку власного видобутку вугілля, якого достатньо в межах України і для того, щоб не імпортувати його із ПАР, Росії чи США, або не "імпортувати" із неконтрольованих територій Донбасу. Також показовим є те, що днями компанія Центренерго завершила переведення 4 блоку Трипільської ТЕС з антрациту на газове вугілля – це також той шлях, який Україна може реалізувати і фінансово, і технічно. Тому безумовно, що приклад Німеччини має надихати Україну, але потрібно жити згідно свого гаманця, своїх можливостей і тих ресурсів, які має держава на сьогоднішній день.