Дебати в Україні як карго-культ демократії. Чи є рішення?
Падіння майже будь-якого рейтингу політика із запізненням на рік означає, що українці не спускають спробу обдурити себе. Чому ж ми продовжуємо вибирати не тих політиків і чи можна це змінити?
У черговому передвиборчому процесі в нашій країні кандидати в мери, кандидати в депутати крім традиційного конкурсу портретів на звання «найчесніше обличчя в країні» періодично ризикують викликати один одного на дебати. Відбувається це нечасто, оскільки сам формат для нашої країни ще незвичний. Вірніше, дебати поки що є карго-культом демократії. Формально вони є, реально ж вони не виконують те завдання, яке ставиться перед дебатами в розвинених демократіях, а саме: проінформувати виборців про обраний кандидатом шлях вирішення соціальних, економічних та політичних проблем на своєму рівні впливу.
Трохи більше ніж рік тому я написав замітку «Якщо учасників все-таки двоє. П’ять правил перемоги в дебатах» для президентських виборів 2019 року в Україні. Однак реальність перевершила мої очікування і не відповідала рекомендаціям: дебати були перетворені на щось інше, що викликало бурхливу реакцію в країні, але більше з точки зору особистостей кандидатів, а не з точки зору дискусії з приводу їхніх програм.
Чи запитані такі дебати? Безумовно. Чи є такі дебати корисними? Навряд чи.
Для порівняння, виборці в США, яким зовсім недавно довелося приймати рішення на користь одного з двох кандидатів, до самої процедури дебатів ставляться вельми лояльно. На графіку видно, що середній рівень схвалення самої процедури дебатів як способу отримання інформації для вибору при голосуванні — досить високий.
В Україні подібне опитування проводив Фонд Демократичні ініціативи, але запитання звучали по-іншому: «чи потрібні дебати?» і «чи будете ви їх дивитися?». Запитання «чи є дебати для вас інформацією для прийняття рішення на виборах?» задане не було.
Чому ж дебати в Україні — швидше карго-культ демократії, ніж реальна процедура змагання щодо способів вирішення проблем країни (а також міста, області, району)? Адже формально ми — демократична країна, з вимогами до інформованого вибору, прозорості та підзвітності кандидатів. Реально все трохи по-іншому.
Є п’ять причин, установок і переконань українського виборця, які впливають на реальний стан речей.
1. «Схитрувати — значить вижити»
Дивлячись на історію України, цінність хитрощів як способу виживання складно переоцінити. Україна значну частину сучасної історії змушена була боротися і співіснувати з більш сильними ворогами та сусідами. У прямому зіткненні вижити було неможливо — доводилося вдаватися до хитрощів. Той правитель, хто був хитріший, правив довше й успішніше, ніж нехитрий і чесний.
2. «Закони ухвалюються не в інтересах народу, а в інтересах можновладців і олігархів»
Це — одне з найбільш часто вживаних тверджень у текстах в соціальних мережах. Ми в цілому, як правило, не очікуємо, що можновладці, і тим більше заможні громадяни, будуть думати про виборців за межами часу виборчого процесу. Отримали голоси і — до побачення. Далі крутіться самі. Отже, коли кандидат (ка) обіцяє зі сцени під час дебатів зробити щось суспільно корисне — вірити цьому історія не дає ніякого приводу. «Наше завдання, — думає громадянин, — потім вирішити, як і собі обдурити державу: можна податки не заплатити, можна дані не подати, а можна і субсидію попросити — адже і так вони всіх обманюють, чим я гірший?».
3. «Обіцяти — не означає одружитися»
Виконання обіцянок, даних зі сцени під час дебатів, не є необхідністю в сприйнятті вітчизняного виборця. З огляду на перші два пункти, ми спочатку знаємо, що кандидат має бути хитрим і думати насамперед про себе і тих, хто його спонсорує. Які шанси, що реалізація обіцянок торкнеться звичайного виборця? Правильно, нульові. Це просто шоу, обмін дотепами, звичний «конкурс капітанів», слова, які забудуться відразу після фрази режисера «знято!».
Протягом багатьох років нам обіцяли світле майбутнє, «наздоженемо і переженемо», і спочатку ніхто не збирався ці обіцянки виконувати. Віри обіцянкам не залишилося.
4. «Притягати до відповідальності за невиконані обіцянки неможливо»
Чи можете ви пригадати, як когось із політиків в Україні притягли до відповідальності за невиконані обіцянки? При цьому якщо припустити, що дебати — це просто вид телешоу, то чекати виконання сказаного — наївно. А наївними ми бути не хочемо, просто спочатку не віримо. Якщо ж закликати обіцяльника до відповіді, то нічого доброго не вийде ні за законом (до слова, це непросто зробити навіть в такій демократичній країні, як Велика Британія), ні по совісті — у окремого виборця немає реального механізму впливу на обраного депутата або мера. Та й у відповідь на запитання ведучого дебатів щодо виконання передвиборчих обіцянок можна побачити лише поблажливу посмішку.
Для порівняння, дослідження, проведене в 2017 році в American Journal of Political Science, показало, що в 12 країнах (Австрія, Болгарія, Канада, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Швеція, Велика Британія і США) політичні партії значною мірою виконали свої обіцянки виборцям.
5. «Податки повинен платити не я, податки повинні заплатити спочатку великі компанії та олігархи»
Одним із способів виходу з ситуації, що склалася, могла б бути установка «ви як обрані мною представники живете на сплачені мною податки і, отже, мусите бути підзвітні переді мною». Однак, згідно з даними CASE Україна, понад 90% українців ніколи самостійно не сплачували податки. Більш того, існує думка, що податки повинні перш за все платити великі холдинги і олігархи, «а тоді вже і я заплачу». Навіщо питати звіту за те, за що я не платив?
Наведені п’ять тверджень є досить поширеними серед українських виборців. Саме вони перетворюють дебати замість інструменту, що допомагає в прийнятті ефективного рішення на виборчій дільниці, на інструмент розваги, підвищення рейтингів телеканалів і не більше.
Аналіз проблеми був би безглуздим, якщо ми не запропонуємо непростий, нешвидкий, але реальний вихід із ситуації, що склалася для нашої країни.
1. Необхідно визнати, що у нас немає звички аналізувати обіцянки кандидатів, це не дуже просто, але починати такий аналіз необхідно
Визнання своєї неідеальності — перший крок до досягнення мети. І хоча прочитати всі передвиборчі програми, знайти ресурси, де вони аналізуються, в світі постправди не дуже просто, але можливо. Коли вам щось обіцяє партнер у бізнесі, керівник або колега, дитина, ми досить швидко вміємо звіряти сказане з реальністю виконання цих обіцянок. Для аналізу передвиборчих обіцянок кандидатів перед дебатами можна і потрібно користуватися такими ресурсами, як, наприклад, Vox Ukraine, Опора і так далі.
2. Розібратися в повноваженнях кожного рівня влади
Це одна з поточних і найпростіше вирішуваних проблем у виборчому процесі в Україні. Досить прочитати два тексти: спрощення Навіщо нам депутати та як вони мають працювати і, для уїдливих, більш детальний Як бути ефективним депутатом від Інституту Політичної Освіти, підготовленого за допомогою програми USAID. Звичайно, чудово буде, коли в школі про це розповідатимуть нашим дітям, і ми разом зможемо знаходити заздалегідь нездійсненні обіцянки у кандидатів у мери й депутати під час їх дебатів.
3. Дізнатися, скільки особисто я плачу податків. Сказати собі «я — платник податків»
Ми як громадяни України і так платимо досить значні податки. Вони можуть бути як прямими, значення яких можна порахувати, наприклад, за допомогою сервісу «Рахунок вiд держави». Він показує, скільки ви сплачуєте податків з вашого доходу і куди вони йдуть. Однак є й непрямі податки, приховані в ціні товарів і послуг. І їх ми в середньому платимо в розмірі 25% від свого доходу, навіть якщо дохід виплачується «в конверті», за оцінками CASE Україна. Все це робить кожного з нас, навіть якщо ми ще не подаємо декларації особисто, а покладаємося в цьому на бухгалтера або роботодавця, платником податків. І мер, і депутат працюють, зокрема, на наші гроші. А значить, ми маємо право просити звіту за виконану в наших інтересах роботу і вимагати цього звіту публічно.
4. Визнати право на достаток за умови декларування і сплати податків
Це, з нашої точки зору, одна з найскладніших, але важливих умов зміни в мисленні українського виборця. У багатьох країнах світу в парламент і ради будь-якого рівня йдуть люди, які вже вирішили свої побутові та нагальні проблеми. У них є робочий бізнес, доходи від акцій, і представництво інтересів виборця стає для них справою пошани.
Однак для того, щоб запобігти потраплянню нечесних людей у владу будь-якого рівня, варто почати з вивчення декларації майбутнього депутата або мера, наприклад, тут, і порівняти дохід з можливістю отримання такого доходу на тих посадах, де кандидат працював.
У двох випадках, з нашої точки зору, варто ставити під сумнів здатність кандидата в депутати або мери впоратися з майбутніми обов’язками. Перша: у кандидата немає джерела доходу, яке дозволить йому справлятися зі своїми майбутніми обов’язками і не спокуситися корупційними перспективами. Друга: у кандидата високі і необґрунтовані доходи або статок. Так ми зможемо обійти звичку вважати, що «заможна людина = шахрай» без винятків і що «порядна людина має бути бідною».
5. Виробити в собі bullshit detector («детектор обману»)
Коли ми чуємо обман або нездійсненні обіцянки з екрана під час дебатів — у нас спрацьовують перераховані в першій частині статті п’ять ментальних правил. «Ну так, все правильно», — говоримо ми собі. «А чого ти чекав — правди?». І хоча ми з захопленням читаємо промову В. Черчилля «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту», мало хто з нас хоче почути таке від свого кандидата в депутати. Йдучи від крайнощів, нам варто виробити звичку перевіряти дані кандидатами обіцянки на реалістичність за допомогою трьох критеріїв: 1) чи є у кандидата повноваження виконати обіцянки; 2) чи є ресурси для реалізації сказаного; 3) чи є компетенції або команда, здатні реалізувати обіцяне?
6. Виробити в собі особисте ставлення до обману
Оскільки ми думаємо, що зарплату депутату платимо не ми, а якийсь «держбюджет», то обманюють не нас, а «державу». Але якщо «платник податків — це я», значить, кандидат збирається обдурити мене особисто, а це — зовсім інша справа. Порівняйте своє поточне сприйняття нездійсненної обіцянки кандидата в депутати, яким платить якийсь бюджет, і обіцянку сантехніка поставити вам якісний кран або радіатор, отримані гроші і сантехніку, що потекла через місяць. Правда, є відмінність у вашій реакції?
7. Чекати не тільки кінцевого результату, а прозорого процесу плюс результату
Українці швидко зачаровуються і швидко розчаровуються в своїх кандидатах. Рятує тільки те, що чесності та роботи з користю для себе ніхто спочатку не чекає, тому ми й говоримо «ну а чого від них чекати», «чесна людина в політику не піде», «політика — справа брудна» і так далі. Чи є вихід з цього зачарованого кола? Адже зараз ми «обираємо поганого кандидата — він (вона) думає тільки про свою кишеню — ми міняємо на іншого, такого ж поганого» — і так до нескінченності.
Важливо зізнатися самим собі, що ідеального рішення не існує і що реалізація будь-якого рішення має бути максимально прозорою. Ми не можемо більше чекати, коли настануть такі вибори, щоб притягти депутата або мера до відповідальності, а маємо очікувати, вимагати включення в передвиборчу програму умови регулярної двосторонньої комунікації з нами, виборцями. І при цьому перевіряти, як ця умова виконувалася кандидатом на попередньому місці роботи або в бізнесі, благо, соціальні мережі дозволяють вести особисте спілкування без посередників.
Ми вміємо притягати до відповіді обраних кандидатів. Падіння майже будь-якого рейтингу із запізненням на рік означає, що українці, в цілому, не спускають обман і спробу обдурити себе. При цьому наша демократія досить молода, культури відповідальності за свої слова немає, а спроби притягти можновладців або депутатів до відповідальності завжди закінчувалися сумно для тих, хто намагався. Однак кроки в цьому напрямі потрібно робити вже зараз, і тоді, можливо, раніше, ніж ми очікуємо, культура дебатів як змагання передвиборчих програм, а не як шоу дотепних відповідей і підступних запитань опонентові стане нашою політичною реальністю.
