Четвертий фронт у війні за Нацбанк

17 січня 2020, 09:00

Зараз в країні є три процеси, за якими варто стежити будь-якому свідомому громадянину. Насправді, звичайно, більше, але ці три — мінімум

Перший — це війна і дипломатія, Мінські угоди і їх реалізація. Думаю, не варто пояснювати, чому від цих процесів залежить доля всієї країни і кожного її громадянина.

Відео дня

Другий — це розслідування справи Шеремета. Звинувачення, висунуті МВС і прокуратурою проти ветеранів та волонтерів, дуже сумнівні, їх подача — дуже театральна, а присутність президента на брифінгу і зовсім перетворила судовий розгляд на політичне шоу. Під час — і за підсумком — цієї справи ми зрозуміємо, чи є у нас в країні правосуддя, або ж виключно ручне управління судами.

Третій — це доля Національного банку України, хрестовий похід проти якого оголосив Ігор Коломойський — претендент на горде звання головного олігарха цієї політичної каденції. Від того, хто вийде переможцем з цієї сутички, залежить і кредитування України МВФ, і здатність української держави звести і виконати бюджет, і можливий дефолт, і курс гривні, і навіть зовнішньополітичний курс — всі ми пам’ятаємо, що Ігор Валерійович прямим текстом заявив, що дружбу з МВФ краще замінити дружбою з Москвою.

Зараз ми хочемо поговорити про третій процес — про битву за НБУ. А конкретно про той її фронт, який поки що не потрапляв у фокус уваги.

НБУ під ударом

Один з фронтів — це численні суди, в яких Коломойський намагається оскаржити націоналізацію Приватбанку. Зараз вони на паузі до 31 січня. Інший фронт — це, власне, вулиця Інститутська, околиці центрального офіса Нацбанку, де понад місяць, змінюючись, мітингували проти керівництва НБУ люди в помаранчевих жилетках, які називають себе робітниками з Нікопольського заводу феросплавів, які борються з корупцією в центральному банку. 17 грудня один з них помер від серцевого нападу — і з’ясувалося, що він не робітник із півдня країни, а тричі судимий за крадіжки і грабіж киянин. Третій фронт — медійний, де Національний банк відбивається від медіаатак холдингу Коломойського і афільованих з ним депутатів «Слуги народу» на кшталт Олександра Дубінського.

І ось він, четвертий — рада НБУ. Його голова, шановний економіст і екс-міністр економіки в уряді Юлії Тимошенко Богдан Данилишин, в останній місяць активно солідаризується в своїх публічних заявах як з порядком мітингувальників, так і з критикою Національного банку Дубінським і компанією.

— У нас була зустріч з керівництвом Ради Національного банку, і можу сказати — нас почули. Наші вимоги були розглянуті. Керівник, голова Ради Нацбанку Богдан Данилишин, багато в чому поділяє наше занепокоєння… Цю країну грабували 3 роки. Зараз Рада налаштована рішуче. Ми розробили конкретні механізми — як діяти далі, діяти разом, щоб отримати відповіді на всі запитання, щоб винні притягувалися до відповідальності.

Це цитата з одного з організаторів мітингів під Нацбанком, засновника руху Стоп Корупції Романа Бочкали. Що ж, схоже на т. е.

5 грудня відбулося засідання ради НБУ, за підсумками якого той п’ятьма голосами з восьми — з ініціативи Богдана Данишилина — прийняла рішення визнати діяльність НБУ в 2019 році «Неефективною і такою, що не відповідає викликам, які стоять перед Україною». Одночасно з цим Богдан Данилишин звернувся до Верховної Ради з проханням посилити контроль за діяльністю НБУ.

 — Так, почекайте, — запитає зараз той, хто багато стежить за тим, що відбувається навколо української фінансової системи, але не дуже пильно стежить за самим Данилишиним. — Але ж саме незалежності НБУ як регулятора вимагають від нас західні партнери, починаючи з МВФ.

Вимагають. В їх очах це навіть не ознака ефективності, це ознака банальної цивілізованості, як звичка чистити зуби або судити в суді, а не при монаршому дворі. Просто у голови Наглядової ради НБУ тут давня альтернативна думка. І співпрацю з МВФ він — як і пан Коломойський — вважає не дуже потрібною, навіть, можна сказати, надмірною.

У книзі «Злі самаритяни» південнокорейського економіста з британського Кембриджа Ха-Джун Чанга, він так називає західних радників, які дають поради країнам, що розвиваються, усвідомлюючи, що дані рецепти можуть бути марні, а то й шкідливі, для економічного розвитку цих країн. Але, вони все одно, рік за роком продовжують їх давати. Виникла якась дивна ситуація. Ще в 2002 році автор Вашингтонського консенсусу Джон Вільямсон визнав його «збитковим брендом», проте МВФ як і раніше продовжує рекомендувати майже однотипний набір правил поведінки, які ним передбачені (приватизація, дерегуляція, зниження участі держави в економіці) для країн, що розвиваються. Нещодавно, аналогічні поради Україні дав на брифінгу у Вашингтоні представник МВФ Джеррі Райс. Він сказав, що «Україні потрібно досягти успіху в ряді структурних реформ. Знову ж важливо поліпшити управління і боротьбу з корупцією, а також зменшити роль держави і олігархів, паралельно проводячи фіскальну і монетарну політики, спрямовані на досягнення макроекономічної стабільності». Автор цього висловлювання по власній зарозумілості нагадує плантатора з рабовласницьких південних штатів США початку XIX століття, який дивується — чому його чорношкірі раби не читають сонети Петрарки.

Замість цього голова ради НБУ пропонує спертися… на фінансово-промислові групи.

Тобто на олігархів:

У мене є серйозні сумніви щодо реалістичності швидкого зменшення впливу олігархів на економіку — потреба є, але швидко це не зробити. І є у мене прямі заперечення проти зниження державної участі в економіці.

Зараз Україна за рівнем розвитку виробничих відносин — далеко не США. Ми знаходимося в абсолютно іншій стадії економічного розвитку. Приблизно в такій, в якій США знаходилися в другій половині XIX століття, коли великі монополії відіграли дуже позитивну роль в розвитку США, бажаючих тоді скоротити відставання в економічному розвитку від лідерів світової економіки — Британії та Франції. США були в той час теж досить корумпованою країною (якою сьогодні є Україна), і не дуже звертали увагу, наприклад, на авторські права, будучи одним зі світових лідерів копіпасту (кажучи сучасною сленгом), незважаючи на заклики Британії та Франції їх дотримуватися (нам сьогодні настійно рекомендують їх дотримуватися). Але економічна історія США така, що саме спираючись на великі виробничі монополії сімей Морганів, Меллонов, Карнегі, Рокфеллерів, Фордів і інших США завоювали провідне місце в світовій економіці.

Це з блогу пана Данилишина приблизно місячної давності. Дивна для професійного економіста маніпуляція — хоча б тому, що Форд виробляв високотехнологічну продукцію, впроваджуючи найбільш передові за світовими мірками способи організації праці. Це вам не Запоріжжя вихлопами труїти і не руду в Китай гнати. Наш олігархат спирається на експорт сировини.

«Ми, українці, не зможемо без промислової політики вижити в сучасному світі, тому що вільний капіталізм, позбавлений промислової політики і великого капіталу, плодить лише дрібні незначні компанії, які допомагають лише не померти з голоду. Про сталий економічний розвиток ніякої мови бути не може.

Ручір Шарма, нинішній керівник Morgan Stanley Investment Management, пише, що в період з 1989 по 2010 роки в Індії, в країні, де адекватної промполітики немає, виникло близько 10 мільйонів нових робочих місць, але всі вони були створені на невеликих підприємствах. На їх частку зараз припадає близько 39% підприємств, що працюють в Індії в промисловості (в 1989 р їх частка була — 19%). Але вони занадто малі, пише Шарма, щоб конкурувати на глобальних ринках. Саме таке майбутнє нас і чекає, якщо ми зруйнуємо свої українські аналоги південнокорейських чебол".

Чеболь? Порівняємо групи Приват з Самсунгом, а Метінвест з Хюндаєм? Це вже навіть не комплімент нашим нуворишам, а грубі до смішного лестощі. Справа тут навіть не в походженні капіталу або сплавляння з владою, справа в технологічності і доданій вартості — і ні, за більш ніж двадцять років український олігархат не прагне їх нарощувати. Такий текст добре виглядав би на вітальній листівці на день народження будь-кого з топ-10 списку українського Форбса. І погано виглядає в будь-якому іншому місці.

Може, спробувати ліберальну політику? Але ні — на думку експерта, вона веде до… сепаратизму.

Українці, які натерпілися в XX столітті від тоталітарних влад, інстинктивно прагнуть до ліберальних економічних моделей, не розуміючи всіх ризиків цього вибору. Справа в тому, що, коли країна знаходиться під загрозою військової анексії, вибір ліберальних економічних практик буде вести до того, що центри економічної сили будуть спускатися на місця, а за ними вийде на перший план і бажання політичної автономії. Як ми бачимо це зараз в Каталонії. Каталонці її хочуть, оскільки відносно більш сильні в економічному відношенні - 20% іспанського ВВП. Тому вони хочуть отримати тепер і політичну автономію від центру.

У той же час успішні нації, які мають зовнішньополітичні виклики, завжди вибирали девелопменталістські економічні практики, що складаються у виборі тієї чи іншої політики щодо побудови нового на той момент індустріального укладу. Саме це «зчіплює» країну, і перешкоджає відцентровим тенденціям у розвитку.

…Тому я вважаю, що ми сильно недооцінюємо уніфікуючу роль економічної політики центру, а саме промислової політики. Лібертаріанські економічні практики слід вибирати в більш благополучні часи, а не тоді, коли країна піддається військовій агресії. Під час агресії, якщо ми хочемо встояти, то повинні бути єдиними і міцними. А зв’язати країну, а значить і націю, в єдине ціле може тільки проактивна національна економічна політика і транспортна близькість регіонів.

Геніальна концепція. Особливо якщо врахувати, що росіяни прийшли в Україну на плечах домовленостей з місцевими олігархами — про невтручання або про пряме сприяння. Роль «господарів Донецька» в становленні ДНР судом поки що не досліджувалася шкода), зате роль Єфремова в становленні ЛНР — дуже навіть.

Стратегія для України, пропонована Данилишиним — опора на олігархів і посилення держконтролю над економікою і монетарною політикою

Стратегія для України, пропонована Данилишиним — опора на олігархів і посилення держконтролю над економікою і монетарною політикою. Це схема Кучми — по суті, консервація української олігархії укупі з державною власністю на великі компанії. Останню Богдан Данилишин також активно адвокатує. Наводячи воістину дивовижні приклади.

«Є добре функціонуючі держкомпанії в Латинській Америці. Наприклад, бразильська держкомпанія Petrobras, одна із провідних нафтогазових компаній світу, в тому числі і з технологічного розвитку. Тривалий час EMBRAER — відомий виробник літаків — був в держвласності. Компанія була приватизована в 1991 році, але уряд зберігає „золоту акцію“, що дозволяє йому накладати вето на певні угоди. Держпідприємства часто засновуються (як і проактивна політика в промисловості спеціалізованих держорганів), щоб дати країні імпульс до розвитку капіталізму, а не затьмарити його, як часто помилково деякі вважають.»

Саме цей геніальний абзац і підштовхнув автора сісти за написання тексту. Тому що якщо попередні цитати ще могли пояснюватися особистими симпатіями до тієї чи іншої ідеології (нехай і дивно збігаються з позицією олігарха, що веде пряму атаку на НБУ), то тут просто смішно.

Petrobras — найвідоміша в Бразилії і в світі корупційна діра. Просто хрестоматійний приклад чиновницької корупції. Розслідування її діяльності, що ведеться останні п’ять років, розкрило безліч випадків замовлень (за державні гроші) будівельних проектів з відкатами керівництву компанії, керівництву країни і правлячої в ті роки Партії трудящих. Підсумком стала відставка чинного на той момент президента Сілми Русеф і арешт її попередника і однопартійця, Лули да Сільва. Останній вийшов з в’язниці в листопаді цього року, але тільки тому, що ще розглядається його апеляція — а так має всі шанси сидіти ще роками. Наводити Petrobras як ефективну державну компанію — все одно, що наводити МММ як приклад здорової кредитної інституції.

Ззаду зайшли

Питань немає: рада потрібна НБУ саме для того, щоб коригувати курс і вказувати на помилки. І будь-який член ради — особливо володіючи достатньою компетентентністю, а компетентність Богдана Данилишина підтверджується серйозними академічними званнями, має право на власну ідеологічну позицію.

Проблема, однак, виникає тоді, коли експерт привносить професіоналізм в жертву тим чи іншим симпатіям. Можна, будучи поважним економістом, бути прихильником соціалізму або держкапіталізму і вважати, що держава може бути ефективним керівником великих компаній. Можна вірити в те, що саме олігархи врятують Україну, а МВФ прагне її згубити (напевно, не любить, коли йому віддають кредити). Але коли як успішний приклад називається компанія, за схематоз в якій один президент відправився у відставку, а другий в тюрму, виникає запитання — чи то експерт вважає, що так і виглядає ефективне господарювання, чи то просто насмикує прикладів під заздалегідь готовий висновок, впевнений, що ніхто не буде перевіряти. А якщо під заздалегідь готовий висновок — то його це висновок, чи висновок, необхідний в рамках політичної кампанії проти керівництва Нацбанку? Тим більше, що його риторика все більш явно збігається з риторикою організаторів цієї кампанії.

Простіше кажучи — здається, тепер Нацбанку доведеться тримати оборону ще і з цього боку.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X