Чи є на що сподіватися? Якою буде нова програма підтримки авіагалузі
Мінстратегпром опублікував проект Програми розвитку авіапромисловості до 2030 року. Основні висновки та загрози документа.
Процитую проект «Державної цільової науково-технічної програми розвитку авіаційної промисловості на 2021−2030 роки»:
«Реалізація завдань і заходів Програми-2030 сприятиме відновленню прибуткового повномасштабного серійного виробництва цивільних літаків і освоєнню виробництва вертольотів в Україні, створенню умов для збереження певної частки ринку авіаперевезень для вітчизняних виробників, зростанню обсягів збуту продукції авіабудування і відповідних надходжень до бюджетів, а також започаткуванню міжнародних проектів зі створення кооперованого виробництва вітчизняної авіаційної техніки за кордоном».
Я одразу згадав, що перший драфт цієї Програми, який ми розробляли в Укроборонпромі за дорученням керівництва держави у 2019 році, був кардинально іншим. Тоді головним акцентом було забезпечення органічного розвитку авіапромисловості без значного залучення бюджетних коштів, запуск дієвих механізмів державно-приватного партнерства, глибока диверсифікація виробництва та кооперація із глобальними виробниками. Якщо в класичних «пострадянських» державних цільових програмах пропорція державного і недержавного фінансування була 70:30, то в проекті, який ми готували в Укроборонпром, пропорцію обернули — умовно 30:70, керуючись ринковими принципами і розуміючи, що бюджетний підхід до забезпечення державних програм — це шлях в нікуди. Мінстратегпром цей принцип порушив.
Коли ми працювали з проектом Програми, то прихильниками нашого ринкового підходу були Мінекономрозвитку, як головний ЦОВВ, та особисто прем'єр-міністр України. В таборі опору — «виробничники» доби Мінпромполітики, окремі одіозні керівники підзвітних нам підприємств, профільні асоціації та профспілки, а ще — нинішній очільник Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України пан Уруський. Важливою щодо цієї теми була прес-конференція в листопаді 2019 року, коли виробничники нав’язували суспільству тезу про занепад авіапрома через неякісний кадровий підхід з боку Укроборонпрому, уряду та всіх, хто «не з нами». На тій прес-конференції і після неї атака виробничників тривала по всіх фронтах. Нинішній тимчасовий керівник ДП «Антонов» пан Бичков запам’ятався мені і журналістам тоді своїми агресивними вигуками із залу.
Це відбулося в час, коли в Концерні сформувалася потужна команда аналітиків, які оперували лише фактами, і розкривали гнійники багаторічного ручного управління авіацією.
Але повернімося до аналізу документа. «Програма … сприятиме відновленню прибуткового повномасштабного серійного виробництва цивільних літаків і освоєнню виробництва вертольотів в Україні». Давайте розкладати: літаки — це парафія «Антонова» та цілого ряду вітчизняних підприємств, а ось вертолітну тематику освоює Мотор Січ. Їхні вертольоти — це радянські (російські) Мі-8. Модифікуй — не модифікуй, а все одно планер лишається made in Russia. Враховуючи, що на доведення самих вертольотів, а ще двигунів для модифікацій Мі-8, автори просять мільярди бюджетних гривень, виникає запитання: навіщо платникам податків дотувати окремо взяту (нехай і найбільшу в галузі двигунобудування) акціонерну компанію із таким дивним і багатогранним минулим, як АТ «Мотор Січ»?
Програма-2030 передбачає запуск серійного виробництва цивільних літаків. Військові, очевидно, мають закуповувати іноземну техніку? Тоді це має бути відображено у Стратегії розвитку повітряних сил до 2035 року, яка досі є в розробці. Там треба чорним по білому прописати — військовим вітчизняних літаків не дочекатися.
Як будуть корелюватися амбіції Програми-2030 із корпоратизацією і створенням аерокосмічної акціонерної компанії на чолі із ДП Антонов, цілі і задачі якого будуть визначатися наглядовою радою, а не урядом, президентом та парламентом? Уявімо, що тренди світового авіабудування передбачають будівництво військово-транспортних літаків, в кооперації із GE по двигунах, наприклад.
Також цікавим є визначення авторами однією з проблем занепаду галузі як «скорочення ємності та зміни структури ринку авіаційних перевезень на території України та країн СНД», та повне ігнорування причини цієї проблеми — війни з боку Росії проти України, яка і спровокувала переорієнтацію ринків та розрив ланцюжків постачання.
Загрози, закладені у проекті Програми-2030, такі:
1. Програма зміщує акценти у бік держбюджетного фінансування (в пропорції державний бюджет 55%: інші джерела 45%), що є наперед програшним варіантом і відкатом у минуле. Потрібно кардинально переглянути цей принцип, і зарезервувати значно більше недержавних джерел забезпечення Програми.
2. Програма передбачає декілька сотень НПА, а також технічних регламентів, та не деталізує основні їхні напрямки, а ще не розкриває вигодонабувачів. Це небезпечно, враховуючи, що значна частина коштів може бути спрямовано безповоротно у приватний сектор.
3. Програма не дає відповідь на питання: скільки грошей заробить авіапром для бюджету України в разі 100% виконання? Яка відповідальність вигодонабувачів за невиконання заходів Програми? Грубо кажучи, чи є окупність Програми і який потрібен на це час?
4. Програма бавиться з операційними показниками галузі в гривні і доларах, створюючи хибне уявлення про очікувані результати.
5. Програма не описує і не визначає чіткі цілі і задачі приватного і державного секторів економіки.
Дуже сподіваюся, що міністр Уруський розуміє важливість і необхідність впровадження Програми підтримки авіапромисловості з урахуванням вимог і реалій ринку, а не лише на базі старих перевірених тез про «державну допомогу». Яку б версію Програми не прийняли на Кабміні, вона нічого не варта без дорожньої карти, основаної на аналізі стану вітчизняного авіапрому та досвіді провідних країн.
