Від поглинання до різанини на металобрухт. Як путінські олігархи намагалися захопити українську промисловість і що в них вийшло
Впродовж 20 років російські олігархи намагалися посилити та зберегти свій влив в Україні. Що їм вдалося, а що — ні? (на фото Олексій Мордашов, Роман Абрамович, Олег Дерипаска та Алішер Усманов) (Фото:Колаж НВ)
На межі 1990−2000-х російська промисловість виглядала непоганим партнером для української економіки: західні топ-менеджери, IPO, модернізація. Тому вплив росіян в ГМК та машинобудуванні поступово збільшувався до 2014 року. До чого це призвело?
Російський вплив на українську промисловість зростав з кінця 1990-х до Революції Гідності, що відбулася взимку 2013−2014 рр. Він мав різні форми — від міцної прив’язки збуту української продукції до ринку РФ до ідей створення євразійських промислових холдингів. Російський бізнес першим серед країн СНД почав великі трансформації у корпоративному управлінні, проводив IPO на міжнародних фондових біржах, інвестував сотні мільйонів доларів у надсучасне обладнання. Тому великій український бізнес та політична влада впродовж 20 років сподівлись на те, що Росія є партнером, а не конкурентом і ворогом. Але на практиці виявилося, що майже всюди, де росіяни отримували ключову роль, заводи та фабрики як мінімум не розвивалися. А як максимум — закривалися в інтересах російських конкурентів й шли на металобрухт
Мабуть, найзухвалішим прикладом такого впливу є ліквідація Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату (ЗАлК). «Єдиний в Україні виробник первинного алюмінію з 2006 року цілеспрямовано знищувався в інтересах російських виробників металу», — повідомила у серпні 2017 року Служба безпеки України (СБУ). Російські бізнесмени викупили це підприємство, але замість модернізації зупинили основне виробництво у 2009 році. Після кількох років судів з Україною, у 2015 році його фактично порізали на металобрухт. А сировинні активи, які були у власності ЗАлКу, перевели на іншу юрособу, що досі підконтрольна російському виробнику алюмінію — РусАл.
NV Бізнес дослідив як російські олігархи Олексій Мордашов, Алішер Усманов, Олег Дерипаска, Роман Абрамович тощо намагалися підкорити українську промисловість. Та завдяки чому Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Сергій Тігіпко та інші українські бізнесмени зберегли незалежність власного бізнесу від російського капіталу.
Промисловість, як привабливий сектор економіки
Перша половина 90 років ХХ століття і в Україні, і в РФ пішла на подолання наслідків ліквідації єдиного економічного простору СРСР. Тоді майже вся промисловість була державною, але шляхом приватизації поступово переходила в приватні руки. Росіяни на кілька років раніше українців дізналися слова ваучер, акція та інвестиційна компанія. Але на початку роздержавлення в Україні, російський бізнес був не готовий до масштабної експансії на наш ринок. Він перетравлював приватизацію локальних активів та наслідки бандитських розборок за контроль над гігантами радянської індустрії, яких в РФ було набагато більше.
Проте українська промисловість тоді була ласим шматком для всіх. У 2001 році (найдавніші дані, що доступні на сайті Укрстату) валовий внутрішній продукт країни складав приблизно 180 млрд грн. Частка ГМК та машинобудування перевищила 10%. Того ж року ці сектори економіки експортували продукції на $8,4 млрд або майже 42% від всього українського експорту товарів та послуг. На той момент сільське господарство та переробна промисловість перебували у скруті, тому не приваблювали ані іноземних, ані великих українських інвесторів.
Більшість українських підприємств важкої промисловості на межі 90-х та 2000-х отримали нових власників або з числа, так званих, «червоних директорів», або молодих та не дуже перебірливих у методах українських бізнесменів, які розумілися на ринковій економіці. Проте були виключення. Декілька власників російських паспортів почали формувати власні бізнес-імперії в Україні. Це були підприємці, практично невідомі в РФ. Найбільш показовими прикладами в промисловості в ті роки стали Вадим Новинський, Віктор Нусенкіс та Костянтин Григоришин.
Двох перших поєднувало не лише громадянство але й близькість до Російської православної церкви. Але були й відмінності. Нусенкіс народився у Донецьку, тому після розвалу СРСР отримав українське громадянство. Лише у 1999 році, за даними ЗМІ, він став громадянином РФ та разом з родиною переїхав у Підмосков'я. А ось Новинський навпаки, найбільш гарячу фазу української приватизації пройшов з російським паспортом і лише у 2012 році отримав український.
Біографія Григоришина відрізнялася. Він мав українське коріння але отримав паспорт громадянина України лише у 2016 році. У сферу його інтересів входили машинобудування та енергетика, про яку NV Бізнес розповість окремо.
У 2000-х, коли російський бізнес окріпнув та розправив крила, він почав не лише потужну модернізацію власних активів, але й географічну експансію. Природно, що серед «хотєлок» росіян з’явилися заводи і комбінати сусідньої України.
Гучні заяви або взяття «на понт»
Одним з перших великих російських гравців, які спробували щастя в Україні, стала Северсталь Олексія Мордашова — під час приватизації Криворіжсталі у червні 2004 року. Тоді росіяни програли Інвестиційно-металургійному союзу Ріната Ахметова та Віктора Пінчука. Северсталь запропонувала $1,2 млрд, що було на $400 млн більше ніж в українських бізнесменів, проте Фонд державного майна України таким чином виписав умови конкурсу, що у інших претендентів практично не було шансів. «До сьогодні ніде у нас не виникало тих проблем, які ми зазнали в Україні», — зазначив Мордашов після завершення приватизаційного конкурсу.
Вже у 2005 року він готувався до повторної приватизації активу, який після Помаранчевої Революції повернули державі: «Ми готові розглядати будь які пропозиції про розвиток бізнесу в Україні, але вони мають бути окупними. Надмірну суму платити ні за що ми, звичайно, не хочемо». Врешті решт жодна з російських компаній навіть не з’явилися на конкурсі, який виграла Mittal Steel Лакшмі Міттала. У 2006 році Мордашов знайшов в Україні об'єкт для поглинання. Його Северсталь-Метиз приблизно за $50 млн викупила у Сергія Тігіпка 60% акцій найбільшого українського виробника металевих виробів — Дніпрометиз.
На початку 2005 року з’явилася, мабуть, наймасштабніша ідея промислового проекту на пострадянському просторі. Російські олігархи Алішер Усманов та Василь Анісімов запропонували створити Євразійську гірничо-металургійну компанію. Вона мала об'єднати 5 найбільших залізорудних ГЗК Росії, України та Казахстану. У жовтні того ж року до Києва навіть приїхав Дмитро Тарасов, виконавчий директор Металоінвесту (саме цією компанією володіли Усманов та Анісімов). «Чим більше ГЗК увійдуть [в Євразійську гірничо-металургійну компанію], тим краще буде безпосередньо для виробників та самих країн», — переконував Тарасов учасників виставки Метал-Форум Україна 2005. Український бізнес не підтримав цей експеримент, у підсумку якого могла з’явитися четверта у світі за розмірами залізорудна компанія.
Ще одне мега-об'єднання могло з’явитися у 2007 році. Тоді стало відомо про можливе злиття російської Трубної металургійної компанії Дмитра Пумпянського та української Інтерпайп Віктора Пінчука. Але і цього разу росіяни спіймали облизня. Вони були готові заплатити $1−2 млрд. Сам Пінчук тоді оцінював свою компанію в $6 млрд. З українського боку хотіли рівноправного партнерства, але росіяни прагнули поглинання. У липні 2007 року представник ТМК заявив: «Якщо ціна виявиться дуже високою, переговори будуть перервані». Так і сталося — у листопаді того ж року про переговори вже ніхто не згадував.
З певною натяжкою єдиним російсько-українським мегапроектом, який було завершено, стало об'єднання гірничо-металургійних активів Вадима Новинського та Ріната Ахметова. Воно стартувало у 2007 році (коли Новинський ще був громадянином РФ) та тривало до 2014-го (коли він вже отримав український паспорт).
Попри величезну кількість переговорів та чуток, до великої кризи 2008 року російські олігархи змогли купити лише два другорядних промислових активи. Але дуже дорого.
У 2007 році ЄВРАЗ Романа Абрамовича, Олександра Абрамова та Олександра Фролова за $2−2,2 млрд став власником кількох заводів на Дніпропетровщині, які впродовж довгих років належали Ігорю Коломойському. «Унікальний пройдисвіт. Він навіть нашого олігарха Абрамовича надув два чи три роки тому. Як кажуть у нас у колах освіченої інтелігенції, „кинув“», — так в 2014 році Володимир Путін казав про Коломойського та його угоду з ЄВРАЗ.
А в середині 2008 року Мохаммад Захур, британський бізнесмен пакистанського походження, продав донецький завод ММЗ ІСТІЛ (Україна) та декілька менших активів росіянину Вадиму Варшавському приблизно за $1 млрд. Продавцю пощастило. Вже за кілька місяців у світовій металургії почалася величезна криза. Практично до окупації Донецька у 2014 році завод стабільно не працював і кілька разів змінював власників.
Криза, як поштовх до реальних дій
Реальна поява російського олігархічного капіталу в українській промисловості почалася після фінансово-економічної кризи 2008−2009 років. Тоді відбулося кілька великих угод, які подавалися «під соусом» рятування українських підприємств, що стогнали під тягарем західних кредитів.
У січні 2010 року група російських інвесторів за кошти ВЕБ викупила контрольну частку в корпорації ІСД. Трохи пізніше вони ж стали власниками майже 50% акцій металургійного комбінату Запоріжсталь. В той час головою наглядової ради ВЕБу був особисто Володимир Путін, який з 2008 до 2012 року тимчасово очолював російський уряд (президентом РФ на той час в путінський вертикалі працював Дмитро Мєдвєдєв).
У тому ж 2010 році відбулася найбільш вдала угода росіян в українському машинобудуванні. Під час повторної приватизації Луганськтепловозу — найбільшого виробника тепловозів на усьому пострадянському просторі — його власником став російський Трансмашхолдинг Іскандера Махмудова. Росіяни отримали підприємство практично без конкуренції, чим викликали гнів урядовців. «Я вважаю, що… Україна втратила мінімум 200 мільйонів гривень. Я вважаю, що це абсолютно непрозоро і невірно», — заявив у липні 2010 року Сергій Тігіпко, який займав посаду віце-прем'єр-міністра. Серед найбільших ризиків називалося те, що нові власники зупинять розробку та виробництво електровозів. Так і сталося 2014 року — Луганськтепловоз знаходиться на окупованій території і зовсім не працює.
Вони першими «тихесенько пішли в ліс»
Після анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, влив російського бізнесу в українській промисловості почав зменшуватися. В першу чергу це було пов’язано з введенням санкцій проти російських політиків та бізнесменів.
Практично всі активи Віктора Нусенкіса опинилися на окупованій території. Єдине виключення — Шахтоуправління Покровське, яке після реалізації складної фінансової схеми стало частиною Групи Метінвест Ахметова та Новинського. На той момент другий навіть став Народним депутатом України.
ЄВРАЗ продав всі свої активи Олександру Ярославському та — опосередковано — Метінвесту. Той же Ярославський викупив Харківський тракторний завод та страхову компанію ІНГО Україна, які пов’язували з росіянином Олегом Дерипаскою.
Северсталь у 2017 році позбулася Дніпрометизу. З часом стало відомо, що його з великим дисконтом викупив попередній власник Сергій Тігіпко. Більше того, компанія Олексія Мордашова навіть зупинила діяльність своєї торгової компанії Северсталь Дистрибуція.
А корпорація ІСД, серед акціонерів якої були росіяни, втратила всі виробничі активи та розпочала процедуру банкрутства.
Дехто залишився до сьогодні.
На відміну від ІСД, ті самі інвестори зберегли свою частку в Запоріжсталі. Проте вони майже не грають ролі в ухваленні операційних рішень. У Групі Метінвест воліють не коментувати свої стосунки з цими бізнес-партнерами. «Запоріжсталь — це підприємство, яке потребує серйозної інвестиційної програми. А частина його акціонерів не була готова інвестувати. Тому якісь рішення держави можуть дати можливість для розвитку комбінату», — розповів в інтерв'ю NV Бізнес Юрій Риженков, СЕО Метінвесту.
За даними джерел NV Бізнес на металургійному ринку, за кількома офшорними компаніями фактично приховується російський ВЕБ. Проте довести це практично неможливо.
Компанія Ахметова/Новинського має ще одного таємничого бізнес-партнера. До 2008 року 50% в акціонерному капіталі Південного ГЗК контролювала компанія Lanebrook (Кіпр). Довгі роки ця компанія була ключовим акціонером російського промислового холдингу ЄВРАЗ. Проте у 2018 році три головних акціонери ЄВРАЗу — Абрамовіч, Абрамов та Фролов розділили бізнес через ризик введення санкцій проти першого з них. Lanebrook зник з акціонерів російських та українських промислових компаній. Єдиним бенефіціаром Південного ГЗК сьогодні вказано Ріната Ахметова. Але у наглядовій раді комбінату досі є люди, які тривалиq час працювали на ЄВРАЗ.
Найдивніша ситуація складається в титановій промисловості. Як мінімум, два українських підприємства — Демуринський ГЗК та ВСМПО Титан Україна — донедавна напряму входили в склад ВСПМО-АВІСМА. Це найбільший в світі виробник металевого титану, серед акціонерів якого є російська державна корпорація Ростех. Проте проти нього та його посадових осіб тривалий час не вводилися санкції. Вважається, що це було пов’язано з контрактами між ВСМПО та найбільшими в світі виробниками літаків — американським Boeing та європейським Airbus. Проте наприкінці 2022 року обидві компанії заявили про готовність відмовитися від російського титану.
Тому найбільшим промисловим активом, які досі залишається під контролем росіян, скоріше за все, є Миколаївський глиноземний завод. Це підприємство з переробки африканських бокситів на глинозем, який відправляється на російські алюмінієві заводи. Наприкінці 2017 року швейцарський трейдер Glencore заявив про купівлю підприємства у структур Олега Дерипаски. Проте до середини 2022 року росіяни називали МГЗ своїм власним активом. Саме цей завод був постачальником глинозему для ЗАлК.
У липні минулого року майно та корпоративні права МГЗ заарештували та спробували передати в управління АРМА. Але не змогли, бо для управління цими активами потрібна згода власника — громадянина РФ. «Водночас отримання їхнього дозволу та комунікація з будь-яких інших питань із кінцевими бенефіціарними власниками можуть бути розцінені правоохоронними органами України як колабораціонізм», — зазначили в в АРМА наприкінці 2022 року.
Проте корпоративні права ще однієї сировинної компанії Дерипаски — Глухівський кар'єр кварцитів — було не лише заарештовано. Восени її передали в управління Олександру Ярославському. До речі цей кар'єр колись був частиною ЗАлК.
Примітно, що майже всі українські промислові підприємства, які потрапляли під вплив російського бізнесу, майже не розвивалися попри фінансові можливості акціонерів. Дніпровський МЗ та Запоріжсталь — єдині в Україні металургійні підприємства, де досі не впровадили передові металургійні технології на кшталт безперервної розливки сталі (МБЛЗ). На Південному ГЗК замість модернізації повністю закрили аглофабрику.
А ось ті українські підприємства та холдинги, які змогли зберегти незалежність від великого російського бізнесу, розвивалися та впроваджували сучасні технології. До окупації частини Донеччини та Луганщини, Метінвест створив одне з найефективніших в світі виробництв сортового прокату в Єнакієво та Макіївці, а ІСД — докорінно перебудував Алчевський МК. За останні роки компанія Ахметова та Новинського інвестувала сотні мільйонів доларів в нові цехи на ММК ім.Ілліча та криворізьких ГЗК. Мав грандіозні плани на найближчі роки. Зокрема збудувати новий цех за $1 млрд.
Інтерпайп Віктора Пінчука з нуля збудував електросталеплавільний завод замість застарілого мартенівського цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу.
Навіть корпорація ArcelorMittal, якою лякали всіх мешканців Кривого Рогу, за 16 років змогла трансформувати Криворіжсталь — гіганта радянської металургії. Тут було збудовано декілька МБЛЗ, нові ефективні коксові батареї та повністю відмовилися від мартенівського способу виплавки сталі. Почалось будівництво нової фабрики огрудкування вартістю $250 млн.
Але те, що не зруйнували російські конкуренти українських промислових концернів, знищили російські війська — Азовсталь, ММК ім.Ілліча, Авдіївський КХЗ, Запорізький ЗРК тощо. Саме військова агресія Росії не лише зупинила плани українських промисловців, але й призвела до фізичного руйнування та розграбування десятків підприємств, які були великими роботодавцями, потужними експортерами та опорою української економіки впродовж десятиліть.
Проєкт реалізується за підтримки ГО Платформа Публічної Дипломатії та ERIM за фінансування Європейського Союзу.
