Мікробізнес проти корупції та «рішалова»: хто кого?
depositphotos
Мікробізнес виконує багато корисних соціальних функцій. Передусім це колиска підприємців — навіть гігант «Самсунг» пишається своїм походженням «з рисового зернятка».
Ті, хто не зумів або не захотів вирости — створюють конкурентне поле, яке не дозволяє «китам» картелізувати ринки, вичавлюючи зі споживачів надприбутки і знищуючи при цьому загальний добробут, а також заповнюють численні ринкові ніші, в яких більшим фірмам нічого робити. Навіть тому, хто взагалі не горить бажанням мати власну справу, а зайнявся бізнесом вимушено — підприємництво дає можливість пережити важкі часи, залишаючись повноцінним членом суспільства, не «висячи» на допомозі, а якщо вийде — то й створити кілька робочих місць для інших. З точки зору макроекономіки це виглядає як здорова ринкова альтернатива безробіттю і найважливіший амортизатор економічних криз, якими, на жаль, багата історія України.
Але, мабуть, ще важливіша роль мікробізнесу як одного з найпослідовніших і найпотужніших супротивників-руйнівників громадського порядку, іменованого на жаргоні системою «рішалова». Насправді ця ненаукова назва дуже точно відображає суть суспільного устрою, де все залежить переважно не від писаних, прозорих правил, а від персоналій, здатних «вирішувати питання» з власної волі — «начальників». І, відповідно, визначальне значення мають не стільки об'єктивні успіхи, наприклад, у ринковій конкуренції за успіх у численних знеособлених споживачів або виборців, скільки особисті відносини з конкретними «начальниками» або чисто конкретними представниками альтернативних силових структур.
У такій системі «економіки відносин« (relational economy), як назвали її Мадяр та Мадлович, дрібний бізнес стає природною жертвою дискримінації, а то й просто хижацтва з боку «начальників» і неформально пов’язаних з ними більш великих фірм. Тому чим більший бізнес, тим зазвичай краще він почувається в системі «рішалова» — не випадково її символами стали найбільші «олігархи». З іншого боку, це і питання відбору: тією мірою, в якій успіх залежить не від підприємницьких талантів, а від «зв'язків» — ростуть переважно ті, хто через походження і специфічні таланти мають переваги в налагоджуванні неформальних контактів. І вони, звичайно, схильні захищати ту систему, в якій досягли успіху — на відміну від мікро-, малого і частково середнього бізнесу, де осідають, можливо, більш талановиті підприємці, які просто мало здатні або не бажають прогинатися перед «дахами». І саме такі, не затребувані системою, підприємці найбільше зацікавлені в руйнуванні «рішалова».
Адже не секрет, що відносини всередині цієї системи будуються на принципі «або раб, або ворог», що сягає своїм корінням патріархальної сім'ї, де син був у найбільш прямому сенсі слова рабом батька, латиною «патера», звідси «патерналізм» і «патримоніальні» відносини. На цьому принципі побудована «сім'я прийомних дітей» — мафія (в перекладі — просто «сім'я»). Люди, що виросли в таких сім'ях, які змалку звикли до персональної залежності, потім досить легко йшли якщо не в раби, то в «кріпосні» до багатих покровителів — патронів, міняючи «свободу на ковбасу». Тому наукова назва «рішалова» — патроналізм: у центрі цієї системи стоїть можновладець, який може з власної волі винагородити (за лояльність) або покарати (за її відсутність).
Принципово, що попри те, що в Україні, на відміну від Росії, Білорусі, Казахстану і багатьох інших країн, таких відносно незалежних «начальників» багато — все ж у нас демократія! — ключові рішення приймаються саме «з власної волі», дискреційно, а не за законом, не за процедурою, як у справжній демократії. І зміст цих рішень в тому, щоб обмежити доступ до привабливих економічних (і політичних заодно) можливостей для «своїх»; а «чужих» або не допускати взагалі, або, в кращому випадку, обкладати даниною. Звідси загальна назва системи, окремим випадком якої є патроналізм — «громадський порядок з обмеженим доступом». На щастя, Україна вже перебуває в процесі переходу до «громадського порядку з відкритим доступом», що дає ряд переваг і можливостей, хоча поки що «обмежений доступ» домінує. Тобто система залишається в цілому ворожою підприємництву взагалі і підприємцям зокрема.
По-перше, підприємництво — це творчість, ініціатива, відповідальність, в загальному, самостійність — щось діаметрально протилежне патріархальним відносинам взагалі і патроналізму зокрема. Це антагоністичний ціннісний конфлікт. По-друге, підприємець — це власник, а право власності, за визначенням — це право робити з об'єктом власності що завгодно в межах закону і отримувати від цього прибуток. Однак, якщо ці межі розмиті дискрецією, то як не примножуй номінально свою власність, немає ніякої гарантії, що завтра твоє, власника, рішення не суперечитиме чиїйсь волі або інтересам і не буде, відповідно, довільно обмежене; або на твій дохід від власності не спокусяться чергові «начальники». А післязавтра і самі титульні права не виявляться в чужих руках просто тому, що комусь сильнішому захотілося їсти. Тому ті, хто хочуть відбутися як підприємці, так масово залишають Україну, вибираючи країни, де ринкових можливостей менше, зате є верховенство права. А у нас традиційно скаржаться на «несприятливий інвестиційний клімат». Але, знову ж таки, якщо голос великих інвесторів чути і для них створюють хоч якісь компенсатори, від бізнес-омбудсмена до «інвест-нянь», то дрібному бізнесу залишається тільки боротися проти системи як такої.
Власне, в цьому і полягає головна історична роль малого (особливо — мікро-) бізнесу в Україні: він служить тим самим «третім станом», який рухає колесо історії від «обмеженого доступу» до відкритого, від патроналізму — до взаємовигідних ринкових відносин, заснованих на верховенстві права… Саме такою була його роль у двох революціях, які пережила Україна. Але система пручається, і цілеспрямовано, і просто по своїй суті, при цьому часом знаходячи собі вельми несподіваних союзників. Поки сильне «рішалово», той самий середній клас, який мав би тримати його під контролем, залишається пригніченим: малий бізнес животіє і/або залишається залежним, фахівці з «людським капіталом» теж змушені триматися за робочі місця в нечисленних олігархічних фірмах (найчастіше — з такою ж патрональною внутрішньою культурою), відповідно, немає ні громадянського суспільства, ні маси самодостатніх, незалежних, впевнених у собі, громадян. Як же розірвати це порочне коло?
Інструментів, на жаль, небагато: все ті ж формальні правила, які «рішалово» ігнорує або перекручує; так, просвіта — абсолютно необхідна, але, на жаль, ефект від неї буде тільки через багато (можливо, десятки) років. Втім, в Україні є історія успіху, яка показує, що вихід є. Щоб зрозуміти, що і чому «вийшло», потрібно подивитися на картину трохи детальніше — нюанси мають значення.
Дискреція і контроль — дві опори «рішалова»
У сучасній реальності, де «рішалову» доводиться маскувати свою суть за зовні сучасними демократичними законами і процедурами, писані правила теж відіграють не останню роль: відкрите і зухвале порушення закону небезпечне, тому його намагаються, за інших рівних, уникати. Однак, здавалося б, стрижень «рішалова» — дискреція — взагалі несумісна із законом, який для того й придуманий, щоб однотипні ситуації вирішувалися одноманітно, без огляду на особистості? Не так сталося як гадалося: як зазначив ще Нобелівський лауреат Даглас Норт — ті самі формальні інституції (передусім, але не тільки, закони) дуже по-різному працюють у різних системах. Зокрема, патронально використовує будь-які дискреційні можливості, закладені в законі, з метою поневолення. Ну або, в кращому випадку, дає змогу від нього відкупитися.
Більш того, оскільки «всі з усіма пов’язані», а деякі законодавці-законотворці впритул не бачать ніякого конфлікту інтересів у залученні самих контролерів до нормотворчості, у тих, хто застосовує закони на практиці (наприклад, податківців) є чималі можливості грати правилами на свою користь. Тому закони так часто або прямо передбачають дискреційні повноваження (відомі пункти закону «… та інші», «вилки» штрафів тощо
Звісно, чим частіше виникає привід застосувати такий закон — тим краще «начальнику». Тому в реальності дискреційність множиться на контроль, вони працюють у парі. Якщо спростити ситуацію до простого побору, то, умовно кажучи, «заробіток» начальника-контролера дорівнює добутку середнього хабара (який, своєю чергою, залежить від дискреції) на число перевірок. Відповідно, пропорційна і плата за «дах», під яким можна не боятися перевірок, і надприбуток «свого», якому за дах платити не потрібно… І тим легше покарати будь-кого, хто посміє підняти голову. Чим більше дискреції і контролю — тим сильніше «рішалово», тим більша його влада і доходи, які далекоглядні начальники частково інвестують в подальше розширення дискреції і контролю. У другій половині 90-х, коли в Україні склалася система «рішалова», цей процес можна було спостерігати на власні очі, але й зараз прикладів достатньо.
При цьому «начальники» і їхні слуги використовують як публічний аргумент, як не дивно, досвід розвинених країн: звідти списані дискреційні закони, зокрема податкові; там розвинений контроль за всіма операціями і доходами (непрямі методи контролю доходів, неймовірні права контролерів, реєстратори розрахункових операцій — все це звідти)… Щоправда, чомусь ті, хто реально веде бізнес у цих країнах, не особливо скаржаться. І набагато більше українських підприємців їде за кордон, ніж іноземних (із розвинених країн) приїжджає до нас. У чому ж справа?
Насправді не більше і не менше — у природі держави. «Стихійну державу», властиву «обмеженому доступу», англійський філософ 17 століття Томас Гоббс порівняв з біблійним чудовиськом Левіафаном, могутнім, хижим і нещадним. Вона діє в інтересах еліти (в нашому випадку — «рішалова»), а решта підданих, зокрема й підприємці, для неї не більше ніж ресурс, з якого годуються можновладці і наближені до них. Перелом настає тоді, коли цим самим громадянам — колишнім підданим — вдається «закувати Левіафана» за образним висловом відомої пари американських професорів Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона. Такому прирученому чудовиську вже можна дозволяти контролювати громадян без особливої небезпеки, проте потрібно завжди бути впевненим, що громадяни контролюють його краще.
Це фундаментальний баланс, який, за теорією Аджемоглу і Робінсона, забезпечує «вузький коридор свободи». При цьому важливим є саме баланс, тому якщо громадяни недостатньо контролюють державу (як у нашому випадку), то контроль держави можна і потрібно тільки скорочувати. Не кажучи вже про дискрецію. Особливо важливі ці баланси в процесі переходу, який не гарантує успішного створення «закутого Левіафана», а через ряд факторів може і піти в зворотному напрямі. Відповідно й інструменти, які більш-менш безпечно можна застосовувати в розвинених країнах (відкритий доступ) — часто виявляються неефективними або шкідливими в країнах, які розвиваються (обмежений доступ, етап переходу).
Щодо описаної вище «поганої рівноваги» це означає, що порочне коло може бути розкручене й в інший бік. Точкою опори при цьому служить деяка частина бізнесу і громадян, яка завжди залишається за межею контролю просто тому, що його можливості не безмежні, а вартість перевищує вигоди для «начальників». Іноді це «тіньовики», як, наприклад, ремісники 18 століття, які працювали поза монопольними гільдіями (тобто незаконно на ті часи), та ще й із застосуванням інноваційних технологій, таких як ткацький верстат. Але «тіньовики» уразливі за самим фактом роботи поза законом і часто неформально контролюються сильніше за легальний бізнес, тому їм важко бути повноцінними громадянами. Набагато частіше і успішніше робив революції і боровся за свої права середній клас — люди, які мають відносно незалежне джерело доходу у вигляді фізичного або людського капіталу. Однак, як ми вже мали змогу неодноразово переконатися, змінити владу, і навіть змінити форму правління, далеко не достатньо. Зате систему можна змінити, якщо доповнити революції постійним тиском, а головним його об'єктом зробити дискрецію, послідовно прибираючи її законодавчі підпірки й одночасно борючись зі «свавіллям».
Спрощене оподаткування як вихід з поганої рівноваги
Втім, всі ці мудровані теорії з’явилися за останні п’ятнадцять років і постфактум підтвердили те, чим наполовину інтуїтивно керувалися автори спрощеної системи оподаткування та обліку для малого бізнесу (ССО) майже чверть століття тому. Зрозуміло, про роль середнього класу, «третього стану» і породжуваного ним громадянського суспільства було відомо здавна, але в 90-ті роки нічого з цього в Україні практично не було: всі або майже всі, хто хоч трохи піднімався над рівнем «першого стану» — найманих працівників, практично безправних через величезне безробіття — відразу ж потрапляли в мережі «рішалова», змушені були шукати «дах» (патрона) і грати за правилами системи. Причому це діяло і в офіційній, і в тіньовій економіці. Не дивно, що завдяки відсутності будь-якого контролю з боку громадянського суспільства, держава могла успішно плодити олігархів, зміцнювати «вертикаль влади» і налагоджувати «політичні машини» місцевого та національного масштабу.
Ідея ССО, озвучена в розмові з автором цих рядків Ксенією і Дмитром Ляпіними, була геніально проста й ефективна: одним ударом позбавити мільйони мікропідприємців левової частини контролю і дискреції, встановивши для них не просто спрощений облік (вже введений на той час з подачі Олександри Кужель, але який не вирішив проблему), а презумптивний єдиний податок у вигляді фіксованої суми, що не підлягає ніякій дискреції і не вимагає перевірок. Цей простий і ефективний механізм оподаткування мікробізнесу на той час уже добре зарекомендував себе в багатьох країнах, що розвиваються, зокрема, в сусідній Польщі.
З огляду на величезні розміри тіньової економіки і корупції (досить сказати, що, згідно з опитуваннями, «азарівські соколи» базарних торговців перевіряли — точніше, збирали з них «данину» — чи не щодня, без будь-яких істотних надходжень до бюджету), ідею виявилося досить легко донести до Світового Банку та МВФ, тим більше принаймні в МБ тоді працювала дуже хороша команда, а роль його була куди вищою, ніж зараз. Сприйняв її, врешті-решт, і президент Кучма, якому голоси мільйонів підприємців на виборах 1999 р. були важливіші, ніж корупційні доходи від поборів, які все одно не доходили до верхів; а кілька страйків базарних торговців довели нереальність будь-яких спроб силової детінізації. Ситуація склалася вдало — і одним з останніх декретів, підписаних Кучмою в межах перехідних положень Конституції, став відомий Указ № 727/98, що вводив радикально спрощену систему, де контролювати стало просто нічого, а дискреція була зведена практично до нуля.
Це була величезна перемога. Не тільки тодішній головний економіст СБ по Україні Майкл Девіс, але навіть сам Микола Азаров говорив про економічний win-win: підприємці масово переходили на єдиний податок, в результаті чисельність мікропідприємств виросла в кілька разів (переважно за рахунок детінізації), як і бюджетні надходження від цієї категорії платників. Але найголовніший системний результат довгий час залишався непоміченим апологетами «рішалова»: кілька мільйонів вельми активних людей змогли розправити плечі і відчути себе повноцінними і повноправними громадянами, що живуть у злагоді із законом і, відповідно, мають моральне право вимагати цього і від «верхів». До того ж до доленосного листопада 2004 року вони встигли накопичити певний капітал, який можна було вкласти в загальну добру справу, не залишаючись при цьому «на бобах». Саме вони і перетворили успішний, але обмежений політтехнологічний проєкт — у справді народну революцію. І не їхня вина, що політики-переможці не виправдали надій, а громадські активісти на них надмірно поклалися і демобілізувалися відразу після зміни влади.
Роль новоявленого середнього класу не залишилася непоміченою: негайно після приходу до влади Янукович і Азаров мали намір його зжити, «повернути людей на заводи», скасувавши ССО. Відповіддю став Податковий Майдан, який довів, що перемагати можна не тільки Кучму, а й Януковича. На жаль, це виявилася багато в чому «Піррова перемога»: повністю відстояти «спрощенку» не вдалося, масові перевірки, що було почалися, налякали багатьох підприємців, а в цей час поруч гостинно відчинили обійми посилені «дахи» для тіньовиків. В результаті, Україна в 2010−11 рр. втратила 2,2 млн легальних робочих місць в мікробізнесі, левова частка яких пішли в тінь і більше звідти не виходили, попри нібито прогрес України в рейтингу Doing Business, яким наполегливо намагалися (і зараз іноді намагаються) виміряти сприятливість ділового клімату. Не кажучи вже про всілякі програми допомоги підприємцям.
Ця історія переконливо показує, що ключ до розвитку мікробізнесу в Україні лежить саме в простих правилах спрощеного оподаткування. Тільки позбавивши податківців всякої дискреції і практично не залишивши приводів для контролю — вдалося звільнити підприємців як самостійних, причому не тільки економічних, а й політико-економічних гравців. Саме тому вимога збереження ССО увійшла в топ-10 вимог Національної бізнес коаліції десятків бізнес-асоціацій українського малого і середнього бізнесу, сформованої при фасилітації Центру міжнародного приватного підприємництва (CIPE), поряд з такими фундаментальними питаннями, як верховенство права (судова реформа) та інституціональна реформа податкової та митної служби. Взагалі, як випливає з описаного вище аналізу — будь-яке розширення контролю та дискреції Україні категорично протипоказане, в усякому разі до того моменту, коли громадяни зможуть зітхнути з полегшенням і впевненістю, що вони контролюють державу. Зокрема, в податковій сфері це має ознаменуватися перезавантаженням податкової служби за грузинським зразком — щоб повністю розпрощатися з «азаровщиною», що досі щільно сидить у корпоративній культурі цього відомства, а заодно і співробітниками, звиклими до «живих грошей».
На жаль, на цьому боротьба аж ніяк не закінчилася — оскільки навіть Революція гідності не «закувала Левіафана» остаточно. На наших очах розгортається черговий етап описаного вище протистояння, про який мова піде у другій частині статті.
