Можеш, коли хочеш: Створити театр — нелегко, але це засмоктує без залишку та дарує справжній драйв
Матеріал підготовлений за підтримки українського бренду Gemini Espressо, котрий створює каву, що допомагає зробити перший крок до реалізації своєї мрії. Кава Gemini — це ковток сміливості для тих, хто готовий досягати результату, рішуче рухаючись своїм шляхом, поштовх для твоїх справ та задумів. Відкрити свою власну справу? Можеш, коли хочеш!
Як стати засновницею театру та зробити його популярним, знає директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко.
— Як виникла ідея відкрити власний бізнес?
— Театр не задумувався як бізнес, але потім у мене з’явилась амбіція довести, що він може бути прибутковим. Адже всі навкруги ниють, що театр потребує дотацій і не може бути самостійним. Тож у відповідь на свою амбіцію я почала вивчати бізнес-процеси, вираховувати собівартість виробництва, ризики, вартість реклами та квитків. Найскладніше в театрі, що ти не продаєш щось матеріальне, ти продаєш емоції. А як оцінити емоції?
Тут довелося довго винаходити систему. Скажу чесно, в перші місяці я забула, що маю оплачувати й свою роботу, потім почала закладати собі відсоток від заробітку. Це стимулює робити краще, досягати цілей. Більша частина режисерів, художників, авторів теж отримує авторський відсоток, і це мотивує їх дбати про вистави та їх стан. Згодом (це було моє дивне відкриття як підприємця) я зрозуміла, що коли вибір зроблений не правильно і вистава невдала, я маю її закрити, навіть втративши інвестовані гроші, щоб зберегти репутацію театру. Як і з людьми, в театрі дуже важлива команда, між усіма виникає тісний емоційний зв’язок. Тож важливо зводити разом тих людей, що підходять одне одному. Можна знайти хорошого актора, але якщо він не співпадає з іншими — він зруйнує проєкт.
— Чому ваш театр називається «Диким», як це відображено в його концепції?
— Ми шукали гарну назву для театру, який об'єднав вільних та трохи диких художників, готових створювати мистецтво, яке нам подобається — радикальне, гучне та провокаційне.
«Дикий» — це мандрівний театр, у нас немає своєї постійної сцени й акторської трупи. Ми збираємося в певний день у певному місці та робимо виставу. І в цьому також є прояв нашої дикості. Але мені більше подобається англійське слово wild, яке точніше нас характеризує — це і дикий, і неприборканий, і бентежливий.
— За 5 років існування театру він «одомашнився»?
— Виявилося, що дикість — код ДНК «Дикого», який визначає його постійне оновлення, наше бажання експериментів та здатність долати себе, встановлюючи нові планки. З 2016 року ми постійно кочуємо по різних локацій — то ми театр у зоопарку, то в легкоатлетичному манежі. У цьому постійному русі і є сенс того, що ми робимо. Та й «одомашнюватися», не маючи власних стін, складно.
— Ви називаєте себе українським незалежним театром, а наскільки такий формат популярний у сучасних глядачів?
— Завдяки недовгому, на жаль, існуванню Гільдії незалежних театрів ми змогли точно підрахувати їхню кількість. Виявилося, що в Києві співвідношення незалежних і державних театрів 1 до 5. Незалежних театрів в 5 разів більше! Що це означає? По-перше, що державних театрів недостатньо й потреба глядачів у їхній кількості сьогодні не задоволена. По-друге, що майстри, які не служать у держтеатрах, об'єднуються у незалежні ініціативи, щоб виявити свій талант і призначення. Велика хвиля таких незалежних театральних об'єднань виникла після Революції гідності.
Сьогодні, здебільшого за економічними обставинами, незалежні театри помирають. На цьому фоні «Дикий» виглядає практично безсмертним, бо ми пережили й кризу першого року, й пандемію. Але під час локдауну було дуже тяжко, тому що в цей період у нас, на відміну від державних театрів, не було жодної підтримки. А без вистав ми не мали інших джерел доходу, щоб підтримувати театральну трупу та персонал. Але нам удалося вистояти.
— У чому секрет такої стійкості?
— Глядачі і команда. Розповім про перших. Якщо декілька перших років ми трималися на нашій зухвалості як творчих одиниць, прагнучи шокувати та провокувати, то сьогодні ми виростили таку аудиторію, яка просто не дасть нам закритися та лінуватися, постійно вимагаючи нових експериментів. Вона є абсолютно унікальною. Її ядро - глядачі віком від 25 до 40 років. І мені приємно, що вони починають приводити батьків на наші спектаклі.
Це такий театрально-виховний момент, коли усі розуміють, що необхідно спільно опрацювати якусь тему. Адже наша аудиторія дуже свідома, розумна та готова брати на себе відповідальність. А ще вміє чуйно на все реагувати та надзвичайно чесна. Для нас це важливо, тому що це ті люди, чиї вибір та увага дають нам можливість продовжувати працювати. Команада «Дикого театру» — це актори, художники, режисери з різних міст і театрів. Інколи в один вечір на сцену можуть вийти актори з 10 театрів! Як нам вдається залучати найкращих? Ми робимо якісний продукт, і у нас дуже потужна аудиторія, для якої хочеться грати.
— Тобто теми вистав можуть виникати з волі глядачів?
— Тут все трохи тонше — у нас не можлива вистава на замовлення. Але ідеї та теми наших постанов пов’язані з ситуацією в країні та тих рухів, що розвиваються в суспільстві. Так ми вже четвертий рік робимо вистави на тему гендерно-обумовленого насильства, бо українське суспільство активно опрацьовує цю тему. Наші люди вже запам’ятали, що таке аб’юз та почали розуміти, що таке особисті межі. І відгукуючись на актуальний порядок денний, ми з нашою аудиторією формуємо ту свідому частину суспільства, якій під силу змінити інших. Тому ми часто оновлюємо репертуар та діємо за принципом прибирання мотлоху в будинку — якщо з’явилося щось нове, то треба викинути щось старе.
Ми не прагнемо створювати «нетленку». Це формат репертуарного театру, де актори тримаються за свої ролі та ставки, граючи одну виставу по 10 років. У нас такої можливості, а головне — амбіції, немає. Ми за те, щоб ловити момент тут і зараз. Кожна постановка театру має блоки новин, які можуть актуально прозвучати зі сцени в контексті даної вистави. Ми спеціально залишаємо місце для актуалізації, тому кожну виставу можна дивитися по декілька разів і щоразу дізнаватися про щось нове.
— Як ви — театрознавець за освітою — стали засновницею театру?
— Це була дуже дивна трансформація. В якийсь момент я зрозуміла, що в Києві немає театру, в який мені хочеться ходити як глядачеві. І це попри те, що я працювала в найкращих театрах країни — сім років у Київському національному академічному Молодому театрі та три роки у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. На хвилі Революції Гідності, коли кожна людина відчула, що вона може змінити своє життя та боротися за свої права, мені раптом стало очевидним, наскільки українські театри далекі від того, що відбувається зараз в країні. Я шукала театр, де вирувало б справжнє життя та відбивався реальний світ. Не знайшовши його, мені довелося його створити.
А щоб стати ефективним театральним менеджером, треба було багато вчитися, дізнаватися про тонкощі всіх театральних процесів, працюючи разом зі своєю командою — монтувати декорації та прасувати костюми, розраховувати об'єм декорацій та закуповувати реквізит, продавати квитки та презентувати вистави. Тобто на власному досвіді вивчати весь процес створення спектаклю — від А до Я. Адже глядачі часто не здогадуються (і це нормально), як багато процесів необхідно організувати для того, щоб він відбувся.
— Тобто підприємництво у сфері театральної діяльності в Україні — це складний бізнес?
— Для мене це була скоріше розвага, авантюра, ніж прибутковий бізнес. Але це дорога розвага, на яку потрібні гроші, а значить — треба створити продукт і навчитися його продавати. Так «Дикий театр» став бізнесом. Скажу чесно, спочатку математика мене часто підводила — наші спектаклі були настільки «економічно вигідними», що ми йшли в мінус, бо я постійно забувала порахувати якісь витрати. Я люблю себе брати на «слабо», і в мене виникла амбіція зробити незалежний, але комерційно успішний театр. Усі казали, що це неможливо. Мені став у нагоді весь мій досвід роботи в піарі, щоб запакувати цей поки що мильний міхур під назвою «Дикий театр» так, щоб він став цікавим глядачам. І в нас вийшло — ми потрапили в момент, коли в людей з’явився запит на інший театр. Я вдячна нашим режисерам та акторам за те, що вони відповіли на цей інтерес глядачів якістю, що створило нашу репутацію та допомогло просуванню. Повірте, при таких маленьких потужностях і кочовому способі життя, завжди з обмеженим людським і фінансовим ресурсом, видавати якість — неабияка задача. Але ми впорались.
— Наскільки це відрізняється від ситуації із комерційними театрами в Європі?
— Не знаю, але можу сказати, що з погляду нашої держави, ведення фізичною особою-підприємцем «театральної діяльності» є сусідньою групою оподаткування з «торгівлею рибою». Дуже шкода, але для нього немає різниці між тим — чи ти продаєш рибу на базарі або створюєш нові сенси, даєш людям енергію та емоції для позитивних змін. Саме тому загинуло багато чудових ініціатив — закрився «Театр переселенця» Наталії Ворожбит, який працював із біженцями, або не зміг платити орендну плату та припинив своє існування документальний театр PostPlay, який ставив вистави на теми подій на Донбасі та в анексованому Криму. І поява Українського культурного фонду стала для незалежних театрів першою нагодою отримати якесь фінансування.
Попри те, що нам довелося змагатися з державними театрами, у яких стартові умови та матеріальне забезпечення в рази кращі, «Дикий театр» двічі вигравав ці конкурси. Один грант пішов на підготовку вистави «Кайдаші 2.0» — виїхали групою з 15 осіб на 10 днів до українського села, щоб дослідити та зрозуміти якими могли б бути члени цієї родини сьогодні. Там нам подарували купу реквізиту та дуже тепло зустріли на прем'єрі в сільському клубі, який востаннє бачив таку кількість людей ще на масовому сеансі Кашпіровського. Потім ми привезли цю виставу до Києва, де вона стала резонансною. Так, ми навчилися завертати кожну свою постановку навіть із відверто важкими меседжами, у привабливу обгортку. Плюс виховали свою аудиторію. Але це вдається не всім — багато незалежних театрів помирають без державної підтримки. А тим, хто вижив, зараз дуже тяжко. Але я не хочу думати, що ми займаємось чимось високим, вічним та культурним. Ти просто перебуваєш у процесі день за днем та робиш те, що потрібно.
— Як справляєтеся з таким навантаженням, адже крім театру ви зайняті одразу у кількох проєктах?
Мій головний драйв — «Дикий театр»!
— Так, як ведуча я працюю на каналі «Телебачення Торонто», у шоу «Ебаут» та в передачі «Інтим пропонувати» на радіо НВ. Це справді серйозне навантаження, але я не втомлююся, бо це для мене перемикання на іншу сферу діяльності. Я «підсіла» на його магію, коли з нічого народжується диво щирих людських емоцій. Під час вистав я часто сиджу за лаштунками та підглядаю, як глядачі реагують на те, що відбувається на сцені. Мені подобається перетворення втомлених жителів мегаполісу із захисно-непроникним виразом обличчя в людей, які вміють сміятися, плакати, співчувати. Цей сеанс «оживлення» людини для мене дуже важливий і дає енергію продовжувати рух уперед.
— Ваша порада тим, хто хоче займатися театральним бізнесом?
— Добре подумати, перш ніж обирати таку долю. Це дуже нелегко, але якщо ти вплутався, це засмоктує тебе без залишку, ти просто впадаєш у залежність. А пораду я могла б дати бізнесу — придивіться до українського незалежного театру як партнера для колаборації. Це хороший маркетинговий та рекламний інструмент, що дозволяє театральними методами вирішувати різні бізнес-завдання. Крім того, сьогодні є багато нових театральних форматів — імерсивний театр, театр-променад, аудіоспектаклі — які працюють безпосередньо із людськими емоціями. А використовуючи емоційний маркетинг, можна продати будь-який товар — від квитків до театру до одягу та вечері у ресторані.
Все це добре знають театральні менеджери та антрепренери, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері театру. Але в Україні є великий дефіцит таких фахівців. Щороку ми беремо на практику студентів Київського національного університету культури та мистецтв та мого рідного Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого. І можу сказати, що в них вкрай неактуальна освіта — студенти швидко розуміють, що театральний менеджер у сучасному театрі займається зовсім не тим, що їм розповіли на лекції. Особисто мені, щоб дізнатися в яких умовах розвивається сьогодні театральна сфера, довелося витратити безліч додаткових зусиль, коштів та часу. Тому я хочу включити курс для театральних менеджерів до програми «Дикої школи».
— Як з’явилася «Дика школа», та які її цілі?
— Якоїсь миті ми зрозуміли, що наші глядачі хочуть поринути глибше у світ «Дикого театру», а не лише спостерігати за ним. Наші актори стали викладачами майстер-класів з акторської майстерності, роботи в кадрі, сценічної мови та навіть правильного позування. Ці заняття одразу стали популярними — ми провели 10−15 таких інтенсивів. А в січні 2020 року вирішили, що можна створити більш тривалі акторські курси у нашій «Дикій школі». І запустили двомісячний курс Start для початківців, який допомагає позбутися затискання, вчать публічно виступати, акторській майстерності та пластиці. А потім зробили ще прокачаний курс Master — для людей, які хочуть вийти на сцену, відчути себе акторами та зіграти роль у справжньому театрі.
— Вони бачать себе у майбутньому професійними акторами?
— Хтось дійсно хоче працювати на сцені, а хтось приходить для того, щоб здійснити свою дитячу мрію про виступ на сцені - як актор, ведучий чи стендапер. Інші хочуть просто покращити свої навички — публічних виступів, утримання уваги аудиторії чи контролю міміки та жестикуляції. Мені радісно, що нещодавно ми випустили першу виставу «Дикої школи», де грають її випускники. І деяких із них можна назвати справжніми самородками, які можуть стати професійними акторами. Цікаво спостерігати, як дорослі люди найрізноманітніших професій — від менеджерів із продажу до співробітників податкової інспекції - із захопленням займаються, виконуючи розминки та етюди. Мені подобається, що ми розвиваємо їх як особистостей зовсім на іншому рівні — допомагаємо позбутися комплексів та розвиваємо їхнє творче мислення.
— Чи приносить «Дика школа» дохід?
— Ми не ставили перед нею такої мети. Ця історія швидше про наш імідж. По-перше, ми перетворюємо наших акторів на педагогів. По-друге, формуємо лояльне театру ком’юніті. І нарешті створюємо власний контент. Я маю план, у якому «Дика школа» матиме окремий репертуар, який буде створений випускниками наших курсів «Дика драма». Сьогодні це інтенсив, де кожен охочий може навчитися писати театральні тексти. Тож у нас задумано своєрідне виробництво повного циклу. І хоча поки що це експеримент, з січня 2022 року ми матимемо новий набір людей, разом з якими ми зробимо «Дику школу» кузнею талантів.
— Чи варто розпочинали власну справу?
— Безумовно, головне — не боятись. Якщо ви маєте капітал — ризикніть. Гроші згодом знецінюються, а нереалізована ідея буде вам нагадувати про себе й мучити. Маєте мрію — ризикніть, інакше її втілить хтось інший. Але злети та падіння — це досвід. Досвід не буває поганим. Будувати в нашій країні — це неабиякий драйв, але якщо ви хочете самостійності — це шанс.
Розмову вела Наталія Кир’янова
