Четвертый фронт в войне за Нацбанк
Сейчас в стране есть три процесса, за которыми стоит следить любому сознательному гражданину. На самом деле, конечно, больше, но эти три — минимум
Первый — это война и дипломатия, Минские соглашения и их реализация. Думаю, не стоит объяснять, почему от этих процессов зависит судьба всей страны и каждого ее гражданина.
Второй — это расследование дела Шеремета. Обвинения, выдвинутые МВД и прокуратурой против ветеранов и волонтеров, очень сомнительны, их подача — очень театральна, а присутствие президента на брифинге и вовсе превратила судебное разбирательство в политическое шоу. По ходу — и по итогу — этого дела мы поймем, есть ли у нас в стране правосудие, или же исключительно ручное управление судами.
Третий — это судьба Национального банка Украины, крестовый поход против которого объявил Игорь Коломойский — претендент на гордое звание главного олигарха этой политической каденции. От того, кто выйдет победителем из этой схватки, зависит и кредитование Украины МВФ, и способность украинского государства свести и выполнить бюджет, и возможный дефолт, и курс гривны, и даже внешнеполитический курс — все мы помним, что Игорь Валерьевич прямым текстом заявил, что дружбу с МВФ лучше заменить дружбой с Москвой.
Сейчас мы хотим поговорить о третьем процессе — о битве за НБУ. А конкретно о том ее фронте, который пока что не попадал в фокус внимания.
НБУ под ударом
Один из фронтов — это многочисленные суды, в которых Коломойский пытается оспорить национализацию Приватбанка. Сейчас они на паузе до 31 января. Другой фронт — это, собственно, улица Институтская, окрестности центрального офиса Нацбанка, где более месяца, сменяясь, митинговали против руководства НБУ люди в оранжевых жилетках, называющие себя рабочими с Никопольского завода ферросплавов, борющимися с коррупцией в центральном банке. 17 декабря один из них умер от сердечного приступа — и выяснилось, что он не рабочий с юга страны, а трижды судимый за кражи и грабеж киевлянин. Третий фронт — медийный, где Национальный банк отбивается от медиаатак холдинга Коломойского и афиллированных с ним депутатов «Слуги народа» вроде Александра Дубинского.
И вот он, четвертый — совет НБУ. Его глава, уважаемый экономист и экс-министр экономики в правительстве Юлии Тимошенко Богдан Данилишин, в последний месяц активно солидаризируется в своих публичных заявлениях как с повесткой митингующих, так и с критикой Национального банка Дубинским и компанией.
— У нас была встреча с руководством Совета Национального банка, и могу сказать — нас услышали. Наши требования были рассмотрены. Руководитель, глава Совета Нацбанка Богдан Данилишин, во многом разделяет наше беспокойство… Эту страну грабили 3 года. Сейчас Совет настроен решительно. Мы разработали конкретные механизмы — как действовать дальше, действовать вместе, чтобы получить ответы на все вопросы, чтобы виновные привлекались к ответственности.
Это цитата из одного из организаторов митингов под Нацбанком, основателя движения Стоп Коррупции Романа Бочкалы. Что ж, похоже на то.
5 декабря прошло заседание совета НБУ, по итогам которого тот пятью голосами из восьми — по инициативе Богдана Данишилина — принял решение признать деятельность НБУ в 2019 году «неэффективной и несоответствующей вызовам, стоящим перед Украиной». Одновременно с этим Богдан Данилишин обратился в Верховную Раду с просьбой усилить контроль за деятельностью НБУ.
— Так, погодите, — спросит сейчас тот, кто много следит за происходящим вокруг украинской финансовой системой, но не очень пристально следит за самим Данилишиным. — Так ведь именно независимости НБУ как регулятора требуют от нас западные партнеры, начиная с МВФ.
Требуют. В их глазах это даже не признак эффективности, это признак банальной цивилизованности, как привычка чистить зубы или судить в суде, а не при монаршьем дворе. Просто у главы Набсовета НБУ тут давнее альтернативное мнение. И сотрудничество с МВФ он — как и господин Коломойский — считает не слишком нужным, даже, можно сказать, избыточным.
У книзі «Злі самаритяни» південнокорейського економіста з британського Кембриджа Ха-Джун Чанга, він так називає західних радників, які дають поради країнам, що розвиваються, усвідомлюючи, що дані рецепти можуть бути марні, а то й шкідливі, для економічного розвитку цих країн. Але, вони все одно, рік за роком продовжують їх давати. Виникла якась дивна ситуація. Ще в 2002 році автор Вашингтонського консенсусу Джон Вільямсон визнав його «збитковим брендом», проте МВФ як і раніше продовжує рекомендувати майже однотипний набір правил поведінки, які ним передбачені (приватизація, дерегуляція, зниження участі держави в економіці) для країн, що розвиваються. Нещодавно, аналогічні поради Україні дав на брифінгу у Вашингтоні представник МВФ Джеррі Райс. Він сказав, що «Україні потрібно досягти успіху в ряді структурних реформ. Знову ж важливо поліпшити управління і боротьбу з корупцією, а також зменшити роль держави і олігархів, паралельно проводячи фіскальну і монетарну політики, спрямовані на досягнення макроекономічної стабільності». Автор цього висловлювання по власній зарозумілості нагадує плантатора з рабовласницьких південних штатів США початку XIX століття, який дивується — чому його чорношкірі раби не читають сонети Петрарки.
Вместо этого глава совета НБУ предлагает опереться… на финансово-промышленные группы.
То есть на олигархов:
У мене є серйозні сумніви щодо реалістичності швидкого зменшення впливу олігархів на економіку — потреба є, але швидко це не зробити. І є у мене прямі заперечення проти зниження державної участі в економіці.
Зараз Україна за рівнем розвитку виробничих відносин — далеко не США. Ми знаходимося в абсолютно іншій стадії економічного розвитку. Приблизно в такій, в якій США знаходилися в другій половині XIX століття, коли великі монополії відіграли дуже позитивну роль в розвитку США, бажаючих тоді скоротити відставання в економічному розвитку від лідерів світової економіки — Британії та Франції. США були в той час теж досить корумпованою країною (якою сьогодні є Україна), і не дуже звертали увагу, наприклад, на авторські права, будучи одним зі світових лідерів копіпасту (кажучи сучасною сленгом), незважаючи на заклики Британії та Франції їх дотримуватися (нам сьогодні настійно рекомендують їх дотримуватися). Але економічна історія США така, що саме спираючись на великі виробничі монополії сімей Морганів, Меллонов, Карнегі, Рокфеллерів, Фордів і інших США завоювали провідне місце в світовій економіці.
Это из блога господина Данилишина примерно месячной давности. Странная для профессионального экономиста манипуляция — хотя бы потому, что Форд производил высокотехнологическую продукцию, внедряя наиболее передовые по мировым меркам способы организации труда. Это вам не Запорожье выхлопами травить и не руду в Китай гнать. Наш олигархат опирается на экспорт сырья.
«Ми, українці, не зможемо без промислової політики вижити в сучасному світі, тому що вільний капіталізм, позбавлений промислової політики і великого капіталу, плодить лише дрібні незначні компанії, які допомагають лише не померти з голоду. Про сталий економічний розвиток ніякої мови бути не може.
Ручір Шарма, нинішній керівник Morgan Stanley Investment Management, пише, що в період з 1989 по 2010 роки в Індії, в країні, де адекватної промполітики немає, виникло близько 10 мільйонів нових робочих місць, але всі вони були створені на невеликих підприємствах. На їх частку зараз припадає близько 39% підприємств, що працюють в Індії в промисловості (в 1989 р їх частка була — 19%). Але вони занадто малі, пише Шарма, щоб конкурувати на глобальних ринках. Саме таке майбутнє нас і чекає, якщо ми зруйнуємо свої українські аналоги південнокорейських чебол".
Чеболь? Сравним группу Приват с Самсунгом, а Метинвест с Хюндаем? Это уже даже не комплимент нашим нуворишам, а грубая до смешного лесть. Дело тут даже не в происхождении капитала или сплавке с властью, дело в технологичности и добавленной стоимости — и нет, за более чем двадцать лет украинский олигархат не стремится их наращивать. Такой текст хорошо смотрелся бы на поздравительной открытке на день рождения любому из топ-10 списка украинского Форбса. И плохо смотрится в любом другом месте.
Может, попробовать либеральную политику? Но нет — по мнению эксперта, она ведет к… сепаратизму.
Українці, які натерпілися в XX столітті від тоталітарних влад, інстинктивно прагнуть до ліберальних економічних моделей, не розуміючи всіх ризиків цього вибору. Справа в тому, що, коли країна знаходиться під загрозою військової анексії, вибір ліберальних економічних практик буде вести до того, що центри економічної сили будуть спускатися на місця, а за ними вийде на перший план і бажання політичної автономії. Як ми бачимо це зараз в Каталонії. Каталонці її хочуть, оскільки відносно більш сильні в економічному відношенні - 20% іспанського ВВП. Тому вони хочуть отримати тепер і політичну автономію від центру.
У той же час успішні нації, які мають зовнішньополітичні виклики, завжди вибирали девелопменталістські економічні практики, що складаються у виборі тієї чи іншої політики щодо побудови нового на той момент індустріального укладу. Саме це «зчіплює» країну, і перешкоджає відцентровим тенденціям у розвитку.
…Тому я вважаю, що ми сильно недооцінюємо уніфікуючу роль економічної політики центру, а саме промислової політики. Лібертаріанські економічні практики слід вибирати в більш благополучні часи, а не тоді, коли країна піддається військовій агресії. Під час агресії, якщо ми хочемо встояти, то повинні бути єдиними і міцними. А зв’язати країну, а значить і націю, в єдине ціле може тільки проактивна національна економічна політика і транспортна близькість регіонів.
Гениальная концепция. Особенно если учесть, что россияне пришли в Украину на плечах договоренностей с местными олигархами — о невмешательстве или о прямом содействии. Роль «хозяев Донецка» в становлении ДНР судом пока не исследовалась (а жаль), зато роль Ефремова в становлении ЛНР — очень даже.
Стратегия для Украины, предлагаемая Данилишиным — опора на олигархов и усиление госконтроля над экономикой и монетарной политикой. Это схема Кучмы — по сути, консервация украинской олигархии вкупе с государственной собственностью на крупные компании. Последнюю Богдан Данилишин также активно адвокатирует. Приводя поистине удивительные примеры.
«Є добре функціонуючі держкомпанії в Латинській Америці. Наприклад, бразильська держкомпанія Petrobras, одна із провідних нафтогазових компаній світу, в тому числі і з технологічного розвитку. Тривалий час EMBRAER — відомий виробник літаків — був в держвласності. Компанія була приватизована в 1991 році, але уряд зберігає „золоту акцію“, що дозволяє йому накладати вето на певні угоди. Держпідприємства часто засновуються (як і проактивна політика в промисловості спеціалізованих держорганів), щоб дати країні імпульс до розвитку капіталізму, а не затьмарити його, як часто помилково деякі вважають.»
Именно этот гениальный абзац и подтолкнул автора сесть за написание текста. Потому что если предыдущие цитаты еще могли объясняться личными симпатиями к той или иной идеологии (пусть и удивительно совпадающими с позицией олигарха, ведущего прямую атаку на НБУ), то здесь просто смешно.
Petrobras — известнейшая в Бразилии и в мире коррупционная дыра. Просто хрестоматийный пример чиновничьей коррупции. Расследование ее деятельности, ведущееся последние пять лет, вскрыло множество случаев заказов (за государственные деньги) строительных проектов с откатами руководству компании, руководству страны и правящей в те годы Партии трудящихся. Итогом стала отставка действующего на тот момент президента Силмы Русеф и арест ее предшественника и однопартийца, Лулы да Сильва. Последний вышел из тюрьмы в ноябре этого года, но только потому, что еще рассматривается его апелляция — а так имеет все шансы сидеть еще годами. Приводить Petrobras в качестве эффективной государственной компании — все равно, что приводить МММ в качестве примера здоровой кредитной институции.
Сзади зашли
Вопросов нет: совет нужен НБУ именно для того, чтобы корректировать курс и указывать на ошибки. И любой член совета — особенно обладая достаточной компетентеностью, а компетентность Богдана Данилишина подтверждается серьезными академическими званиями, имеет право на собственную идеологическую позицию.
Проблема, однако, возникает тогда, когда эксперт привносит профессионализм в жертву тем или иным симпатиям. Можно, будучи уважаемым экономистом, быть сторонником социализма или госкапитализма и считать, что государство может быть эффективным управляющим крупных компаний. Можно верить в то, что именно олигархи спасут Украину, а МВФ стремится ее погубить (наверное, не любит, когда ему отдают кредиты). Но когда в качестве успешного примера называется компания, за схематоз в которой один президент отправился в отставку, а второй в тюрьму, возникает вопрос — то ли эксперт полагает, что так и выглядит эффективное хозяйствование, то ли просто надергивает примеров под заранее готовый вывод, уверенный, что никто не будет проверять. А если под заранее готовый вывод — то его ли это вывод, или вывод, необходимый в рамках политической кампании против руководства Нацбанка? Тем более, что его риторика все более явно совпадает с риторикой организаторов этой кампании.
Проще говоря — кажется, теперь Нацбанку придется держать оборону еще и с этой стороны.
