Ми з вами не друзі

коментувати

Після Революція гідності суттєво видозмінилися об’єкти роботи журналістів.

Це я зараз не про успіхи чи провали реформаторів і недореформаторів, не про їхні особисті та професійні якості. А про ставлення до журналістів. Нас раптово прийняли за ‘‘своїх’’ і не можуть змиритися із тим фактом, що професійний журналіст завжди має лишатися в опозиції.

До революції у Національний банк України, наприклад, було страшно заходити. Чесно, було страшно! Біля центрального входу завжди очікували люди в формі, суворо допитуючи, чого прийшла. Коли за спиною зачинялися важкі дерев’яні двері, журналіст опинявся в акваріумі – скляне напівколо дверей номер два не відчиняли, поки не покажеш паспорт і ім’я не знайдуть у переліку допущених до прес-конференції з головою НБУ. Найгірше було за часів Арбузова, Соркін став просто ‘‘хрущовською відлигою’’. А далі, наче на секретному об’єкті: собаки, чоловіки з неінтелектуальними обличчями, вдягнені в костюми, пильні погляди, розмови пошепки.

Щось подібне відбувалося й у позадержавному секторі. Якщо людям, про яких ти написала у своїй статті, щось не сподобалося – одразу погрози судовими позовами, тиск через керівництво, моральне приниження. ‘‘Тероризм’’, за допомогою якого намагалися змусити зняти матеріал, міг розпочинатися о 8-й ранку по телефону і продовжуватися о 20-й в редакції.

За шість років у журналістиці до суду мене ніхто не довів, так само жодного разу не змусили зняти матеріал. Але до валер’янки схиляли не раз.

Після 2013 року вже не погрожують. Люди, які прийшли до влади чи які залишилися у бізнесі (у моєму випадку – це фінансово-економічна сфера), раптом вирішили, що вони можуть дружити із журналістами: бо ми ж стояли по один бік барикад на Майдані.

Тепер об’єкти нашої роботи раптом вирішили, що їхня тактика – це задушевні розмови ‘‘не для преси’’, і відмовляються від офіціозу, тепер вважають недоречним погрожувати, а просять, вмовляють. А якщо на журналіста вплинути “по дружбі’’ не виходить, то у чиновників і бізнесменів, здається, виникає когнітивний дисонанс: з журналістом, виявляється, дружити важко.

Зараз журналіста до Нацбанку цілком можуть пропустити без посвідчення, якщо дуже попросити і за тебе замовлять слово. Нацбанк став відкритим. Це правда, як би ви не ненавиділи Валерію Гонтареву. Але водночас я не раз спостерігала за емоційними зривами нацбанківців на адресу колег-журналістів. І щоразу я запитую себе: коли стало нормою кричати на журналіста? Відчитувати, наче малу дитину? Дорікати за ‘‘невідредаговані’’ опубліковані публічні заяви? І усім на всі боки розповідати, що ай-ай-ай яка нехороша та журналістка, що на диктофон записала нашу розмову і не попередила про це. Я хочу запитати: що ви собі дозволяєте? Що ви собі науявляли: що ми з вами настільки близькі люди, що ви маєте право ставитися до журналістів, як до малих дітей?

Чи от особиста історія. Стоїш на фуршеті після Ялтинської конференції із першим заступником голови НБУ і розпитуєш його, як так сталося, що депутат Котвицький вивів із країни $40 млн, а Ощадбанк і НБУ ці операції пропустили, і чому за це звільнили рядових працівників Нацбанка, і не понесло відповідальність вище керівництво Нацбанка і Ощада. І тебе у відповідь запевняють у своїй версії того, що відбувається, а після розповіді додають: ‘‘Це не для публікації’’. Що означає "не для публікації"? Я – журналіст, ви – держслужбовець. І я запитую у вас про злочин, який тягне на $40 млн. Ми що, на кухні у вас чай п’ємо, і я запитую у вас, де ви заробили гроші на новий стіл?

Чи от така історія: ти часто телефонуєш до голови правління банку за експертними коментарями, і він тобі їх радо дає, все професійно пояснює, ви ставитеся одне до одного із повагою. І от одного дня НБУ оголошує банк неплатоспроможним, а прокуратура звинувачує його керівництво у виведенні капіталу. І після публікації статті ці люди, нагадуючи про тепле ставлення до тебе, звинувачують у джинсі. А хто вам дав право безпідставно кидати мені в обличчя такі речі? І чому ви вирішили, що моє взаємне тепле ставлення до вас завадить мені написати статтю про імовірні махінації акціонерів банку? Бо ми з вами друзі?

Одного разу, після розмови зі мною по телефону, менеджер з Нацради реформ на своїй сторінці у Facebook поставила питання: чи можлива взагалі дружба із журналістом? (Вона теж забула, що розмовляє із журналістом, а не із подругою.) Я вважаю, що неможлива. Так само, як неможлива дружба із держслужбовцем, поліцейським, банкіром, податківцем тощо.

Ми усі свідки того, чим повертається дружба із прем’єром чи кумівство із президентом. Ми усі, ціла країна, заручники таких зв’язків. І мене обурює, що люди, які стояли зі мною по один бік барикад на Майдані, забувають про це, коли справа доходить до їхньої особистої вигоди. Поки я для вас перш за все журналіст, доти приберіть свої почуття до мене, будь ласка! Ми з вами не друзі! А дружити я вмію, зокрема із людьми, які працюють у НБУ чи банках. Так само вмію розмежовувати роботу і особисте. Навчіться і ви!

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Експерти ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: