Як запустити економічне зростання

коментувати

Держава в сучасному постіндустріальному суспільстві – не «ланцюговий пес» технічного прогресу, як це було до останньої третини ХХ століття.

Сучасна економіка – це дуже складний організм, керований власними іманентними законами.

Цій економіці не потрібен «суворий поводок» у вигляді тотальної регуляції. Швидше, навпаки - дати ринку максимальну свободу означає створити баланс інтересів, умови, що сприяють розвитку конкуренції і в той же час перешкоджають монополізації.

У сучасному світі саме це є фактором матеріальної забезпеченості суспільства і поступального розвитку інститутів демократії. Якщо Україна встала на шлях демократії, у неї немає альтернативи вільного ринку і системної лібералізації участі держави в реальному секторі економіки. Просто наведу ряд показових прикладів, how it works.

Польське диво

Пам'ятаєте середину-кінець 90-х - масовий "бізнес-туризм» в сусідню Польщу за якісним ширвжитком? Так ось, це і було прямим наслідком ринкового ривка нашої сусідки, результатом "шокової терапії» уряду Бальцеровича і Мазовецького.

Перше, що зробили поляки на зламі 80-90-х - це буквально одним розчерком пера дозволили банкрутство держкомпаній, позбавлених прибутковості і ефективності в умовах ринку. У нашому випадку, це саме той сектор, який "сифонить" мільярди дотаційних коштів з бюджету, не кажучи вже про тендерну корупцію і тотальне ігнорування принципу меритократії при призначенні в топ-менеджмент.

Наступним кроком поляки ліквідували систему державних банків і повністю передали контроль над ЖКГ самим же користувачам комунальних послуг. З точки зору команди Бальцеровича, держава не може бути суб'єктом комерційних відносин - ні в управлінні житловим сектором, ні в розвитку грошово-кредитних інструментів.

Цим же шляхом через півтора десятка років пішла грузинська команда Кахи Бендукідзе. Той взагалі вважав, що державі в державі повинна належати лише "велика королівська печатка», а все інше - власність тих, хто робить на цьому бізнес.

Українців приклад цей, схоже, досі не надихнув. У нас і досі функціонують держбанки з особливими преференціями від Мінфіну, наскрізь діряве ЖКГ, автодори, Трансгаз та інші монополії з функціями бездонних джерел для «розпилу» держбюджету.

У нас і досі функціонують держбанки з особливими преференціями від Мінфіну, наскрізь діряве ЖКГ, автодори, Трансгаз та інші монополії з функціями бездонних джерел для «розпилу» держбюджету

По суті, державні реформи в Польщі стосувалися обмеження впливу самої ж держави на реальний сектор економіки - як мінімум в половині всіх виробничих потужностей. Причому це виведення держави з капіталу підприємств відбувалося виключно на відкритих аукціонах і прозорих приватизаційних конкурсах.

На відміну від українців, поляки на всі сто скористалися трансконтинентальним географічним положенням своєї країни. Близько 75% ліцензій на імпорт були скасовані одним розчерком пера.  Іншу частину ліцензій максимально спростили. Ще більш радикально технократи Бальцеровича підійшли до експортних квот - ніяких обмежень на вивіз з країни прибутку у будь-якій формі і валюті.

Як наслідок, обсяг прямих іноземних інвестицій в Польщу став рости в середньому на 15-18% в рік і до 2000 року досяг $9,34 млрд. Напередодні світової фінансової кризи 2008 року цей показник перевалив за $25 млрд. Це приблизно стільки ж, скільки Україна отримала за всі 25 років незалежності, хоча ще в кінці 80-х з розвитку Реального сектора економіки ми в рази випереджали Польщу соціалістичну.

По суті те, що ми спостерігаємо в Україні, є дзеркалом польських реформ з точністю до навпаки. Ми продовжуємо регулювати ринок в більшості торгово-виробничих сегментів.

Чим все закінчилося в Польщі, яка подолала "больовий шок" постсоціалістичної економіки? – По-перше, досягненням дна економічної рецесії і зростанням ВВП вже на другий рік реформ. У 1992 році приріст ВВП склав 2,6% в 1995 - вже 7%. З того часу Польща не зраджувала цьому тренду, за винятком 2008-2011 років. З вічного боржника країна вже на початку нульових перетворилася в респектабельного гравця глобального ринку інвестицій, маючи в 2003 році вже лише 0,8% інфляції. А головне - більше $80 власних млрд золотовалютних резервів.

Безумовно, у польського дива були свої ключові чинники зростання. Це приватний бізнес - то, що жевріло в польській свідомості, незважаючи на десятиліття прорадянського режиму. Повага до приватної власності була чимось на зразок національної ідеї. Вже у другій половині 90-х в Польщі налічувалося близько 3,5 млн малих і середніх підприємств. Це більше, ніж де-небудь в Європі.

Внесок малого і середнього бізнесу (МСБ) в економічне відродження Польщі важко переоцінити. На сьогодні це майже половина національного ВВП, більше $230 млрд. Малий-середній бізнес - дуже чутливий до адміністративного контролю з боку держави. Польське диво було можливим лише в умовах системної лібералізації, практично повного виключення державної нормативно-правової цензури у розвитку цього сегменту економіки.

Для порівняння, до кризи 2014 року в Україні внесок МСБ не перевищував десятої частини ВВП - всього лише $14 млрд. У зв'язку з цим польський досвід "роздержавлення" реального сектора і дерегуляції є для нас свого роду іконою: хочеш врятувати країну від економічного колапсу, дати інвестиційному ринку хоч якусь мотивацію, перетвори захист інтересів МСБ в національну ідею.

І польський кейс тут не єдиний в своєму роді, хоча і найближчий нам в геополітичному відношенні. З більш віддалених, хоча не менше красномовних прикладів ефективності лібералізації економіки я б назвав також Чилі і Сінгапур.

Гіркий досвід Чилі

Чилі мало досить розвинену економіку на початок ХХ століття за мірками Південної Америки. Але з 30-х років країна опинилася в орбіті соціалістичних методів управління з явно популістським акцентом. До початку 70-х правління марксистів мало для країни катастрофічні наслідки. Падіння світових цін на кольорові метали і різке зростання цін на нафту лише прискорили падіння режиму Сальвадора Альєнде, дифірамби якому так любили співати на уроках політінформації в СРСР.

По суті, кабінет Альєнде робив все те, проти чого виступає неоліберальна економічна теорія. Націоналізував приватні компанії та банки по одному лише «дзвінку» від профспілок. Експропріював фермерські господарства – по суті проводив колективізацію, в результаті чого селяни просто забивали рогату худобу, як в СРСР кінця 20-х років. На додаток, зловживав політикою протекціонізму, що призвело до обнулення золотовалютних резервів країни і регресу ВВП більш ніж на 20% в рік.

До чого це призвело уряд і самого Альєнде, коментарі зайві. Перейду відразу до того, з чого почав виправлення ситуації наступний кабінет, зібраний з технократів, відомих як «чиказькі хлопці». Вони застосували в Чилі класичну модель економічної лібералізації, в основі якої була глибока дерегуляція і децентралізація адміністративного контролю.

В першу чергу була проведена приватизація практично всіх компаній з державною участю у статутному капіталі. Як і в Польщі 90-х, був взятий курс на те, щоб зробити з чилійців «народ-підприємець», мотивований на розвиток приватного бізнесу, який відчуває захист від держави своєї бізнес-власності і повний «зелений коридор» на використання зароблених коштів.

Держава, в свою чергу, повністю відмовляючись від регулювання цін і тарифів на імпорт та експорт продукції, погоджувалась на зниження державних витрат, впливу на монетарну політику центробанку. В цілому відмовилася від протекціонізму і дофінансування державних компаній.

Якщо порівняти це з тим, за яким алгоритмом здійснюється внутрішня економічна політика України останні півтора-два десятиріччя, можна зрозуміти, чому «у Чилі вийшло», а у нас – ні.

Що в підсумку вийшло у Чилі? – стабільне 3%-й середньорічне зростання національного ВВП, зростання експорту на 10% і більше на рік, нарешті падіння темпів інфляції з 190% у 1975 році до 14% у 1988-му.

Сінгапурський «тигр»

Сінгапурський кейс – ще більш красномовний, ніж чилійський і польський разом узяті. Тут поєднується все: сильна вертикаль влади і тотальна лібералізація держрегулювання, на яку виявилася спрямована ця вертикаль. Начебто абсурд – держава докладає зусилля на те, щоб позбавити бізнес від держави... Але це так, і ось як воно спрацювало.

Після проголошення нової конституції Британської співдружності націй, Сінгапур отримав право самостійно формувати свій уряд і зовнішню політику, формально залишаючись її територією королівської величності. Прем'єрське крісло зайняв лідер однієї з місцевих партій – випускник Кембриджу Лі Куан-Ю.

Спадщина, яка дісталася йому від повністю депресивної післявоєнної економіки всього далекосхідного регіону, була катастрофічною. ВВП на душу населення становило близько $300 в рік. Сінгапур входив в трійку найбідніших країн тихоокеанського узбережжя Азії з найменш розвиненою інфраструктурою і практично нульовими природними ресурсами.

Виробництво становило менше 10% економіки. По суті, це був лише продукт внутрішнього споживання країни з населенням трохи більше півтора мільйонів чоловік. Зовнішні інвестиції було просто нікуди вкладати. Для цього потрібно було не тільки створити інфраструктуру, але і повністю змінити господарський побут і ментальність населення, яке десятиліттями будувало економіку на обслуговуванні британських військово-морських баз та торгових факторій.

Тут криється головна помилка апологетів «державної регуляторної вертикалі», які приводять в приклад економічного дива Сінгапур. Вони забувають, що Сінгапур не зміцнював владу, а створював її з нуля на руїнах колоніальної імперії в країні з екстенсивним економічним базисом. Для України приклад Сінгапуру – це не політика Лі Куан Ю з 1960 року, коли доводилося створювати нові галузі виробництва, формувати національний банківський сектор, а Сінгапур з кінця 1970-х років, коли була поставлена мета максимально сфокусувати ці виробництва на запити світового ринку.

Так, Лі Куан Ю на певному етапі був переконаний, що ряд свобод необхідно принести в жертву задля ефективної трансформації держави. Але при цьому варто розуміти, що мова йде про перехідний періоді від квазіфеодального виробництва до постіндустріального типу економіки, в основі якого лежить високотехнологічний фінансовий сектор і продукти інтелектуальної власності.

Однак, як тільки Сінгапур подолав «точку неповернення» до докапіталістичного типу держави, виробив ефективні інструменти боротьби з корупцією і контрабандою, економіці було надано повне право на «саморегуляцію». Єдиним мірилом економічної ефективності став сам ринок вільної конкуренції та рівних можливостей.

На кінець 70-х років ХХ століття ВВП Сінгапуру виріс в 15 разів у порівнянні з кризовим 1960 роком. Ще в 1966 році в країні були введені зони вільної торгівлі. Трохи пізніше ліквідовані всі обмеження для резидентів на здійснення інвестицій у цінні папери і відкриття валютних депозитів. До 1973 році це дозволило перейти до плаваючого валютного курсу і скасувати всі обмеження на операції з іноземною валютою. Для іноземних компаній, які відкривали в Сінгапурі свої бек-офіси, було запроваджено спрощене оподаткування до 10% ставки.

Що врешті-решт виграв Сінгапур? – Вже у кінці 70-х років рівень безробіття досяг всього лише 3,5%, а медіанні темпи інфляції 2-2,5%. В одному зі своїх останніх інтерв'ю Лі Куан Ю так визначив концепцію економічного дива своєї країни: «В новому світі ми повинні знайти свою нішу – маленькі куточки, де, незважаючи на наш невеликий розмір, ми змогли б виступити в ролі однаково корисній для всього світу». Думаю, великий реформатор реалізував свій задум в повній мірі.

Сьогодні Сінгапур – маленька півострівна держава з величезною концентрацією населення, щільність якої поступається лише Монако. Тим не менш, цей «малюк» ось уже майже чверть століття стабільно входить в десятку світових лідерів з ВВП на душу населення за паритетною купівельною спроможністю. Займає друге місце в світі за роботизацією та комп'ютеризацією своєї соціальної та адміністративної інфраструктури. Не перший рік лідирує в глобальному рейтингу Doing Business Світового банку.

Це держава з високим освітнім потенціалом, що наочно відбилося на розвитку фінансових та IT галузей ринку, а також біоінженерії. Це найбільший у світі морський портовий хаб, одна з найбільш оптимальних податкових систем світу, де сумарна ставка податку не перевищує 27,1%. Лише чотири види товарів, що підлягають оподаткуванню при імпорті. Практично всі транснаціональні корпорації та світові банки вважають своїм обов'язком відкрити в Сінгапурі свій офіс.

Можна було б довго перераховувати те, що дає Сінгапуру статус однієї з найбільш розвинених економік світу, території найкращих можливостей для бізнесу. Але тут важливо усвідомити, що країна з населенням, рівним за кількістю Києву, здійснила свій ривок з «малярійних боліт» в економіку фінансових сервісів та високих технологій лише за три-чотири десятиліття тількм завдяки одному – лібералізації адміністративно-правової бази, ліквідації протекціонізму, зниженню податкового тиску на бізнес та «диктатурі» урядової технократії. Саме останнє дозволило ефективно знищити те, що і в Україні є невичерпним джерелом корупції та політичної стагнації.

Вибір високо-конкурентного ринку і державної мерітократії для України безальтернативний. Цей вибір оплачений кров'ю...

Виклик для України

Все це – як готовий кейс для України. Питання лише – чому так «обережно» ми ним користуємося, що заважає нам інтегрувати досвід Польщі, Чилі, Сінгапуру, В'єтнаму, Естонії та інших творців власного «економічного дива»?!

Відповідь на це нериторичне питання демонструє, чи здатна Україна економічно захистити власний суверенітет. Чи здатна наша економіка витримати вимоги «військового часу», стати економікою відкритих можливостей, а не рингом для бізнес-інтересів окремих олігархічних лобі.

Нарешті, чи готова українська політична нація до формування нової еліти, яка вважає свободу підприємництва найвищою цінністю сучасного громадянського суспільства. Суспільства, здатного делегувати у владу виключно технократів, а не адептів кланово-адміністративної системи – в корені совкової і в корені корумпованої.

Впевнений, вибір високо-конкурентного ринку і державної мерітократії для України безальтернативний. Цей вибір оплачений кров'ю наших співгромадян, які вийшли захистити громадянські свободи і своє право на суспільство без корупції два роки тому на Майдані, кров'ю патріотів, що стримують агресора на сході України, в ім'я її суверенітету і політичного самовизначення.

З таким парламентом українській демократії не по дорозі

І якщо цю ціну не усвідомлюють в українському парламенті, блокуючи реформи, спускаючи на «гальмах» закони щодо дерегуляції, десятки разів ігноруючи голосування законів з питань приватизації, при цьому тримаючись всіма чотирма за горезвісну депутатську «недоторканість», то з таким парламентом українській демократії не по дорозі.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Експерти ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: