Металобрухт. Кому вигідно обмежувати експорт

коментувати

Довгі роки суто економічні питання в Україні вирішувалися зовсім не економічними методами – а через чиновницькі кабінети. Це спотворює саму сутність ринкової моделі.

За такого підходу у конкурентній боротьбі перемагає не той, хто запропонував кращі умови, кращі ціни, кращий сервіс, хто більш вміло керує ризиками, вміє планувати і будувати стратегії. А перемагає той, хто має зв’язки в у верхах, хто знає, кому і скільки треба занести, аби «рєшіть вопрос». В результаті ми отримуємо корумпованих чиновників і ринки, які живуть не за ринковими правилами.

Нагадаю вам принципи реформ, які проводить Мінекономрозвитку. Вони досить прості: держава повинна втручатися в розвиток бізнесу якомога менше. Доступ до ринків повинен бути максимально простим, а регулювання - зведене до мінімуму та зосереджене на підтримці конкуренції та верховенства права. А головне: всі повинні мати однакові, рівні умови для ведення бізнесу, без «пріоритетних», «особливих» чи «улюблених» галузей, без спеціальних пільг чи квот. Світовий досвід доводить: вільний ринок – це найкращий спосіб побудувати успішну, міцну, конкурентоздатну економіку. А це означає злам старих схем і методів «рєшєнія вопросов».

Одна із проблем бізнес-клімату в Україні – саме надмірна зарегульованість ринків. Ліцензії, дозволи, квоти і інші механізми державного втручання призводять до того, що добросовісним компаніям працювати дуже важко, а зиск отримують ті, хто навчився домовлятися чи має потужне політичне лобі. Ми штучно даємо пріоритети одним секторам, компаніям чи типам операцій, створюючи нерівноправні умови для розвитку інших. Навіть якщо в теорії це може мати сенс, існуючі проблеми із дотриманням закону призводять до того, що ці пільги часто дістаються зовсім не тим, кого хотіли підтримати, а тим, хто вміє домовитись із чиновниками.

Доступ до ринків повинен бути максимально простим, а регулювання - зведене до мінімуму та зосереджене на підтримці конкуренції та верховенства права

Подібний регуляторний атавізм ми маємо на рикну брухту. Хоча в Україні не існує такого поняття як квоти на експорт металобрухту, задля підтримки металургійної галузі довгі роки визначається граничний обсяг експорту брухту. Експортери можуть заключати договори на продаж брухту за кордон виключно в рамках цього граничного обсягу, а решта сировини має бути спрямована на внутрішній ринок.

Кожного року Мінекономрозвитку змушено збирати за одним столом металургів і представників ринку металобрухту і обговорювати з ними граничний об’єм експорту на рік вперед. І кожного року Міністерство виступає арбітром між представниками цих двох галузей, комерційні інтереси яких звичайно протилежні. “Ломовики” хочуть мати право продавати якомога більше брухту за кордон за світовими цінами, незважаючи від потреб вітчизняних виробників. В той час як металурги бажають, щоб експорт був мінімальним, а решту зібраного брухту вони могли б викупати за внутрішніми цінами, на які продавці брухту так чи інакше змушені будуть погодитись – бо інших покупців, ніж великі вітчизняні металургійні компанії, у них тоді просто не буде.

Сам факт наявності таких граничних обсягів свідчить, по суті, про те, що металурги отримують особливі умови для себе за рахунок інтересів іншої галузі. Подібних обмежень експорту немає на фактично жоден інший вид товару чи сировини в Україні. Наприклад, на залізну руду, яку ті ж металурги використовують у значно більших об’ємах, показник граничного обсягу не розраховується, а відносини учасників будуються на ринкових засадах.

Але законодавство вимагає від Міністерства встановлювати граничний об’єм – і Міністерство його встановлює. Цей показник є результатом компромісу, який досягається під час довгих і важких переговорів із заготівельниками брухту і металургами. Ми намагаємося врахувати інтереси обох сторін. Тому дивно, що представники металургічних об’єднань, які беруть активну участь у обговоренні, скаржаться на те, що держава їх начебто не чує. Аргументи, які наводяться при цьому, не витримують жодної критики.

Наприклад, металургам нібито не вистачає брухту для роботи комбінатів. Та невже? Тоді чому ми не говоримо про те, що найбільші контракти на експорт брухту (більші за всі контракти “ломовиків” разом узяті!) подали компанії, які навіть через назву споріднені з найбільшими металургійними компаніями України (сукупно вони подали заявки на експорт 2,1 млн. т брухту)? Так чи брухту не вистачає, чи все ж таки металурги самі готові його експортувати?

Заступник гендиректора Арселор Міталл Кривий Ріг в опублікованій кілька днів тому на сайті НВ Бізнес колонці стверджував, що, за даними експертів, 300 тис тон металобрухту “вже було накопичено в портах України і чекають на отримання дозволів на експорт.” Так чи дійсно брухту не вистачає, чи все ж таки сотні тисяч тон лежать в портах, очевидно, не маючи попиту зі сторони вітчизняної промисловості?

Так чи брухту не вистачає, чи все ж таки металурги самі готові його експортувати?

Інший аргумент: граничні об’єми експорту нібито завеликі, лом піде за кордон, що спричинить дефіцит. Але ж сам факт експорту свідчить про те, що в країні брухту більше, ніж достатньо для внутрішнього споживання (ту ж саму залізну руду ми також експортуємо, і на її дефіцит металурги не скаржаться).  

І нарешті, неможливо використовуючи ринкові механізми пояснити ситуацію, коли  в умовах відсутності експорту в січні 2016 року дефіцит брухту, за оцінками металургів, становив 0,16 млн. тон, і в цей же самий момент відбувалось зниження закупівельних цін на брухт металургійними заводами. Хіба можуть в ринкових умовах знижуватися закупівельні ціни на гостродефіцитний товар? З лютого ж внутрішні ціни на брухт в Україні залишаються незмінними (3,2 тыс грн або $120 доларів за тону), в той час як на світовому ринку вони зросли зі 150 (у лютому) до $180-185 (у березні) за тону...

То може питання зовсім не в дефіциті? А в тому, що штучне обмеження експорту змусить постачальників брухту знижувати ціни на внутрішньому ринку? Тоді виходить, що державна підтримка використовується не для розвитку галузі, а для отримання комерційної вигоди за рахунок нав’язування своїх умов іншим учасникам ринку. Але це протирічить всім головним принципам ринкової економіки!

Визначаючи граничний об’єм експорту на 2016 рік, ми виходили з досвіду минулого року, враховували можливості і побажання як заготівельників, так і металургі. Ми не надавали переваги жодній зі сторін, і обрали компромісний показник - 1,1 млн тон на рік, на 14% менше минулорічних показників. Також була передбачена можливість регулярно (раз у квартал) переглядати цей об’єм, зважаючи на зміни на ринку. На консультаціях були, в тому числі, представники всіх найбільших металургійних компаній та асоціацій та незалежні експерти. Але, нажаль, після цього почалися спроби здійснити тиск на Міністерство. Від нас вимагають знизити граничні об’єми експорту брухту. Галузева асоціація навіть (по вітчизняній традиції вирішення питань) звернулася до суду з позовом, що начебто не було враховано її інтереси, і із загадковою швидкістю спромоглася отримати ухвалу, яка блокує наказ про затвердження граничних обсягів. При цьому суд настільки поспішав піти назустріч галузевій асоціації, що в резолютивній частині свого рішення став прямо називати Мінекономрозвитку "боржником", а не “відповідачем”. Інтриги додає той факт, що голова цієї асоціації - людина, яка багато років опікувалась питанням металобрухту ще в Мінпромполітики, яке за цією ж процедурою роками затверджувало щорічний баланс.

Єдиний спосіб позбутися старих підходів – зняти обмеження експорту взагалі і дати можливість ринку врегулювати себе

Все це виглядає дивно і аж ніяк не нагадує ринкові відносини. Бізнес хоче і безумовно має право на цивілізоване ставлення до себе. А сам при цьому намагається вирішувати питання старими методами – через високі кабінети і суди. Адже кожен день, коли встановлені штучні обмеження на те, куди може йти сировина, означає додаткові прибутки для металургів, які можуть тиснути ціни вниз.

Єдиний спосіб позбутися старих підходів – зняти обмеження експорту взагалі і дати можливість ринку врегулювати себе. Механізму експортного мита, яке вже існує, цілком достатньо, аби ринок успішно функціонував. Повторюся, вільний ринок сам встановить необхідний баланс. Яскравий приклад – експорт кольорових металів. Ми вже майже півроку як відмінили нетарифні експортні обмеження взагалі – і все працює без будь-якого втручання держави, без ризику корупції та кулуарних домовленостей. Це дозволило б у никнути необхідності кожного року проходити крізь виснажливі процедури і обирати баланс, який повністю не влаштовує жодну із сторін. Нехай все вирішує вільний ринок!

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Експерти ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: